Тридцятирічна жінка

— Шановний пане… — озвалася Елена тремтячим голосом.

Душогуб затремтів.

— Жінка? — неголосно вигукнув він. — Та чи можливо це? Ідіть звідси, — провадив він. — Я ні за ким не визнаю права жаліти, прощати чи звинувачувати мене. Я повинен жити сам-один. Ідіть, дитино, — додав він з величним жестом. — Я погано віддячив би господареві цього дому за послугу, яку він мені зробив, коли б дозволив котромусь із домочадців дихати одним повітрям зі мною. Я повинен скорятися законам, прийнятим у людському суспільстві.

Цю останню фразу він вимовив ледве чутно. Завдяки своєму дивовижному вмінню передбачати, він збагнув, скільки лиха таїть у собі ця сумна істина і, кинувши на Елену проникливий погляд, сколихнув у серці незвичайної дівчини ціле море думок, які ще дрімали в ній. То було світло, яке осяяло досі не відомі їй сторінки життя. Її душа безпорадно борсалася, вона не знаходила в собі сили, щоб захиститися від магнетичної влади цього погляду, навіть мимохідь кинутого на неї. Збентежена й тремтяча, Елена вибігла з мансарди і повернулася до вітальні лише за хвилину до того, як туди увійшов батько, отож вона нічого не встигла розповісти матері.

Генерал був глибоко занепокоєний; схрестивши руки, він мовчки ходив розміреним військовим кроком від вікон на вулицю до вікон, які виходили в сад. На руках у його дружини лежав сонний Абель. Моїна безтурботно спала в кріслі, мов пташка в гніздечку. Старша сестра з клубком шовкових ниток у одній руці та з голкою — в другій невідривно дивилася на вогонь. У вітальні, в усьому домі й надворі панувала глибока тиша, порушувана тільки неквапними кроками слуг, що розходилися спати; іноді лунав приглушений сміх — останнє відлуння весільної гулянки; та ще скрипіли двері, коли слуги прочиняли їх, перемовляючись, а тоді зачиняли знову. Часом долинало глухе шарудіння з кімнат, де вони вкладалися спати. Упав стілець. Почувся тихий кашель старого кучера і змовк. Незабаром тиша уже залягла повсюди — похмура тиша, в яку западає опівночі вся природа. В нічному небі миготіли зорі, холод скував землю. Ніхто не озивався, ніхто не ворушився. Лише потріскували дрова в каміні, наче для того, щоб люди, які сиділи біля каміна, могли збагнути всю глибину мертвої тиші. Дзиґарі в Монтреї видзвонили годину. В цю мить нагорі почулися легкі кроки. Маркіз та його дочка, впевнені, що замкнули вбивцю пана де Моні на ключ, подумали, що то ходить котрась із служниць і не стривожилися, коли в сусідній кімнаті двічі скрипнули двері. Аж раптом у вітальні з'явився душогуб. Розгубленість маркіза, жвава цікавість його дружини і здивування дочки дозволили йому безперешкодно дійти майже до середини зали, і він сказав генералові спокійним, на диво приємним голосом:

— Шановний пане, дві години скоро збіжать.

— Це ви! — вигукнув генерал. — Яким чудом ви тут опинилися?

І він грізним і запитливим поглядом подивився на дружину й дітей. Елена густо зашарілась.

— Ви, ви серед нас! — провадив генерал схвильованим голосом. — Душогуб, заляпаний кров'ю, — тут! Ви оскверняєте цю кімнату. Геть звідси, геть! — з люттю вигукнув він.

При слові «душогуб» маркіза перелякано зойкнула. Обличчя ж Елени — а це слово, мабуть, вирішило її долю — не виразило найменшого подиву. Так ніби вона давно чекала цього чоловіка. Все, про що вона так багато думала, раптом набуло змісту. Кара небесна, що судилася їй за її провини, вдарила. Вона вважала себе не менш злочинною, ніж цей незнайомець, і дивилася на нього ясним поглядом. Вона його подруга, його сестра. В усьому цьому вона вбачала волю господню. Якби вона була на кілька років старшою, тверезий розум переборов би докори сумління, але зараз вони опанували її цілком, заглушили в ній усі інші почуття. Незнайомець стояв нерухомо і був незворушний. Зневажлива посмішка ковзнула по його обличчю, скривила повні червоні губи.

— Я поводився у вас шляхетно, але ви цього не цінуєте, — спокійно промовив він. — Я умисне не торкнувся рукою до склянки, з якої пив, коли мене мучила спрага. Я навіть не схотів обмити свої закривавлені руки під вашим дахом, і я піду звідси, залишивши від мого «злочину» (на це слово губи його стислися) один невиразний спогад, бо я намагався пройти так, щоб тут від нього не лишилося й сліду. І нарешті, я не допустив, щоб ваша дочка…

— Моя дочка! — вигукнув генерал, з жахом глянувши на Елену. — Геть звідси, негіднику, а то я вб'ю тебе!

— Дві години ще не минули. Ви не можете ні вбити мене, ні вигнати, не втративши пошани до самого себе… і моєї пошани.

Почувши останні слова, приголомшений генерал спробував зміряти злочинця поглядом; але йому довелося опустити очі, він відчував, що неспроможний витримати погляд незнайомця, нестерпно блискучий погляд, який удруге за сьогодні вніс сум'яття у його душу. Він усвідомлював, що його воля слабне і побоявся знову розчулитись.

— Вбити старого! А в нього ж родина — ви хоч уявляєте собі, що це таке? — сказав хазяїн дому, з батьківською ніжністю глянувши на дружину й дітей.

— Так, він уже був старий, — підтвердив незнайомець, нахмуривши брови.

— Забирайтеся геть! — гримнув генерал, не осмілюючись підвести очі на непроханого гостя. — Нашу угоду порушено. Хоча я не вб'ю вас, не зраджу. Я ніколи не постачатиму жертви на ешафот. Але йдіть звідси, ви нам огидні.

— Я знаю, що в усій Франції не знайдеться клаптя землі, де я знайшов би для себе безпечний притулок, — смиренно відповів злочинець. — Та якби правосуддя, подібно до Бога, судило кожного за його діяння, якби воно завдавало собі клопоту розслідувати, хто страховище — вбивця чи його жертва, я міг би з гордістю лишитися серед людей. Невже ви не здогадуєтеся, які страшні злочини на совісті у того, кого я щойно зарубав? Я став суддею і катом, я замінив собою безпорадне людське правосуддя. Ось у чому мій злочин. Прощайте, пане. Хоч ви й зіпсували мені враження про вашу гостинність, я її не забуду. Я збережу в душі почуття вдячності до однієї-однісінької людини на світі, і ця людина — ви… Але мені хотілося б, щоб ви проявили більше великодушності.

Він рушив до дверей. У цю мить Елена нахилилась до матері й прошепотіла їй щось на вухо.

— Та ти що?..

Почувши цей крик, який вихопився в маркізи, генерал здригнувся так, ніби побачив, що Моїна вмерла. Елена підвелася, і вбивця мимохіть обернувся; з виразу його обличчя було видно, що він тривожиться за цю родину.

— Що з вами, люба? — спитав маркіз.

— Елена хоче піти з ним, — сказала його дружина.

Вбивця почервонів.

— Мати неправильно зрозуміла слова, які вихопились у мене, — тихо сказала Елена. — Ну що ж, я вволю її потаємне бажання.

Окинувши всіх гордовитим, майже озлобленим поглядом, дівчина опустила очі й завмерла в позі, що виражала скромність і сором'язливість.

— Елено, — спитав генерал, — ви ходили нагору, в кімнату, куди я помістив…

— Ходила, тату.

— Елено, — провадив батько, і його голос змінився від внутрішнього тремтіння, — ви сьогодні вперше побачили цього чоловіка?

— Уперше, тату.

— В такому разі ваш намір просто безглуздий…

— Хай безглуздий, але я зважилася, тату.

— Ох, дочко! — промовила маркіза неголосно, але так, щоб чоловік її чув. — Елено, ви чините всупереч правилам честі, скромності, добропристойності, в яких я намагалася вас виховати. Якщо до цієї фатальної години ви лише обманювали нас, то ви не варті навіть жалю. Що ж вас так привабило в цьому незнайомцеві? Не його ж моральні чесноти? Може, та сила, яка штовхає людину на злочин? Я надто шаную вас, щоб припустити…

— О, припускайте все, що вам завгодно, — холодно відказала дівчина.

Та, незважаючи на твердість духу, яку Елена виявила в ці хвилини, полум'ю, що палахкотіло в її погляді, було нелегко висушити сльози — а вони уже заблищали в її очах. Побачивши, що дівчина плаче, незнайомець збагнув, який зміст крився в словах її матері; він спрямував на маркізу свій орлиний погляд, і якась неподоланна сила змусила її глянути на страшного спокусника. Та коли її очі зустрілися з ясними і блискучими очима незнайомця, усе в неї похололо в душі, й вона здригнулась — так здригаємося ми, побачивши змію або торкнувшись лейденської банки.