Страница 12 из 30
Тепер вона чекала, що хтось її покличе, скаже, що робити далі, куди йти. Вона завжди підкорялась чужій волі і чужим бажанням. Це додавало їй сили. Вона стоятиме на площі перед брамою з кедрового дерева сто літ, тисячу, скільки треба.
Може, минуло сто років, може, менше, але раптом звук дверей, що відчинялися прорвав тишу, яка тримала Шамхат в полоні, відколи та опинилася на березі Ріки. Він був такий величний, приголомшливий, захоплюючий. Жодні двері у світі людей не відчинялись так.
Навала звуку створила вихор, який підхопив Шамхат, втягнув її в отвір дверей, наче пір’їнку, й вона полетіла кудись угору в сріблястій імлі. Несказанна розкіш пронизала її душу, випускаючи тугу за земним світом, вилущуючи тверді чорні часточки, кидаючи їх вниз. Ні, її доля таки була благодатна. Вихор м’яко опустив Шамхат на зелену траву.
І знову вона була сама. На розкішному полі, де зліва колосився ячмінь, а справа доспівала пшениця. «Це, мабуть, боги засіяли ниви з жертв за померлими», — вирішила Шамхат. За полями був округлий пагорб, на якому паслися ягнята й козенята. З пагорба витікав струмок, весело біг поміж очерету. Далі кучерявились сади з виноградом і яблунями. Але Шамхат не знала, що їй робити. Усі запахи, звуки, які тільки могли бути в цьому щасливому світі, оточували її. Вона ніби була досі калікою, невидющою і глухою, а тепер видужала. Їй не хотілось, щоб хтось дивився, як вона йде і казав:
— Ось іде Шамхат, блудниця з Урука.
Ні, тут не було нікого. Це місце не призначалось для людей, а, отже, й для неї. Вона не могла торкнутись трави, погладити ягнят, не могла напитись зі струмка, з’їсти гроно винограду. Вона була ніби всередині цього, і водночас поза ним, і ніщо не бажало її помічати. Та все ж краще, ніж запилене підземелля, де лише глина й мутна вода, де мертві чекають ласки живих, чия пам’ять така коротка.
І Шамхат сіла просто на землю, щоб стати ще непомітнішою, й почала слухати дзижчання бджіл, шелест трави, тихе мекання ягнят, а далі й сама заговорила.
Шамхат звертається до Гашанни:
— Пресвітла Гашанно, володарко життя і смерті! Ти дала мені життя, навчила жіночого діла, і я служила тобі, як уміла. Ти відібрала життя в мого брата і сина Енкіду, зітнула серпом очеретину, і зробила це у священному гніві. За того бика, що його вбили Енкіду з Більґамесом[63]. Мабуть, кожен вчинив би так. І Більґамеса ти покарала — безумством. Хоча, можливо, він теж десь іде далекою дорогою в царство Нерґаля і сестри твоєї Ґашінґаль.
Так само вчинила ти мудро, убивши дівчинку, що називала мене матір’ю, а Енкіду батьком, бо жити з одним оком у цьому світі небезпечно. Однак я не можу зрозуміти одного. Чому ти вбила їх так, ніби я була тому причиною? Адже інші великі боги є свідками, що, хоч я й стала серпом смерті в твоїх руках, помисли мої були дуже далеко від цього. Спитай-но краще в Нанни-місяця і Уту-сонця.
Нічим не відізвалась на це Гашанна, пані Урука що має завжди багато роботи, без якої життя на землі припинилося б, без якої світ переповнився б і тріснув би, наче глек. Тільки повів вітру наповнив теплом ноги Шамхат і вона відчула, що вони стають плоттю, легшою і прозорішою, ніж та, що була в неї перед тим, як вирушила вона в далеку дорогу. Тепер вона мала ноги, якими могла відчувати тепло землі й шовковистість трави. Тамуючи подив і радість, Шамхат продовжила розмовляти з богами.
Батьку Нанно[64], що поганяє лазуритовою палицею зорі на небі, хто являє нічну красу і дбає про безпеку людей, від чийого ока не сховатися потаємним діянням, ти ж знаєш, як усе було? Знаєш, що моя робота найбажаніша уночі, і бачив, що я не лінувалась, аби Урук багатів. Ти ж бачив, як три дні ми з пастухом Ніртабом сиділи в очереті, пильнуючи, коли до води у смерку прийде дикий Енкіду, оточений онаграми і газелями. Ти освітив моє намисто, браслети і шпильки у волоссі, ти освітив мої груди і лоно, щоб Енкіду, котрий досі не бачив жінки, зрозумів, для чого її створили боги. І щоб я побачила Енкіду з гривою, наче в лева, якої не торкався гребінь, з устами, що не відали про шляхетність людської мови. Ти бачив, як він злякався! І як я злякалась: ану ж він задушить мене своїми волохатими ручиськами. Та син пастуха-мисливця Лу-Піріна шепнув мені:
— Не бійся, Шамхат! Він не кривдить газелей і онагрів, рятує від стріл мисливців; він засипає ловчі ями і розриває сіті, він лікує недужих звірят і грається з левенятами. Його зліпила мудра Нінхурсаґ, щоправда пізніше за всіх нас, то й не дивина, що Енкіду не знає нічого крім степу, не бачив міста Урука, не їв хліба і не пив вина. Але так само невідомі йому людські вади: марнославство, захланність, лицемірство. Він достоту, як новонароджене дитя, брат наш Енкіду. Тому ми й не кривдимо його, як не кривдимо ні людське дитя, ні дитя газелі, очікуючи, коли прийде його час і воно принесе нам користь.
Так, я знала про це: найкращих овець приносять в жертву богам, щоб ті не голодували, а гірші йдуть на поживу людям.
Зрештою, ти, батьку, бачив, як я заступила дорогу до водопою дикому чоловіку. Як блищали мої прикраси. Як сяяли мої груди під твоїм промінням. Але ти не знаєш, що я боялась. Адже Енкіду був лихий на людей, бо ті розставляли пастки на його братів, як він казав, онагрів і левів, на сестер газелей. Велетенським він був і дужим, з тілом порослим волоссям, а борода сягала до стану. Міг би легко задушити мене однією рукою. А якби кинулась навтіки — прудкішим вітру був Енкіду.
Та недаремно усі ці три дні я молилась Гашанні, й знала, що виходу в мене нема. Задзвеніла браслетами, підвісками, й усміхнулась. Присягаюсь, досі Енкіду не бачив жінки, не бачив людської посмішки! Коли я про це подумала, страх мій кудись подівся, і я збагнула, що здатність посміхатись — це те, що відрізняє нас від звірів. Говорити вони вміють, кожен своєю мовою. Енкіду знав мову звірів, тільки ким він себе вважав: левом чи газеллю? Мені стало смішно і я засміялась уголос. Мій провідник, що сидів у очереті зі списом, напевно, здивувався, почувши мій сміх. Енкіду розглядав мене, наче якусь дивовижу, і тоді я насмілилась звернутись до нього:
— Брате мій Енкіду! Я — діва з міста Урука і звати мене Шамхат. Я прийшла подивитись на тебе.
Присягаюсь, він зрозумів! Бо кивнув, однак не зрушився з місця. Тоді я продовжила:
— Бачу, що ти такий, як ми. Якби постригти твоє волосся і зголити бороду, був би ти красенем, Енкіду!
Він втягнув ніздрями запах моїх парфумів та олії, якою я щедро намастила своє тіло, щоб не дошкуляли москіти. Я спитала:
— Гарно пахне?
Він кивнув.
— А зблизька пахнутиме ще краще. Так пахнуть люди, котрі дбають за свою вроду.
І я вийняла з-за пояса глиняний горщечок з олією:
— Візьми й ти пахнутимеш так само, Енкіду.
А що він позадкував, то я поставила посудину на землю й відступила назад. Ще й обернулась, щоб його не бентежити. Так приманюють дичину. Коли я знову повернулась, Енкіду вже не було. І горщечок теж зник.
Ніртаб був задоволений і похвалив мене:
— Хитра Шамхат! Тільки жінка могла б до такого додуматись. Ну, тепер він твій. — Й додав: — І Урука, звісно…
Брат мій Енкіду засмутився, бо, зачувши інший запах, звірі повтікали від нього. Бідолаха намагався змити запах олії у воді, тер шкіру глиною й жмутами трави, однак нічого не допомагало. І тоді він прийшов до мене…
Батьку Нанно, чи віриш ти, що з тих пір нас з Енкіду поєднав зв’язок, який ніщо не могло розірвати? І хоч чинила я все з благословення богів, моєї волі було тут ще більше. Я прикипіла серцем до дикого Енкіду, і не лише він пішов зі мною, а і я з ним…
Отаке сказала діва Шамхат місяцю Нанні, й не встигла вона закінчити своєї мови, як стегна й живіт стали плоттю. До половини вона стала плоттю. Щоб не скривдити іншого бога, Уту-сонце, вона обізвалась і до нього. Був то особливий бог, прихильний до Більґамеса. І хоч не видно було його на небі, як і місяця, для Шамхат це не мало значення. Боги — скрізь.
63
Конфлікт між Інанною і Більґамесом виник через його відмову одружитись з нею. Більґамес і Енкіду вбили оскаженілого небесного бика, якого Інанна наслала на Урук. Бик тут символізує стихію жіночого гніву.
64
Бога Місяця зображали у вигляді пастуха, який поганяє зірки на небі.