Страница 6 из 30
— Я не знайшов зцілителя. Але переказав, щоб той прийшов до нас, як тільки повернеться від хворого.
Шамхат кивнула і рушила слідом за писарем. І перехожі на вулиці зупинялись, дивились услід процесії й казали:
— Ось йде блудниця Шамхат. Ось йде пан писар з Ради старійшин. У чому річ?
Але Шамхат і сама не знала. І, мабуть, писар не знав. Однак, мусила бути вагома причина, раз її потурбували в жалобі за братом Енкіду, й послали по неї самого писаря, вельми поважну особу.
У домі енсі Більґамеса були двері з кедрового дерева, гідні храму богів. Змайстрував їх сам Більґамес, вкрив різьбою, що зображала сцени з їхніх з Енкіду пригод у Країні Кедрів. І хоч славу і багатство принесла ця подорож, ніколи не буває так, щоб усі боги були вдоволені. Витягнеш цеглину зі споду — завалиться ціла споруда.
Шамхат увійшла слідом за паном писарем з холодом в серці. Увійшла через двері з кедра, інкрустовані кістю, лазуритом і сріблом. Одне око Більґамеса дивилося на неї. Одне око Енкіду дивилося на неї. І одне зряче око мала Ені, служниця Шамхат. Тільки її тут не було.
Писар провів її через великий двір, залитий сонцем, викладений цеглою, покритою глазур’ю: чорною і червоною. Далі вони увійшли до покою, де Більґамес зазвичай вислуховував старійшин. З покою зник очеретяний сніп, знак Гашанни, відколи Більґамес посварився з її земним втіленням. Проте в Уруку всі були певні, що їхній пастир повернеться, щоб узяти участь в церемонії священного шлюбу[47]. А якщо не повернеться, то, значить, перебуває в Країні без вороття. І тоді оберуть іншого пастиря.
Старійшини сиділи півколом на ослонах і мовчки дивились на Шамхат. Їхні поголені голови не віддавали тіні. Було незвично тихо. У домі Більґамеса ніколи так не було тихо. Нарешті старший серед мужів Урука ворухнувся і звернувся до писаря:
— Кого ти нам привів, синку?
— Діву Шамхат, блудницю Урука, привів за бажанням старійшин Урука, — відказав писар спокійно.
— Хіба це діва Шамхат? — скривився старший. — Хтось із вас, отці міста, впізнає Шамхат?
— Ні, — загомоніли старійшини, — ми не знаємо цієї жінки. Ми не впізнаємо її.
— Однак, я упізнав її, — тихо мовив писар. — Я знайшов діву Шамхат у її домі, занурену в горе, серед сліз і пилу скорботи.
— Як ти впізнав її, писарю?
— По її голосу і серцю. Шар намулу вкриває поле після повені, але під ним віднайдеш свіжу зелень.
— Ми забули, як виглядає найвродливіша жінка Урука. То ти, дійсно, Шамхат?
— Так.
— І ти не відцуралася від своєї нам?
— Ні.
— Не розпродала золото, срібло, лляну одежу? Не викинула пахощі й сурму?
— Ні.
— Чому ж ми не бачимо їх на тобі, Шамхат?
Жінка ще нижче похилила голову.
— Добре, тоді скажи нам, діво Шамхат, ким був тобі той, по кому ти носиш жалобу?
— Братом моїм, сином моїм, пане.
— Але не чоловіком?
— Якби він був моїм чоловіком, я би пішла з ним у царство Нерґаля і Ґашінґаль!
— Але ж він не по крові твій брат і син?
— Кров у нас обох червона.
Старійшина засміявся:
— Кров у нас всіх червона. Це не відповідь, Шамхат. Та й Енкіду зліпила богиня Нінхурсаґ із глини над прірвою. І був він чужинцем: із гір спустився, у степу бігав разом з онаграми, хлептав воду з газелями і левами. Слухай, що ми тобі скажемо, діво Шамхат! Ти — донька Урука і знаєш добре твоє жіноче діло, яке благословила Інанна. І становище твоє непевне, відколи енсі Більґамес покинув свою отару. Хто знає, можливо, він йде вже далекою дорогою. Нема кому бити в барабани, ніхто не забирає наречених у чоловіків, і синів у матерів. Урук осиротів. Комусь треба його годувати. Ти зрозуміла, Шамхат?
— Так, пане.
— І то ти зробиш?
— Змию пил скорботи зі свого тіла, вдягнуся в одежу з льону, прикрашу себе золотом і сріблом, підведу очі сурмою, й годуватиму Урук, нехай процвітає наше місто.
— Ти зрозуміла, Шамхат, але не все. Сьогодні ж ти принесеш жертву Інанні в її храмі, й підеш у Дім для гостей, де тебе чекатиме пан із Ніппура[48], великий чоловік, який побажав стрітися із тобою. Ти питимеш вино і їстимеш м’ясо. Але пам’ятай, що той великий пан не так прагне пізнати твоє тіло, як твою душу.
Шамхат мовчала, тільки ворухнула бровою, і це помітили.
— Шамхат! — гнівно вигукнув старший серед старійшин. — Що ти собі думаєш? За кого ти себе вважаєш? Де твоя скромність, Шамхат?
Жінка злякано озирнулась на писаря. Той теж виглядав розгубленим, і, звісно, не збирався її захищати. Він був надто малим серед великих людей Урука.
— Я зроблю все, що від мене вимагають, — мовила вона. — Але розум мій куций і вбогий, а тіло змарніло. Та й я не жриця, і навіть не храмова блудниця. І плачу податки до міської казни.
З того, як ледь чутно зітхнув писар, вона зрозуміла, що відповіла вдало. Саме такої відповіді від неї чекали.
— Гаразд, дочко, ми пробачимо те, що ти забула про пристойність у своєму горі. Ми вважаємо, що до слів пана з Ніппура слід прислухатись. Можливо, він має лихі наміри щодо Урука. Боги слухатимуть вашу розмову, і ти повинна підготуватись до неї належним чином.
— Про що ж він, той пан з Ніппура, хоче від мене дізнатись? — тихо мовила Шамхат, і очі в неї наповнились слізьми. Хоч то були не справжні сльози, а жіночі хитрощі. Коли її заганяли в глухий кут і життю її щось загрожувало, вона саме так і поводилась. Бо так чинила і сама Гашанна, володарка над життям і смертю.
— Він сказав: «Приведіть до мене діву Шамхат, яка знає таємниці життя і смерті».
— Це лише поетичний образ! — обурено вигукнула Шамхат.
— Можливо, й так, а, можливо, й ні. Боги слухатимуть вашу розмову, і покарають і тебе, і його, якщо почують щось таке, що їм не сподобається. Зрозуміла?
— Так.
— Ти не знаєш грамоти, ти не жриця, і говоритимеш те, що спаде тобі на думку.
— Так, пане.
— Ти отримаєш від пана з Ніппура подарунки й не плататимеш за це нічого до міської скарбниці. Ми подаруємо тобі нову служницю замість тієї, з більмом на оці. Ми не покараємо тебе за незумисне вбивство, бо ти послала дівчину на край даху, не знаючи, що людина з одним оком бачить лише половину з того, що бачить людина з двома очима. Поквапся, Шамхат. Після заходу сонця за тобою прийдуть. Від сьогоднішньої ночі ти прийматимеш усіх чоловіків, котрі тебе побажають. Ти заборгувала місту, дочко. Що буде, коли кожна блудниця носитиме жалобу за коханцем й відмовлятиметься служити Інанні?
Додому Шамхат повертається сама, не пошанована, без слуг із пальмовими віялами, і люди кажуть:
— Ось йде діва Шамхат, очей на нікого не зводить, нас не помічає. Над чим вона замислилась?
Звідки знати гончарам, пекарям, кожум’якам, крамарям міста Урука, про що думає Шамхат? Чим ближче вона підходила до свого дому, тим гучніше билось її серце. Але не через те, що мала обтрусити з себе пил скорботи за братом Енкіду, бо й так збиралась це зробити. Надто невчасно її покликали. А що, коли дівчинка отямилась і спитала: «Чому немає коло мене моєї матері Шамхат? І де мій батько Енкіду?»
Яка нісенітниця! Шамхат аж зупинилась, тупнула ногою, взуту в просту сандалію на очеретяній підошві. Вона не вірила малій. Мабуть, дітиська глузували над калічкою, і та розсердилась. А в сердиту душу вселяється демон розпачу й спонукає до брехливих слів і вчинків. Хто ж виховував цю малу? Сама Шамхат нізащо не насмілилась би бовкнути таке дитиною, бо це вартує добрих різок.
Однак боги надто суворо покарали цю дитину, та й саму Шамхат, бо зробили її ледь не вбивцею. Їй ще цього бракувало! Чи, може, Гашанна таким чином вирішила витіснити з її серця жаль за Енкіду? Як пробивають дірку в загаті, щоб вода не зруйнувала її. Всевідаюча Гашанна знає жіноче серце. Знає, що коли жінка не пішла одразу за милим в Країну без вороття, то не піде туди й згодом. Бо її перестрів би Той, хто пильнує воріт[49], і сказав би: «Ти не слуга, не рабиня, і не жона йому, пощо тобі йти? Не зневажай закону Нерґаля, не порушуй ме Гашанни. Не впізнаєш свого брата і він не впізнає тебе, у темряві й смутку нічим йому не прислужишся. Ти хоч уявляєш собі кур, дівице? Уту його боїться, Нанна його уникає, воїни Ана туди не заглядають».
47
Щорічна церемонія, яка передувала сівбі. Священний шлюб здійснювався між правителем Урука, який одночасно був верховним жерцем Ана, і верховною жрицею Інанни.
48
Священне місто Ніппур було центром культу бога повітря Енліля.
49
Охоронець царства Нерґаля.