Страница 13 из 30
Батьку-Угу, що виходиш через Східну браму і входиш у Західну, однаково зичливий до тих, хто на землі, й під землею! Однаково милосердний до степу і до гір, і до землі шляхетної мови. Ти бачиш усе, ти допомагаєш героям, коли вони намагаються віднайти справедливість у Небі-Землі, захищаєш невинних від гніву богів. Батьку! Я не знаю, як розмовляти з богами. Я не жриця, а проста урукська блудниця, і моє серце лежить у твоїй долоні. Ти бачив, як я росла, як рано стала служити Гашанні, як намагалась догодити богам і громаді Урука. Ти був на середині дороги, як я розірвала навпіл своє покривало й віддала половину Енкіду, щоб той не світив голим тілом. Я взяла його за руку і повела спершу до пастухів, разом з Ніртабом, сином мудрого Лу-Піріна, осягати науку бути людиною. Там він уперше спробував хліба і ячмінного пива, брат мій Енкіду, вигодуваний молоком газелей. Він був покірний мені, як ягня, бо звірі від нього повтікали, а ноги ослабли від кохання. Та пастухи миттю зауважили його разючу подібність до енсі Більґамеса, що свідчило про його незвичайне походження. Він нижчий за Більґамеса, казали вони, та либонь дужчий. Якби обітнути Енкіду волосся та поголити підборіддя, вони були б схожі наче вийшли з лона однієї матері. Та я знала, що нас розлучать, як тільки ми прийдемо в Урук, тому вирішила затриматись в гостинних пастухів. Енкіду був їхнім ворогом, але потім став братом. Та й слід було віддячити тим добрим людям за гостинність. Я приголубила Енкіду й сказала:
— Леви і шакали нищать отари цих людей. Кожної ночі, коли ти спиш захмелілий від пива, вони стоять на чатах, палять вогні в степу. Якби тут був Більґамес, він розігнав би вовків і левів, він бився б з ними.
Енсі засопів:
— Леви і вовки — мої брати, як я можу їх проганяти? Та й ти обіцяла мене відвести в Урук, щоб я помірявся силою з героєм Більґамесом…
— Звісно, відведу. Мені час вертатись до свого жіночого діла.
— А що воно таке, жіноче діло? — спитав Енкіду, нерозумне дитя.
— Віддавати своє тіло кожному, хто має вдосталь золота й срібла. Що ми будемо їсти в Уруку, якщо я не працюватиму?
Я думала, Енкіду охоплять ревнощі. Та ні, він тільки спитав мене:
— То це називається віддавати тіло? Якби я мав багато золота й срібла, ти віддала б мені своє тіло, Шамхат?
Я розгубилась, але переборола сміх й відповіла так:
— Богиня Нінсун, мати Більґамеса, повеліла, щоб я стала твоєю першою жінкою, бо вважала, що ніхто в Уруку не зрівняється зі мною в жіночому ділі. Нашу долю визначили на небесах, Енкіду. Срібло й злото тут нічого не важить. І якщо боги побажають, ми розлучимося. Адже, як я вже тобі розповідала, боги нас створили і ми мусимо їх шанувати. У тебе ж немає ні батька, ні матері, і я своїх не пам’ятаю. Тому ми ближчі до богів, ніж інші люди, брате мій Енкіду.
І тут я побачила, й, гадаю, від богів це не сховалось, як на очах дикого чоловіка виступили сльози. А це означало, що в ньому прокинулась мудрість. Лице його посвітліло, наче ти, Уту, кинув на нього погляд, хоч на той час ти дивився на обличчя мертвих.
— Мабуть, це правда, моя Шамхат, — нарешті мовив Енкіду. — Я не знав, що у мене могли бути батько й мати. А коли взнав, серце моє огорнув смуток.
«Тільки й боги у нас є, — подумала я з болем. — Без краси і вміння я нікому не потрібна. Якщо Енкіду не поладнає з Більґамесом, горе мені!»
І я сказала якомога спокійніше:
— Завтра ми підемо звідси, обіцяю. Але треба віддячити цим людям, які навчили тебе їсти хліб і пити пиво. Вони пам’ятатимуть про тебе довго-довго. Людина живе стільки, скільки про неї пам’ятають. Це — найкращий і, здається, єдиний спосіб продовжити собі життя. Люди бояться забуття більш за все на світі.
На обличчі Енкіду майнув подив. Правду кажучи, я й сама не розуміла, як це боятися забуття. Я боялась злиднів, падіння, старості більше, ніж смерті. Ти знаєш, батьку Уту, що герой Більґамес зумів подолати в собі тілесну буйність, що знесилювала Урук, і страх перед лісом, де жив демон Хувава, лісом, який не обійдеш за сто днів, бо з ним був брат його Енкіду. І що всі його вчинки мали за мету подолати смерть. Але чи мав якусь мету Енкіду?
Непокірливий смерті Більґамес, один ти, Уту, захищав його перед Аном і Муллілем, і пожертвував ради нього Енкіду. Та я не дорікаю тобі, Боже. Для Урука краще, щоб ним правив Більґамес, син богині й героя Луґальбанди, той, хто звів найміцніші на світі мури і сам клав цеглу: на спід — випалену в печі, зверху — висушену тобою, Уту[65]. Ти й так зажив собі клопотів, підтримавши Більґамеса в його поході за кедрами. Думаєш, я не знаю, що все, що діється на землі, є відображенням неба, і все, що суперечить священним ме, мусить бути виправлене у той чи інший спосіб?
Так-от, це було вночі, і навіть Нанна-місяць того не бачив, бо перебував на той час в іншому місці. Можливо, на раді богів. Але чомусь тепер це видається мені дуже важливим. Отож, я сказала Енкіду:
— Прожени, моє серце, левів і шакалів! А коли зробиш це, повертайся скоріш до мене, щоб я могла прийняти твій подих, а ти — мій. Бо коли ми прийдемо до Урука, все буде по-іншому. Якщо Більґамес полюбить тебе, як брата, і скаже мені: «Діво Шамхат, ти не повинна стояти межи мною і Енкіду», то я змушена буду послухати його, адже він — цар.
Тоді Енкіду встав і мовив:
— Гаразд, серце моє, я зроблю це для тебе, і для добрих людей, котрі навчили мене їсти хліб і пити пиво із глека.
І вже був би зник у темряві, як я нагадала:
— Брате, візьми з собою сокиру, коли йдеш проганяти левів і шакалів!
Той обернувся:
— Навіщо, Шамхат? До братів не йдуть з сокирою.
— Ти тепер людина. Ти їси хліб, п’єш пиво, мастиш своє тіло олією, вдягаєшся в одежу з вовни. Люди тепер твої брати!
— І ті, й ті — мої брати й сестри.
— Це суперечить небесним законам.
— Еге ж, — засміявся Енкіду, — може, Енліль нашле на мене потоп?
Я повернулась до шатра, яке віддали нам пастухи, і лягла, розмірковуючи над тим, що Енкіду надто мудрий, щоб жити серед людей. Може, премудрість зійшла на нього просто від Ана, без посередництва жерців-хранителів Променів. А чи взяв він її від звірів? Хіба ж тварини не відчувають наближення бурі, а від смерті намагаються сховатись у темний куток?
Тепер я думаю, як Більґамесу було важко жити серед людей, і як прагнув він сховатися в небесному домі Ана. Тільки там він би вдовольнив своє самотнє серце. Тому ви й послали йому Енкіду, зліпивши того з глини над прірвою, бо в Уруку не знайшлося мужів, гідних стати поруч з ним. Боги вважали Енкіду глиняною лялькою, котра не мала душі, і їм не збагнути нашого жалю за втратою нашого брата. Хіба може це збагнути володарка Гашанна, яка кинула садівника Ішуллану[66] й послала демонів ґалла[67] за пастухом Думузі? Хіба може збагнути це Мулліль, повелитель вітрів, котрий винищив людей потопом? Лише ти, Уту, світло справедливості, заступився за мене й Ніртаба, коли, лежачи на смертній постелі, Енкіду наслав на нас страшні прокляття, які руйнували основи, виривали хліб з наших уст, робили нас посміховиськом Урука. Ти відвернув прокляття Енкіду, але вони повернулись до нього, бо все вимовлене, що не досягнуло мети, повертається назад в уста і затруює кров. Ох, батьку, навіщо ти це зробив? Хай би Енкіду нас прокляв, може б, йому стало легше. Живим він бачив царство Нерґаля і Ґашінґаль, хто міг би таке витримати? Ти ж такий милосердний, приносиш небіжчикам світло, і знаєш, що той, хто не має сина, їсть глину і п’є воду з калюжі, й сидить в кутку, оповитий павутинням. Але й тому, хто має лише одного сина, не набагато краще. Якби Енкіду про те знав в Уруку, то не гнівав би Гашанну, а придбав би собі родину. І якби знав про це в степу, де вільно бігав з газелями і онаграми, не покинув би степу, бо душі тих, хто помирає в степу, залишаються там, в стеблах очерету.
65
Мури Урука, які частково збереглися, вражають своїми розмірами. Вони збудовані з двох видів цегли: висушеної на сонці, й випаленої у печі.
66
Ішуллану був садівником, який відмовив закоханій у нього Інанні. За це вона перетворила його на павука.
67
Ґалла — демони смерті й помсти.