Страница 5 из 30
— Ну, добре, — мовила Шамхат, — припустимо, Енкіду твій батько. А хто твоя мати, ти знаєш?
— Ти, пані, — мовила дівчинка ледь чутно, і невідомо, що було б далі, якби раптом не налетіла ворона. Чорною блискавкою вона майнула між ними обома і вхопила у дзьоба золоту шпильку з рожевим сердоліком.
— О боги! — закричала Шамхат, зриваючись на ноги.
Ворона відлетіла на край даху й сіла, дражнячи Шамхат.
— Біжи! — просичала жінка. — Чого стоїш?
Ені побігла до ворони, яка встигла покласти прикрасу перед собою, розмірковуючи, як її краще доправити до свого злодійського сховку. Наблизившись, дівчинка розчепірила руки, ніби хотіла захопити ними не лише ворону й золоту шпильку, а й шмат розпеченого повітря. Вона не бачила на одне око й погано орієнтувалась.
Шамхат раптом охопила млість. У голові застукало: «Вона моя дочка!» Наче уві сні вона побачила, як тоненька рука тягнеться до золотої квітки. І раптом ворона злетіла знову в повітря, зблиснули смагляві ноги і тіло служниці глухо впало у двір, вимощений цеглою.
Шамхат застигла, наче статуя, виліплена з глини. Сторож і куховарка підбігли до розпростертого тіла, потім глянули угору, й не побачили нічого, окрім сонця на небі. Сяяло світле, безжальне і милосердне обличчя Уту, сяяли срібні й золоті каблучки, намиста, підвіски, розкладені на лляній шматині, сяяли храми Урука, серед яких змагались між собою два найвеличніші — Ана і Гашанни. Це сяйво оточило бліду Шамхат, у сірій як пил скорботи, одежі, ніби вона щойно прибула з Країни без вороття, й почуває себе чужинкою в землі чорноголових. Вона була тепер тією мухою, яка намагалася повзти, обліплена солодкою смертю. Але не могла втекти далеко.
У роті Шамхат пересохло. Вона почула лемент кухарки, а далі її плач. Якби її зараз побачили на краю даху, то подумали, що то вона скинула малу вниз. Жінка пошукала очима єдиного свідка, ворону, але не побачила. Це так було несправедливо, наче боги зумисно влаштували жорстоку помсту Шамхат. Усередині в ній була глуха тиша, і в тій тиші жінка усвідомила абсолютну беззахисність через те, що її зробили знаряддям смерті. Й усвідомила ціль: комусь потрібно, щоб вона зненавиділа себе. Відколи Енкіду вимовив прокляття[42], від нього розійшлися кола відлуння. І хоч потім він забрав те прокляття назад, відлуння залишилося і незримо впливає на її, Шамхат, долю.
Вона нерішуче подивилась на золото. Не пасувало зараз зносити його вниз. Але й лишати на поталу птахам, що однаково люблять блискучі речі й мертвечину, своє добро теж не можна. І було ще те, що бовкнула мала. Демон вклав в її уста ці слова, щоб Шамхат ще більше зненавиділа себе.
Кухарка нарешті знайшла свою пані. Та стояла на верхній сходинці.
— Забери з даху прикраси, — вказала рукою Шамхат, — і віднеси до моєї спальні.
Вона дала пройти старій, а сама почала сходити вниз. Пахло пилом, нагрітим сонцем.
Дівчинка ще дихала. Вона зламала собі хребет, розбила голову об цямрину басейну. Так повідомив сторож. Мала служниця була непритомна, і душа її прямувала дорогою до брами, що розділяє світ живих і світ мертвих.
— Перенеси її на моє ложе, — раптом сказала Шамхат, — і йди по зцілителя[43].
Сторож похитав головою, мовляв, зцілитель тут вже не допоможе.
— Її треба нести на циновці, — сказав він.
— Віднесете удвох. Йди по циновку.
«Мабуть, хоче побути з нею», — подумав сторож хтозна-чому. Він віддавна знав Шамхат й ні на хвильку не повірив, що та могла зіштовхнути малу з даху. А проте почуття провини витало довкола її напруженої постаті.
— Все гаразд, — вирвалось у нього. І він сказав ці слова не як раб, а як вільна людина.
— Ворона вкрала шпильку. Я сказала Ені її наздогнати.
Губи в Шамхат затремтіли. Сторож, який перед тим відлупцював малу, дивився і на неї, й на господиню з однаковим співчуттям. Але від цього Шамхат огорнуло ще більше почуття провини, яке нашарувалося на інше почуття провини. Навіть її почуття не належать їй. Все відображається на обличчі. Чи є щось таке, що вона може зберегти для себе?
Поки сторож ходив за циновкою і кликав кухарку, Шамхат присіла коло нещасного знівеченого тіла, яке стало геть сірим. Вона взяла Ені за руку, відчуваючи за спиною холодний подих демона смерті[44], й попросила:
— Почекай…
Через якийсь час дівчинку перенесли на ложе самої господині, м’яке й зручне. Це ложе Шамхат ніколи з ніким не ділила. Блудниці Урука ніколи не приймають чоловіків у себе вдома.
Шамхат, відіславши кухарку, сама обтерла кров вологою шматиною, наче мати, хоча сама виросла у прийомній сім’ї, й була дочкою блудниці, і її теж продавали й перепродували в дитинстві. Може, ота стара блудниця, що навчала її й кількох дівчат жіночого діла, була її матір’ю? То була мудра жінка. Її слова Шамхат запам’ятала на все життя: «Мусите бути для кожного чоловіка матір’ю, сестрою й товаришкою в одній особі. Тоді він не почуватиме до вас огиду і зневагу, тільки-но вставши з ложа. Бо справжня не та мати, яка народила, і не та сестра, що з одного лона, а та, що терпляче обіймає увесь світ, проте не належить нікому».
Якби дівчинка кричала, стогнала чи дивилась на неї, невідомо, як повела би себе Шамхат. Можливо, втекла б світ за очі, чи заплакала б так, як плакала над братом своїм Енкіду разом з Більґамесом. Але зараз їй хотілось, щоб вона сиділа, тримаючи за руку цю дитину, доки життя Шамхат не перетече до Ені, а не-життя Ені перетече до Шамхат. Вона відчувала дивне умиротворення, наче сиділа коло сплячої. Із заплющеними очима дівчинка виглядала майже вродливою. Чи потрібен їм обом зцілитель з його жертовним ножем, ворожінням над печінкою ягняти? Проллється ще одна кров. Помре ще одна безневинна істота. Енкіду, той не вбивав, доки Більґамес не навчив його, доки Шамхат його не навчила, доки світ людей не навчив його вбивати.
— Пані, — мовила стара служниця, відхиляючи очеретяну запону, — до вас прийшов пан писар з Ради старійшин.
— А де зцілитель?
— Нема ще.
Шамхат випустила руку дівчинки, і життя перестало перетікати до Ені. Вона мусила вийти. Це, певно, через податки.
Вона знала цього писаря ще до того, як з’явився Енкіду. Вона вже давно перестала бути для нього матір’ю і сестрою. І хоч сюди його привів обов’язок перед містом, в очах цього статечного чоловіка жевріло тепло.
— Я чув, сестро, що тебе спіткало горе, — вимовив той м’яко. — І що смуток твій триває досі…
— Горе спіткало мене знову, не встигла я обтрусити пилу з одежі. Моя маленька служниця — на півдорозі до царства Нерґаля.
Саме так вчили Шамхат розмовляти з великими і мудрими людьми. І хоч тоді, коли вони зустрілись вперше, писар був лише учнем Дому табличок[45], вона була для нього доброю матір’ю і сестрою.
— Я чекаю на зцілителя, — додала Шамхат.
— Старійшини чекають на тебе в домі енсі Більґамеса.
— Щось сталося? — здригнулася Шамхат.
Писар похитав головою:
— Ні, енсі Більґамес, пастир[46] Урука, ще не повернувся. Ходімо, я відведу тебе до його дому. Навіть, якби ти була рідною матір’ю цієї дитини, а її подих мав урватися з хвилини на хвилину, і якби я був її батьком, ми б не зволікаючи пішли.
— Так, пане.
Шамхат взула сандалії, обгорнулась покривалом. Ось вона вже готова вирушити.
— Ти помарніла, сестро…
— Я вже немолода, — відрізала Шамхат.
— Краса смутку часом вабить більше, ніж краса радості. Ти — дуже вродлива.
За ворітьми їх чекали слуги писаря з віялами пальмового листя. А з провулку вигулькнув захеканий сторож. Він низько вклонився писареві, а тоді господині:
42
Перед смертю Енкіду, терплячи жахливі муки, прокляв Шамхат і мисливця, які привели його до Урука. Він шкодував за тим, що долучився до цивілізації. Уту переконав забрати прокляття назад, описавши принади цивілізованого життя.
43
Зцілителі виконували функції лікаря, були, як правило, жерцями. Лікування складалося з ворожіння на нутрощах жертовних тварин, замовлянь, ароматотерапії, і, властиво, самих ліків.
44
Шумери вважали, що по душу небіжчика приходить демон.
45
У Шумері навчалися тільки хлопчики. Школа називалась Дім табличок (е-дуб-ба). Навчання тривало з 5 до 20 років. Готували общинних і храмових писарів. То була досить високооплачувана робота. Є відомості, що письма навчали також жінок-жриць при храмах.
46
Царя порівнювали з пастухом стада.