Страница 18 из 29
Дві гори — одна католицька, інша православна. На православній — світла мурована церква, збудована замість згорілої дерев’яної і український цвинтар. На католицькій — монастир францисканців і польський цвинтар. Місто чітко поділене на дві частини. У монастирі — психоневрологічний інтернат. Наче й не страшно, але я знаю, що там є корпус, де люди не встають з ліжка. Найубогіший притулок з усіх можливих, звідки єдина дорога на цвинтар, що розташований скраю польського. Безіменні хрести або якісь зливки цементу замість надгробків. Зате на кожному — букет штучних квітів. Сам польський цвинтар наче з оповідань Лавкрафта: хрести позбивані, обличчя скульптур розтрощені, плющ повністю огорнув надгробки. І несамовито кричать ворони над своїми гніздами.
Але травень усе це прикрасив нарцисами і пружною зеленою травою. А далі поле — три підопічні інтернату з мотиками йдуть розбивати скибу на городі.
11.05.2012
У ніщо — все. Суспільство диктує умови, які потрібні, щоб досягти успіху. Але ні умови, ні успіх не є тим, заради чого варто губити власну душу. Просто ми ставимо дешеву ціну там, де вона не передбачена апріорі: ані висока, ані низька. Усе це безмежно далеке від творчості й від потреби в любові. Щоб це зрозуміти — слід віддалитися. Іноді ми відходимо, тоді повертаємося кілька разів у житті, не перейшовши межі, за якою неможливе повернення. І це добре, що не відразу, це по-людськи. Катари знали, що у земному житті спасти душу абсолютно — неможливо. І навіть не варто. Але поступово віддаляючись, ми відчуваємо полегкість.
Мені в житті траплялося багато людей, які повірили у власне очищення і охололи серцем. Їхні вчинки суперечили їхнім словам. Особливо небезпечно це в літературі. Ментальний егоїзм спустошує, школа життя зачиняється. Ми повинні просто йти, весь час йти туди, де наша душа почуватиметься комфортно, водночас розвиваючи її, а не вкривати позолотою.
13.05.2012
Скульптури не виходять зі своїх ніш і повільно припадають пилом. Однак кожен митець прагне стати каменем, бронзою чи хоча б гіпсом. Чи потрібні ми у майбутньому, якщо навіть випереджаємо свій час? Некомфортність теперішнього існування може означати також те, що ми краще відповідаємо минулому. Хоча про нього знаємо лише з книжок і документів. Очевидно, тут ми маємо справу з непристосованістю взагалі, творчим аутизмом. Амбіції, збудовані на ілюзії, роблять нас ворогами чи недоброзичливцями. Ми дозволили втручатись у це людям, які не мають жодного стосунку до творчості — журналістам, критикам, просто закомплексованим людям, хамам, неукам. Час від часу я зазираю на якийсь літературний сайт, аби виміряти дистанцію, і кожного разу це нагадує мазохізм. Але водночас я препарую довколалітературне середовище, окуповане марґіналами.
Як можна весь час жити в цьому — загадка. Усе, що я хочу собі дозволити, це тверезий погляд на речі.
14.05.2012
Проблема не в тому, що можна створити собі паралельний світ і жити у ньому. Так живуть дуже багаті люди і дуже бідні, божевільні, наркомани, алкоголіки, їхні паралельні світи існують повністю ізольовано від інших. Основний світ, який у давнину вважали Серединним, неприйнятний для більшості з нас. Це світ суспільних та інших угод, світ покарань і гніту над особистістю, світ приниження. Він тримає нас не мудрими законами, а тим, що обіцяє захищати від хаосу. Ми платимо йому за захист непомірну ціну, хоча захист здебільшого нікчемний. Так було завжди.
Проблема у тому, що ці паралельні світи створюються задля втечі і є актом безсилля, а не перемоги. І що усі спроби створити досконалий Серединний світ приречені на невдачу. Ніхто не знає, яким він має бути, бо творці теорій самі недосконалі. Можливо, той справді досконалий світ перевершує нашу уяву і ми б відкинули його, якби хтось показав, як він виглядає. Платонова печера досі існує.
16.05.2012
Вечір п’ятниці, Львів. Ще видно, але вже присмерк і будівлі іншого кольору. Ще не увімкнули підсвітку на Оперному, Бернардинів і Домініканів. Людей більше, ніж удень, сама молодь. Галас, співи. Оскільки в Національному музеї зробили перерву до піводинадцятої, не вдалось потрапити на виставку. А робити більше нічого, в повітрі надмірне збудження, аж агресивність, і таке відчуття, що за тобою стежать як за потенційною жертвою. Я знаю, що пізніше і не в п’ятницю в центрі стає просторо. Можна йти і думати про щось своє.
І цілу ніч снилися неприємні сни, в яких не було того, що мало би бути, про що думала увесь день. Якби я писала це на папері, то зіжмакала б його, і залишилися б слова, які не написала, але які крутились у голові весь день: «Дім мови, дім смутку».
19.05.2012
У мене в «Королівстві» була загадка-лічилка: «Золота горо, де ти була вчора?» Або я не знаю, як це назвати. А вчора я була на справжній Золотій горі в Щирці із залишками княжого замку, з церквою XV століття, на стінах якої кілька століть поновлювали (підмальовували) сліди крові загиблих в часи татарської навали. Гора — розкішна і дуже велика. По ній можна ходити увесь день, лежати у м’яких зелених улоговинах, блукати по величезному єврейському цвинтарі ще з XIV століття, схованому в лісі, чути потяги, що пропливають зеленими і брунатними зміями біля підніжжя гори, не думати про те, що світ такий самий жорстокий, як і тисячі років тому.
Втім, можливо, я ще намалюю двері, щоб вийти і побачити, що за ними.
21.05.2012
Ще тільки подекуди розквітають суцвіття бузини, а я вже зібралася варити бузиновий мед. Пахне всюди акацією, вздовж лісу ціла смуга дерев, що заглушують запахи міста. А в селі бузина біля річки, на кутах огорож, завжди рясна, живуча, яка з білої раптом стає чорною і стікає соком. В дитинстві один хлопчик, мамин учень, просто на очах зробив з бузини сопілку, виштовхавши іржавим цвяхом серцевину.
Ми їли пряні ягоди черемхи і боялись їсти солодкі ягоди бузини. Але коли я стала дорослою, то зрозуміла, що втратила зв’язок з цією гарною рослиною, яку оцінили по-справжньому лише птахи. Можливо, всі мої невдачі й поразки через те, що я не зізналась у тому, що бузина — сестра мені, і що ніколи мені не стати в очах людей вишнею, яблунею чи апельсиновим деревом.
23.05.2012
У ставленні до рідної мови — низький больовий поріг. І не лише у мене. Ніщо не завдає стільки болю, як нехтування нею чи загроза її існуванню. Може, у нас це вже закладено в генах. Ніяк не забуду те нещасне дитя, яке віддали до російської школи, щоб забезпечити йому світле столичне майбутнє. Воно ходило за мною і як зачароване слухало мову, яку відібрали у нього рідні батьки. Тепер це вже дорослий чоловік, неважко здогадатись, що в нього нема ні освіти, ні світлого майбутнього. І таких покалічених дітей сотні тисяч. Зі зґвалтованим інтелектом і відсутністю морального імунітету. Рідна мова дає, попри можливість розвитку, ще й імунітет. У мене теж могли би бути такі батьки і з мене нічого б не вийшло путнього.
29.05.2012
Перше. Часом ми надто жорстокі до тих, хто не виконує свої обов’язки як слід. Це означає, що ми граємо за тими ж правилами, що й усі інші, а не захищаємо певні моральні та духовні вартості, як нам здається. Я маю на увазі Яна Щасного Гербурта, магната, що порушив правила гри.
Друге. Я прочитала рецензію на автобіографічний роман Степана Процюка, і мені раптом стало легко: таки не годиться влаштовувати бенкет під час чуми, роздавати підсолоджені піґулки, як це робить вся сучасна світова література і, особливо, дитяча. Так можна втратити імунітет. Землетрус і радіоактивна катастрофа в Японії показали, що людство не вміє виживати і захищати себе. Воно приспане солодкими піґулками. Сам роман я теж читала, але ще не встигла виокремити в ньому те, що мені потрібне. Або просто не прийшов час.