Тридцятирічна жінка

— Мою дочку, мою Елену викрали! Швидше в сад! Охороняйте вулицю! Відчиніть ворота жандармам! Ловіть убивцю!

Лють удесятерила його силу, і він одним ривком обірвав ланцюг, на якому був прив'язаний великий сторожовий собака.

— Елену! Шукай Елену! — крикнув він йому.

Собака підстрибнув, як лев, люто загавкав і так швидко помчав у сад, що генерал зразу від нього відстав. У цю мить з вулиці долинув цокіт кінських копит, і генерал сам побіг відчиняти ворота.

— Бригадире, — вигукнув він, — переймайте вбивцю пана де Moнi, він утікає через мої сади! Негайно перекрийте всі шляхи до Пікардійських пагорбів, а я звелю влаштувати облаву в маєтках, парках, домах. А ви, — звернувся він до слуг, — стережіть вулицю, розташуйтеся вервечкою, від застави до самого Версаля. Вперед! Усі, як один!

Він схопив рушницю, яку виніс йому камердинер, і кинувся в сад, крикнувши до собаки:

— Шукай!

У відповідь здалеку долинув несамовитий гавкіт, і генерал побіг туди, де, як йому здалося, хрипко гавкав собака.

О сьомій ранку пошуки жандармів, генерала, слуг та сусідів ще ні до чого не привели.

Собака не повернувся. Змучений втомою і постарілий з горя, маркіз зайшов у дім, порожній тепер для нього, хоча там були ще троє його дітей.

— Ви холодно ставилися до своєї дочки, — сказав він, дивлячись на дружину. — І ось усе, що нам від неї лишилося, — додав він, показуючи на кросна, де виднілася на полотні вишита квітка. — Тільки щойно вона була тут, а тепер вона пропала, загинула!

І він заплакав, затуливши обличчя долонями, і стояв якусь мить мовчки, не зважуючись дивитися на вітальню, де зовсім недавно усе являло собою картину сімейного щастя. Відблиски світанку змагалися із сяйвом ламп, які вже згасали; свічки догоряли, і навколо них уже спалахнули паперові розетки; усе було в гармонії з розпачем батька.

— Це треба спалити, — сказав він по хвилинній мовчанці, показуючи на кросна. — Я неспроможний дивитись на те, що нагадує про неї.

Та жахлива різдвяна ніч, коли маркіза та його дружину спіткало велике лихо, коли вони втратили старшу дочку, не змігши протистояти незбагненній могутності її мимовільного викрадача, та ніч стала для них ніби передвістям подальших нещасть.

Внаслідок банкрутства свого біржового маклера маркіз розорився. Щоб спробувати щастя в якійсь спекуляції і, нажившись на ній, повернути втрачене багатство, він віддав під заставу майно своєї дружини; але ця оборудка тільки розорила його до цурки. Охоплений розпачем і готовий на все, він вирішив покинути батьківщину. Шість років минуло після його від'їзду. Родина рідко отримувала листи від батька, але за кілька днів до того, як Іспанія визнала незалежність південно-американських республік{32}, він надіслав звістку, що повертається додому.

Отож кілька французів-негоціантів пливли на іспанському бригові до Франції, сповнені нетерпіння повернутись на батьківщину з багатством, набутим ціною багаторічних зусиль і небезпечних подорожей у Мексіку або в Колумбію. Стояв сонячний ранок, і корабель був уже за кілька миль від Бордо. Чоловік, який постарів більше від злигоднів життя та від горя, ніж унаслідок плину років, спирався на абордажний бар'єр і здавався байдужим до видовища, яке розкинулося перед очима пасажирів, з'юрмлених на верхній палубі. Небезпеки тривалої морської подорожі були позаду, й мандрівники, приваблені чудовою погодою, усі піднялися на палубу, щоб привітати рідну землю. Майже кожен неодмінно прагнув ще здалеку побачити маяки, гасконські будинки, Кордуанську вежу, обриси яких губилися за примхливими обрисами хмар, що біліли на обрії. Коли б не срібляста мережка, яка зміїлася перед бригом, коли б не пінястий слід, який швидко танув позаду нього, пасажирам здалося б, що корабель нерухомо застиг посеред океану — такою гладенькою була його поверхня. Чисте небо милувало зір. Густа синява небесного склепіння поступово світлішала і зливалася з голубінню вод, і там, де вони з'єднувалися, ніби осяйна низка зірок, блищала лінія видноколу. Сонячні промені віддзеркалювалися в незліченних гранях хвиль на неозорому водному обширі, який мерехтів чи не яскравіше, аніж твердінь небесна. Лагідний вітерець надував вітрила. Білосніжні полотнища, жовті розмаяні прапори та густе плетиво снастей чітко вимальовувалися на ясно-синьому тлі неба та океану, й лише відкинуті вітрилами тіні змінювали їхні відтінки. Погідний день, свіжий вітерець, рідні береги на обрії, спокійне море, плюскіт хвиль, що навіював тиху печаль, красень-бриг, який ковзав сам-один по океану, ніби жінка, що квапиться на побачення, — ця картина була сповнена гармонії, і душа людська, злинаючи над швидким кораблем, могла охоплювати неосяжні простори. Дивовижним тут здавалося протиставлення самоти — діяльному життю, мовчанки — шумові, й ніхто не збагнув би, де починається шум і життя, а де — небуття і тиша. Жодний людський голос не порушував цих небесних чарів. Іспанець-капітан, його матроси, французи-пасажири стояли або сиділи на палубі, пойняті якимсь побожним захватом — усе навіювало їм спогади. В повітрі наче розлилася млосна знемога. Обличчя світилися радістю, про минулі нещастя було забуто, і хвилі колисали людей на кораблі, мов у чарівному сні. Але старий, що прихилився до абордажного бар'єру, раз у раз тривожно вдивлявся в обрій. В усіх його рисах прозирала наче недовіра до своєї долі, і, здавалося, він боявся, що не скоро йому пощастить ступити на землю Франції. Це був маркіз д'Еглемон. Щастя не лишилося глухе до його благань, до його розпачливих зусиль. П'ять років пошуків і тяжких трудів зробили його власником чималого статку. Прагнучи якомога швидше побачити батьківщину й ощасливити свою сім'ю, він пішов за прикладом кількох французьких негоціантів з Гавани і сів з ними на іспанський бриг, що відпливав у Бордо. Тепер його уява, стомлена од вічних передбачень горя, малювала йому чудові картини колишнього щастя. Він здалеку помітив буру смужку суходолу, і йому ввижалося, ніби він уже бачить дружину й дітей. Ось він сидить удома, біля каміна, його обіймають, до нього ніжно лащаться діти. Він уявляв собі Моїну — вона виросла, погарнішала, набула манери дорослої дівчини. Коли ця уявна картина постала перед ним аж надто виразно, сльози набігли йому на очі й, щоб приховати хвилювання, він подивився на морський обрій у протилежний бік від того, де виднілася туманна смуга, яка провіщала берег.

— Знову він, — сказав маркіз. — Так і йде слідом за нами.

— Що там таке? — спитав капітан-іспанець.

— Корабель, — неголосно відповів генерал.

— Я ще вчора його помітив, — сказав капітан Гомес.

Він пильно подивився на генерала і прошепотів йому на вухо:

— Він женеться за нами.

— Тоді не розумію, чому він нас досі не наздогнав, — відповів старий воїн. — Адже оснащений він куди краще, ніж ваш чортів «Святий Фердінанд».

— Можливо, в нього пробоїна абощо…

— Але він таки наздоганяє нас! — вигукнув генерал.

— Це колумбійський корсар, — тихо повідомив йому капітан. — До судоходу нам ще пливти шість льє, а вітер ущухає.

— Він не йде, а летить, знаючи, що через дві години жертва вислизне в нього з рук. Ну й зухвалець!

— Це він! — вигукнув капітан, — О, недарма його звуть «Отелло»! Нещодавно він потопив іспанський фрегат, а в самого ж гармат із тридцять, не більше! Тільки його я й боявся, знаючи, що він десь шастає поблизу Антільських островів. О, вітер посилюється, — провадив капітан, помовчавши і дивлячись на вітрила свого корабля. — Ми встигнемо добратися. Іншого виходу в нас нема. Парижанин не знає пощади.

— Він теж добирається! — відповів маркіз.

«Отелло» був уже не далі, як за три льє. Хоча ніхто не чув, про що розмовляли маркіз та капітан Гомес, поява невідомого корабля привернула увагу, й більшість матросів та пасажирів з'юрмилися біля того місця, де стояли співрозмовники. Майже всі прийняли бриг за комерційне судно і з цікавістю дивились, як він наближається, та раптом один з матросів вигукнув на своєму барвистому жаргоні: