Страница 11 из 30
А потім її викинуло на берег. О боги Неба й Землі, яке смутне видовище відкрилось перед Шамхат! Неозора пласка рівнина, всіяна кістками і трупами людей і тварин, що їх відкинув світ живих. Незліченна кількість, яку, мабуть, і писарі Нерґаля не можуть полічити. Втім, боги дбають, щоб мертвих не було більше, ніж живих, а живих — більше, ніж мертвих. Така доля, що про поживу мертвим нема кому подбати, що хтось стає жертвою вбивць і лишається непохованим, що хтось не має матері, а хтось — сина…
Усі почуття Шамхат, здавалось, залишились в тілі, але розум був поки що з нею. Мертві не божеволіють, а вона була певна, що мертва, бо бачила власне тіло, яке пливло водою разом з іншими тілами, а потім зникло у вирі. Скраю лежали ті, хто помер недавно, учора, хоча Шамхат не була певна, чи зараз ранок чи вечір, бо в царстві Нерґаля і Ґашінґаль час інший. Уту спускається під землю, коли пройде шлях із Східної брами до Західної. Над нею нависало небо, якась брудно-сіра пелена. Вздовж берега клубочився туман, ні, то були безплотні постаті, котрі блукали поміж свіжих небіжчиків. «Треба й себе знайти, — подумала Шамхат. — Я маю подивитись на себе. Так годиться». І вона підійшла ближче до примарних постатей-тіней. Ніхто не звертав на неї уваги: усі були надто заклопотані собою, щоб вступати у бесіди. Та й, зрештою, говорити ніхто не міг. Тому всюди панувала тиша, нечувана тиша, несусвітня.
Тіла лежали так, як їх викинули хвилі, в незручних позах. Одні долілиць, багато мали рани, завдані водою. Старі й молоді, каліки, діти, немовлята, перемазані намулом, а поміж ними мертві тварини — вівці, телята, собаки, коти, птахи… Шамхат шукала себе, таку ж непривабливу, понівечену Рікою і життям. Вона довго ходила берегом, і знайшла тіло Ені, маленької служниці, яка вважала себе її дочкою, хоч то не могло бути правдою. Не знати, чи знайшла душа Ені своє тіло. Шамхат озирнулась довкола і не помітила нікого, хто нагадував би Ені. Мабуть, вона вже пішла звідси. Здається, деякі душі прибували сюди раніше за свої тіла, бо як тільки вода викидала нове тіло, кілька примарних постатей кидалося до нього. Але не так, як живі люди. Тут не було різких рухів, наче душі зав’язли в меду потойбічного світу. Знайшовши тіло, тінь-душа нахилялася над ним, намагалася увійти до тіла, обіймала його, тулилася… Невже вони не розуміють, що двері тіла навіки замкнені для них і належать Нерґалю, пастирю мертвих? І що повернутися звідси неможливо. Он яку важку дорогу вони подолали. Недаремно її називають дорогою без вороття.
Нарешті Шамхат знайшла себе, тобто свою земну оболонку. Тіло лежало обличчям донизу, в грязюці. Вона впізнала себе по сплутаному мокрому волоссі, в якому чомусь застрягла шпилька з рожевою квіткою. Напевно, роздягальники трупів не завважили. Та наступної миті вона засумнівалась, чи це не помилка, бо поряд лежала лицем донизу інша жінка, така ж молода, вп’явшись у пісок посинілими пальцями. Мабуть, вона потонула в одному з каналів, таке часто буває, коли осипається гребля. Але й Шамхат могла теж втонути! Вона навіть почала щось пригадувати: удар об воду, якесь червонувате світло, що буває, коли починає сходити сонце Уту, повільно прочиняючи двері, щоб не спалити ліси в Країні кедрів. Зрештою, вона не хотіла нічого пригадувати. Тут їй це непотрібно.
І тут Шамхат помітила писаря, за яким ходив учень з табличкою. Вони не нагадували мертвих, однак і живими їх важко було назвати. Таких людей немає в Країні чорноголових. Надто високі, з волоссям кольору соломи, білою шкірою й прозорими очима. Напевно, вони служать Діві-писарю, яка в підземному світі записує долі всіх людей. Шамхат застигла над двома тілами, одне з яких колись належало їй, а тепер вже ні — тільки душа й ім’я. Втім, імена також мають долю: їх можуть забути чи пам’ятати вічно. Але зараз своє ім’я вона не може вимовити. Є надія, що його запишуть на глиняній табличці, й у царстві Нерґаля воно зберігатиметься вічно. Але на землі… Доки приносять жертви й відчитують молитви, доти існує зв’язок між живими і мертвими.
Ті, чиїми кістками встелено берег, їм ніхто не принесе ячмінних коржів і пива, і вони гризтимуть суху глину й злизуватимуть росу зі стін. Їх навіть не пустять через Браму, бо за це треба платити. Хто міг сподіватися, що Шамхат приєднається до цих найнещасніших!
Шамхат з острахом спостерігала, як Писар з помічником наближаються до неї. Вона не знала, як має поводити себе перед такими поважними особами. Уста її були запечатані глиною, вуха заліплені піском, та навіть, якби вона могла говорити, однак не зможе пояснити, чому її, напоївши смертельним зіллям, вкинули у Ріку. Та, зазирнувши в очі Писаря, вона побачила не відображення його душі, бо той не мав людської душі, а дух і плоть богів. Вона побачила в них усе своє життя від початку до кінця. Але що йому ще потрібно від неї, чому він виділив Шамхат серед інших душ?
— Дочко Шамхат, — мовив Писар, не розтуляючи уст, і погляд його пронизав її тінь, вийшовши поза неї. — Ти маєш піти зі мною.
Тільки й усього сказав й обернувся, пішов не озираючись. А Шамхат поквапилась за ним, як телиця на налигачі, котра не відає, куди її ведуть: на пасовисько чи до різника. Перед нею простягся безживний степ, плоский, як стільниця, і невдовзі зникли кості мертвих, жертви битви між життям і смертю, де завжди перемагає остання. Зрозумівши це, Енкіду перестав боротися: яка різниця, коли вмерти? Прив’язаний до пана-товариша Більґамеса, він не міг вернутись у степ, не міг покинути стіни Урука. Так, він став устами Більґамеса, серцем його уст, його братом. Цього ніхто не заперечить. Здавалось, ось-ось перед Шамхат відкриється велика правда буття, і вона наближається до прірви, в глибині якої ховаються иерозкриті таємниці. Наразі жінка усвідомила лише одну з істин: вона є частиною історії про Більґамеса, Енкіду й діву Шамхат, і ведуть її задля того, щоб вирішити долю по смерті. Можливо, її чекає випробування, і не одне. Це засмутило Шамхат, бо хоча й смерть звільнила її від втомленого тіла, залишилась втомлена тінь-душа. А що коли Писар веде її прямісінько до Енкіду? Можливо, там на неї чекає навіть Більґамес, котрий згинув у кур-кур, звідки не долетить навіть ворон, щоб сповістити печальну звістку?
Чи Шамхат замислилась, чи стала неуважною від монотонного руху степом, котрий більше нагадував пустелю, коли раптом помітила, що йде за… цапом[61], так, старим цапом з темно-брунатною спиною і облізлими боками. Це так її вразило, навіть розсмішило, хоча мертві не сміються, і вона не могла. Чи то Писар перетворився на цапа, чи дав їй за провожатого цю тварину — що їй було робити? Мусила йти за цапом. Аж ось вони опинились на краю улоговини, вкритої великим чорним камінням, великим дивом у країні чорноголових, з чого Шамхат зрозуміла, що опинилась справді дуже далеко. Втім, іти було зовсім неважко, бо її босі ноги були лише тінню, а тіні все одно по чому ступати: по м’якій пилюці, стерні чи гострих каменях. Проте цап вибирав собі шлях, намагаючись не поранитись. Вони перетнули улоговину й заглибились у темний отвір між камінням. Стіни проходу були викладені лазуритовою плиткою, а долівка була білою. А відтак, слідом за старим цапом, в якого один ріг був трохи звернутий набік, Шамхат вийшла на простору площу, посеред якої стояла однісінька брама з кедрового дерева, вдесятеро більша, ніж та, яку спорудив герой Більґамес, перемігши Хуваву, володаря Країни кедрів. Звісно, цю браму зробили боги. А богам не слід дивуватись, навіть якщо вони поставили браму посеред площі й замкнули.
Та цап і не намагався обійти браму. Дрібочучи, він обійшов довкола неї і зник. Шамхат залишилась сама посеред площі, яку оточували не мури, а щось схоже на димову завісу. «Це дим з наших жертв, — подумала вона. — Дим для Ануннаків»[62]. Тут мають бути ріки пива і гори ячменю, купи срібла і золота. Проте нічого такого вона не помітила. Площа була величезна, брама висока, а Шамхат — маленька. Не можна сказати, щоб вона цим не переймалась. За життя їй вдалось зажити слави найкращої блудниці Урука, її осяяло світло енсі Більґамеса, додав загадковості Енкіду, зліплений з глини над прірвою. І що з того? Ніхто не приніс нічого на помин її душі. У той світ вона прийшла нага з порожніми руками. Отже, їй нема чого сподіватись на добре ставлення Ануннаків, адже що заведене на землі, те спущене з неба.
61
Одним зі священних імен Енліля було Цап-вожак Неба-Землі.
62
Судді у Царстві мертвих. Звичайно, вважалось, що їх семеро, але називають і інші цифри. Можливо, звідси походить леґенда про сім мудреців.