Страница 19 из 29
30.05.2012
Мені подобається подорожувати, бо це як гра в невидимку. У моїх поїздках є щось дитяче. Я знаю, що ніхто не ставитиметься до мене серйозно, і тому просто спостерігаю. Якщо захочу виявити себе, то почнеться промивання мізків і втратиться невинність сприйняття. Їхати вперше кудись з кимось — це те саме. Я повинна перша прокласти стежку. В мені прокидається інстинкт самозахисту, і я жодного разу не втрапляла в халепу. І в мені також прокидається почуття довіри до світу, і він розкривається переді мною. Отже, все гаразд. Якби ці відчуття перенести на щодень, мета моя була б досягнута. Але потрохи воно зрушується, хоча невідомо: може якогось дня я втрачу пильність Робінзона Крузо і стану жертвою людожерів. Учора мене захопив дощ у Городку і пощастило купити синій просторий дощовик, що зразу звело нанівець усю мою мімікрію. Але все закінчилось добре. Вбога книгарня з попсовими дитячими книжечками і шпаргалками нагадала мені про культурний вакуум, в якому перебуває більшість українців. Неможливо все це наповнити, без того, щоб не вийти з ґетто.
Серце Ягайла, поховане в тутешньому костелі, теж ув’язнене, теж у ґетто.
2.06.2012
Вчора я подумала, що переросла літературну творчість як спосіб самовираження, але наразі не маю альтернативи. Хоча може не існувати потреби в самовираженні. Мають бути якісь інші форми духовного буття. Ми творимо, щоб отримати щось навзамін. У цьому сенс будь-якої потреби. Щоб розібратись у цьому, я б не хотіла звертатись до східних духовних практик, а пошукати вирішення проблеми в самій собі. Життя моє захаращене словами. У ньому немає тиші і втіхи від життя як пригоди. Звідси й утома, і прагнення зачинити за собою всі двері.
4.06.2012
Чому мене все життя так вабить Шумер, а не, наприклад, Єгипет чи Індія? На це варто пошукати відповідь. Мої роздуми над історією — це постійне додавання клаптиків, які врешті змінюють бачення того чи іншого явища. Сам текст Епосу про Ґільґамеша мене не вразив так, як його сюжет. Натомість я була глибоко пройнята простими словами найдавніших гімнів чорноголових, бо шумерами їх назвали завойовники. Тепер я зрозуміла, що написана сумішшю двох мов поема, яка має глибоке коріння, затьмарює сприйняття цієї надзвичайно глибокої історії про безсмертя. Більґамес пірнає на дно морське, знаходить траву, але засинає на березі. Його розум спить. Тоді змія викрадає траву, і він залишається ні з чим. Повертається в Урук, який, можливо, вже захоплений ворогами. Розчарований і спустошений. Народ радіє цій порожній оболонці. Історія колонізації чи передчуття історії колонізації?
6.06.2012
Я йшла дорогою поміж зелених пагорбів, ставків і городів. Пора першого сінокосу. За цим не видно було й міста, маленького, але впертого містечка Бібрка. Те, що мене виманило на околицю, було не старовинним будинком, а недобудованим і покинутим домом, всередині якого пустили коріння дерева. Хтозна, чому господарі його залишили.
Дорогою я дійшла до колишньої німецької колонії, впізнала її по солідних, але вже геть зруйнованих стайнях, а там почалася траса. За нею у квітах спочивав великий гарний триповерховий дім, теперішня лікарня, але що там було до цього, невідомо. Іноді не хочеться питати, просто бути невидимою. Хоча тепер безпечно. Існує одне правило — ніколи не їздити по таких місцях в суботу чи неділю. Місцеві люди стають аґресивними від випитого. Напевно, так усюди.
Увечері я читала «Записки вчительки» Уляни Кравченко. У свої 23 роки вона твердо знала, чого хоче. Я свій вибір зробила тільки тепер, але наші вибори схожі. Невипадково Бібрка притягнула мене сюди. Непомітна містика — яку видно, лише відійшовши трохи далі.
9.06.2012
«Бен-Гур» повернув мене в Єрусалим до стін Старого міста. Я згадала літніх арабських жінок, які торгували кинзою і м’ятою вранці на вулиці, що починалась від Далматинських воріт. Вони виростили її в горщиках тут же, серед каменю. Принаймні я в це повірила, бо бачила всюди крихітні садочки, де навіть дерева подекуди ростуть у горщиках. Тут вміють шанувати рослини і тут вони — диво. У фінікових гаях до кожної пальми підведена вода. Цим людям, напевно, легше вбити людину, ніж зрубати дерево. Усе потребує праці, але не монотонної, як у нас, з безконечними загонами картоплі й буряків, коли щедрим урожаєм не діляться, а закопують у землю, бо не можуть продати, а творчої. Пустеля — вчитель життя. Вона вчить цінувати воду і все живе, і навіть милосердя. Вчення Ісуса могло з’явитись тільки тут. Як любов, що нічого не просить і нічого не вимагає. Тому мені було тут так легко на серці, бо це як побувати на батьківщині. Звідти видно, де опинились усі ми і які ми жалюгідні в нашому марнославстві і суєті.
10.06.2012
Дедалі більше ураганів, землетрусів та інших природніх аномалій. З цим доведеться жити тим, хто вже є, і хто ще буде. Одурманені запахом наживи й розваг, люди перейшли ту вузеньку смужку ледь прим’ятої трави, за якою починається агонія планети. Абсолютно неготові до цього, усе ще діти. Дорослість починається з внутрішнього благочестя, благоговіння перед життям. Від матері Кант запозичив усе найкраще, що було в пієтизмі, — подив перед Сущим і Вічністю, здатність робити моральний вибір навіть тоді, коли вибору немає.
Ніхто не знає, що робити. Хіба що заховатись під стіл.
11.06.2012
З вікна моєї львівської квартири погано видно небо. Нема неба — нема простору. Я завжди любила простір. У селі з порога видно гори, спускаєшся до річки — за нею поле. Душа якось зразу втихомирюється. На другий день відриваєшся від міського життя й виходиш з клітки, відчуваєш, як з тебе виходить отрута. Робити щось на городі, або просто йти, впускати у себе думки. Я думала, що більшість з нас навіть не здогадуються про те, що у нас всередині є поле з родючою землею. Треба просто звільнити її від мертвеччини, і насіння само прилетить з неба.
15.06.2012
Не знаю чому, але писання цього роману виснажує мене емоційно, ніби я опиняюсь на початку XVII століття в Боневичах поблизу Добромиля і стаю активним учасником подій. І розповідаю цю історію людям, для яких вона більш зрозуміла, ніж моїм сучасникам. Боюсь, вона буде так само незрозуміла, як і моя історія про Кеніґсберг. Я ніби пишу вістрям голки по живому тілі. Це вже не література. Я намагаюсь дати людям те, що їм непотрібно. Ні сьогодні, ні завтра, а післязавтра вже не буде людей. Воно не нагадує голлівудські подорожі в часі і вже ж не костюмовані драми. Тут головне втримати себе в стані напіводержимості, пережити цю історію і повернутись. Іноді мені здається, що я виконую прохання мертвих.
17.06.2012
Вірш Гербурта після битви під Гузовом, написаний латиною: IN JOANNEM FELICEM HERBORT, FUGIENTEM EX PROELIO. Я знайшла цілу книгу віршів, які написали учасники рокошу Зебжидовського. Ця поразка була для них справжньою трагедією, для нас лише рядок в історії Речі Посполитої. Я ще цілком не переклала цей вірш: дуже динамічний, з повторами і українським словом-звертанням «Юначе!». А далі вкраплення польською «dla Boga, ne zabijajce!». Тоді Гербурт врятувався втечею, і після цього життя його вже не було таким, як раніше. Його поволі нищили цілих десять років. Вірш — це голос людини, що задихається. Якби не поезія, ніхто б не почув його. Чи боявся Ахілл, що відчував Агамемнон на полі бою? — Гомер нам цього не розповів.