Страница 17 из 29
За ніч зацвіла алича. Таке відчуття, що земля втомилась від зимування і веснування, від залежності від сонця. Ніщо не викликає такої тривоги в людині, як небесні знаки. Сонця стає дедалі менше. Воно не гріє так, як раніше. Це мені нагадує Добромильський літопис, писаний у XVIII ст., де переважна більшість записів про повені, засухи, неврожаї, знамення у небі, двоголових телят і моровицю, і жодної тобі політики. Маленький такий літопис, як маленьке життя маленької людини, констатація безсилля перед стихією. А от у Лукрецієвій поемі «Про природу речей» в книзі, присвяченій моровиці й природнім катаклізмам, увага зосереджується на поведінці людини за таких обставин. Люди миттю дичавіють і керуються винятково інстинктами, оскільки роблять ставку на Бога, а не на власні моральні якості й здоровий глузд. Вони убивають Бога в собі, якщо не отримують захисту. І при цьому навіть не здогадуються, що Бог завжди всередині, а не зовні.
Найбільше мене обурює в людях несамостійність вчинків. Але ще більше — несамостійність думки. Все це наслідок того, що не існує системи координат для людини у Всесвіті й повна дезорієнтація в інфантильному суспільстві, яким може керувати хто завгодно.
22.04.2012
Один з найдивовижніших заходів сонця в Урожі, які я бачила. Контраст між чорним, темно-сірим і жовтим та золотим. І над лісом — там, де сідає сонце, — світла смуга, а над нею чорна. Чомусь я відразу подумала: світла смуга — то завтрашній день, а чорна — минуле. Наступний день і справді виявився безхмарним і світлим. Але не це головне — раптом я знову стала сильною і повірила, що в мене досі є майбутнє.
27.04.2012
Життя в нашій країні — як над прірвою. Кожної миті ми можемо розпрощатись з мирним побутом, втратити все, що маємо. Нас загнали в глухий кут, найглухіший, той, що називають беззаконням і безправністю. Тому так важливо зараз повернутись обличчям до минулого і дізнатись, як воно жилося в прірві. Іноді мені здається, що я могла б жити де завгодно, тільки не в Україні. Не тому, що мені так погано, а тому, що соромно від безсилля.
Магія трави, сон про зелений пагорб, який раптово оточив туман, кульбабовий мед, який я варитиму сьогодні, квітучі вишні. Я пригадую, як хворіла в дитинстві і вийшла з хати, коли там нікого не було. І раптом побачила розквітлі вишні. Навіть тінь від них була біла.
Тут те саме. Багато-багато вишень і черешень. І така зелена трава, аж сліпить очі. Трава ближча до землі, вона сильніша.
У мене наче все вивернуте назовні, всередині нема нічого, порожнеча. Це через те, що діється довкола — надто все привабливе, надто звертає на себе увагу, не дає зосередитись.
Я посадила на балконі коріандр і базилік замість квітів. Їхній запах і смак нагадуватиме мені про ті краї, де я побувала.
30.04.2012
Чорна діра як вихід в іншу реальність. Можливо, ці реальності нагадують цеглини якоїсь будови, форму якої ми не можемо уявити. Можливо, вони розташовані подібно до щільника. Безперечно, існує якась модель. Але головне, що це все рухається за допомогою змін різних гравітаційних полів, адже існують різні маси.
У кожній реальності є свої супутники, реальності менші, створені побічно, мимоволі, які ми демонізуємо, приписуючи їм більшу силу, хоч цього не може бути. У ній теж існують свої чорні діри (ми так часто вживаємо цей вираз, щоб пояснити руйнування нашої реальності). Усе це фізика вищого порядку, а не містика.
Я не збожеволіла, а просто подивилась фантастичний фільм 70-х років, дуже наївний. І от виникли такі думки щодо моделі Сущого і Не-Сущого.
1.05.2012
У дитинстві мене вразив розділ з «Собору Паризької Богоматері», де йшлося про архітектуру. «Книга вбила будівлю». Однак, Гюґо мав на увазі лише те, що храми після Гутенберґа перестали бути книгою для неграмотних. Правда, неграмотних вистачало в усі часи, і каплиця Боїмів у XVII ст. виконувала функції такої книги, але ілюстрації до Святого Письма вже супроводжувались подекуди текстами. Уся сакральна архітектура — це зашифроване послання до Бога, і такою вона буде вічно.
А єдине, що здатне вбити книгу, — це реклама, яка відволікає увагу від неї, й від самого життя. Це наче пройтись бульдозером через звивини мозку. Рекламою прихованою чи явною стали й книги маскульту, і самі їхні автори. Це якийсь нонсенс — виділятись зі стада, щоб стати на його чолі й повести на бійню або в провалля.
3.05.2012
Писати великі тексти на комп’ютері — пробувала і бачу, що це мені тільки шкодить. Звичайна ручка встигає за думкою, клавіатура її гальмує. Текст втрачає цілісність, виглядає штучним. Рука відчуває найтонші вібрації. Так само я мала проблеми з друкарською машинкою.
Побачила набір для вишивання бісером — раптом захотілось це зробити. У намистинах є щось магічне, як у коштовному камінні. Вони не можуть проявити себе без світла.
Якщо відібрати лише одну світлину з подорожі до Комарно, то я б вибрала ту зі зруйнованим надгробком: масивне тіло з каменю, що стоїть просто в траві, а зверху прикладена витончена голівка ангела з іншого надгробку. Якимось чином вони дуже підходять одне одному.
Спробувати зняти коротенький фільм нерухомою камерою. Тоді й звуки будуть чистіші. Тільки в мертвих руки не тремтять.
6.05.2012
Філіпінська леґенда про прекрасних істот, схожих на ельфів, які живуть у неймовірно гарних містах. Вони приходять до земних жінок і чоловіків, а потім до дев’яти років забирають своє потомство, якщо дитина дає згоду. Іноді вони з’являються у вигляді диких свиней чи кажанів. Ніщо не буває досконалим — у них немає почуттів. Але чи всі наші почуття — ознака досконалості, у цьому я маю великий сумнів. У дітей деякі почуття зовсім нерозвинені, деякі з них шляхетні, а інші навпаки. Гадаю, почуття можна розділити на ті, що з’являються внаслідок зовнішніх подразників, і ті, що виникають внаслідок думок.
Я пам’ятаю себе дитиною — я не вагаючись пішла б із тими істотами у їхній прекрасний світ. І те саме зробила б зараз. Ніколи не могла жити в нашому світі. Можливо, таке буває, коли перестають боятися смерті, і в цьому суть леґенди. Але ж і Христос закликав, по суті, до цього, тому я не можу вважати цю думку ганебною.
7.05.2012
Триматись подалі від будь-якого публічного літературного життя — гарантія літературного довголіття й душевного спокою. Критики нехай пишуть для критиків і читачів, для кого завгодно, але не для письменників. Вони тільки збивають з пуття. Письменники можуть оцінювати один одного, давати поради, філософи чи психологи трактувати їхні твори у своїх дослідженнях. А критики — від лукавого. За все життя я написала три рецензії, і мені неприємно про це згадувати. Це якесь неприродне заняття, глибоко мені чуже.
Для когось це єресь, але мені байдуже. Я заплатила за неї дорогу ціну, як то може видаватися збоку, але насправді й ціна для мене порожнє місце. Гадаю, більшість людей, які не належать до тієї каруселі, що зветься літературним процесом, мене зрозуміють. Як я розумію, чому Сковорода жив так як жив, Кафка просив спалити свої рукописи, а Селінджер відгородився від цілого світу.
9.05.2012