Страница 7 из 30
Ні, Шамхат має своє маленьке місце у цьому світі. Вона більше не гнівитиме богів. Жалобна одежа додає їй ще більшого смирення, жінка ступає тихо, бо на ній нема жодної прикраси. І вона знову чує:
— Дивіться, Шамхат повертається від старійшин. Мабуть, знову візьметься за своє жіноче веселе діло, зароблятиме для Урука срібло. Давно б отак!
Ще й всміхаються, кляті! Шамхат підбирає ображено губи, але вони самі по собі складаються в глузливу посмішку. Й вона відчуває, як осоружна їй ця вбога одежа, що барвою зливається з брудними стінами халуп, вкритих пилом кущиків на узбіччі. Якщо впаде Шамхат, ніхто й не помітить її на цій запилюженій дорозі. Ще й ззаду над’їхав візок, запряжений віслюком, і візник її грубо вилаяв:
— Вступися, стара, мені з дороги!
У себе вдома, навіть у дранті, вона була господинею, панією, а на вулиці, запнута старим покривалом, одразу ж зазнала приниження і грубощів. Не так би говорили з нею, якби вона вбралася в пишні шати, і попереду неї йшов сторож, а позаду — служниця з усім необхідним. Що вони говорили про служницю? Звісно, їй потрібна нова служниця з обома очима. Доросла дівчина, ставна і не скупа на лестощі. А дівча можна вивчити на кухарку й продати. Втім, щось опиралося цій думці, аж стислось серце.
Ось вона увійшла у свій дім, і назустріч їй вибігла заплакана кухарка. Шамхат усе зрозуміла, відсторонила стару, й пішла просто до свого покою. Проте її постіль була порожня.
— Сторож поніс тіло в дім її батька, — пояснила кухарка.
Була в голосі старої жінки покірність долі, але Шамхат розпізнала там зачаєний жах перед тим світом, з якого можуть повернутися лише боги, та й то з великими труднощами, знайшовши собі заручника в світі живих. І це її здивувало. Виявляється, не лише герой Більґамес тікає від смерті, шукаючи місце, куди їй зась, а й ця зів’яла стара жінка намагається віддалити від себе час, коли доведеться вирушити в далеку дорогу. Ніби життя її солодке наче мед. Ніби її життя вартує більше, ніж життя Ені.
— Залиш мене саму, — сказала Шамхат, не обертаючись. — Я тебе покличу.
Коли служниця вийшла, Шамхат сіла на ложе, де померла Ені, й гукнула навздогін у отвір дверей:
— Вона щось говорила перед тим, як…
Хитнулась очеретяна запона, і вона почула голос, що затремтів від сліз:
— Сказала: «Мама».
І настала тиша. Одразу по тому Шамхат обволікло щось гаряче й м’яке, і вона безсило повалилась на ложе. Це було схоже на затемнення сонця, яке буває дуже рідко, коли щось лихе трапляється з Уту. Тільки це затемнення відбулось не на небі, а у самій Шамхат. Темрява зробила її тіло твердим, як випалену в печі цеглу, душа вилетіла з нього і подалась в чужі світи, слідом за маленькою дівчинкою, котра звідкись знала, куди їй іти, а, може, її провадив демон смерті. Однак, душа не бачила жодних демонів. Сторож саме клав перед убогою хижкою плетільника кошиків тіло Ені, сповите в циновку. Він сказав господареві:
— Ваша дочка забилась, впавши з даху. Моя пані оплатить похорон.
І вони сіли на порозі дому й стали рахувати, скільки потрібно глечиків пива, ячмінних хлібів, одежі, і срібних зливків[50].
А душа Шамхат кинулась доганяти душу малої служниці, і наздогнала її аж коло ріки, де була брама, через яку проходили небіжчики, щоб потрапити на перевіз.
— Я тільки подивитись, — сказала Шамхат Тому, хто пильнує воріт.
— Куди лізеш, небого? Прийде час, все побачиш! — і сторож вищирив зуби, чомусь не людські, а собачі.
Але Шамхат лише відступила убік і стала спостерігати, як мерці підходять до Того, хто пильнує воріт, і платять за перехід. Тільки її дочка, Ені, не має шматочка срібла, і тому боїться підійти. Стоїть, склавши тонкі смагляві рученята на грудях.
— Ходи сюди, — покликала її Шамхат. — Я щось тобі маю сказати.
Але дитина не чула її. Дивилась на сторожа Нерґаля вже не одним, а обома очима, бо, хоч людина буває незрячою, душа в неї бачить. А бува й навпаки.
«Такий світ», — подумала Шамхат, і тут збагнула, що дівчинці не дали нічого, і її не пустять через ворота. Чому ж батьки не дали їй нічого? І знову збагнула: бо не ця мати носила її в лоні дев’ять місяців, не ця мати народила її в муках. Тому й Шамхат ніколи не показували її дітей, щоб вона не прикипіла до них серцем. Ось чому названим батькам байдуже, чи має Ені чим заплатити за перехід до Країни без вороття. І таке чекає колись на саму Шамхат. Тіло її без одежі просто вкинуть в Ріку[51]. Це зв'язало її душу з душею дівчинки міцніше, ніж пуповина, міцніше, ніж нитки в основі зв’язані між собою.
І тут Шамхат покликали:
— Пані, пані, прокиньтеся!
Вона побачила перед собою поморщене обличчя старої. Ні, Шамхат не спала. Її душа втомилась від мандрів й болю. Коли вона повернулась, стало боляче й тілу.
— Чого тобі?
— Пані, по вас прийшли. З Дому гостей.
— Скажи, що я нікуди не піду. Я хвора.
Стара не раз чула таку відмову упродовж останніх місяців, бо чужинці не знали, що знаменита Шамхат, яка приручила Енкіду, котрий спустився з гір і був наполовину людиною, а наполовину звіром, носить по ньому жалобу, наче сестра чи жона. Не було б Енкіду, слава її господині давно б відійшла, а вона ще й комизиться. Сторож вернувся ні з чим, дійшло аж до сварки, і обоє порішили: не спитає пані за похорон, то й добре, а спитає — скаже так, як є.
І пішла вона до гінця, тутешнього, урукського. Той як почув, позеленів зі злості, відтрутив стару, а сам пішов до господині. Далі велів подати собі пива і сів на край басейну чекати.
Тяжкий нині видався день. Небо затягнулось пеленою, наче Гашанна збиралась зійти на ложе з Думузі, хоч до празника було ще дуже далеко. Стара охоче б зараз подрімала в закутку, та довелося допомагати пані збиратися: натирати тіло пахучою олією, розчісуватись. Стара помітила в темному волоссі дві срібні волосини й непомітно вирвала.
Шамхат вбиралась без жодної радості, рухи її були механічні, губи невдоволено кривились, але поступово колишня врода поверталась до неї, особливо, коли на шиї, зап’ястях і грудях засяяли коштовності. Не була б вона Шамхат, якби стан її не вирівнявся, очі не засяяли. Стара потішено зітхнула. Перед такою Шамхат не встоїть жоден гість, а той післанець нехай почекає, ач який нетерплячий.
От тільки пані не говорила нічого, ані словечка. Її краса залишалась німою. Нехай заграють музики, вип’є вина, щічки зарожевіють… Буде у них вдома вдосталь пива, ячмінного і фінікового, масла, меду, зерна на коржі, риби. Добробут слуг залежить від добробуту господарів, як пуповина пов’язує немовля і матір. Обірветься завчасу — дитя загине. Звісно, розлучитись їм доведеться. Але нехай вона вирушить в далеку дорогу просто з дому господині, а не з вулиці, де жебратиме шматок сухого коржа, і де домом її буде тінь від муру.
Стара поштиво вийшла, коли наостанок Шамхат принесла жертву Гашанні, володарці над життям і смертю, як годиться в таких випадках. Тим часом уже стемніло і в покоях панувала задуха. Наче перед дощем. Гарна прикмета.
Якось незвично було йти у темряві, відчуваючи на тілі вагу золота й срібла, яке ще й подзенькувало. Післанець з Дому гостей йшов попереду із запаленим смолоскипом, не озираючись. Не був навіть озброєний, як же він збирався захищати Шамхат від грабіжників? Вона намагалася ступати нечутно, не потрапляти на світло, однак браслети на ногах зловісно бряжчали. Післанець заплив салом, он які складки на попереку. Роз’ївся при бенкетах, обпився вином і пивом.
Ні, Гашанна вбереже її від усього лихого, щоб вона постала перед гостем, як годиться, не осоромила Урука. Та попри незворушність, розлиту на обличчі, що вже втратило дівочу округлість й набувало гострих пташиних рис, вона боялась. Не грубої чоловічої ласки, не чоловічої люті, яку часто вихлюпували на блудниць, коли до ложа приступав демон безсилля, а того, чого від неї чекали в Домі гостей, — невідомо чого. Вона була звичайною жінкою, і ніколи б не стала окрасою Урука, якби не старий ловець Лу-Пірін[52], що колись відвідав її, вигідно продавши шкури впольованих ним звірів. Якось до нього прибіг один з його синів, Ніртаб[53], і розповів про дикого чоловіка, що ламає пастки і засипає ловчі ями, бігає разом з газелями і онаграми. І мудрий Лу-Пірін здогадався, як спіймати дикуна, не завдавши йому шкоди, бо силою і ростом той був рівний самому енсі Більґамесу, а се вказувало на знамення богів. Тільки боги могли створити таку незвичайну істоту, з виду звір, а з душею людини. Якось вдалося мудрому Лу-Піріну побачити в ньому те, що відрізняє людей від звірів. І подумав старий ловець, що зваблива Шамхат — найкраща сіть для дикого чоловіка, котрий п’є воду разом з левами і газелями. Бо самому йому, незвиклому до шляхетного поводження, вона своїми жіночими пестощами відкрила острів Дільмун.
50
Звичайні витрати на похорон.
51
Тіла незаможних просто вкидали у ріку.
52
Ім’я означає «лев».
53
Означає «скорпіон».