Страница 12 из 29
Кожного дня мені сниться Єрусалим, ніби я звідти не повернулась. Тому так важко звикати тілу до львівського побуту і львівської роботи, до відсутності мурів, які були, але тепер від них не залишилось навіть сліду.
17.02.2012
Я повернулась із весни в зиму. Після квітучого мигдалю, нарцисів, півників, червоних анемон і лілових цикламенів на схилах Ен-Керем. Це дивніше, ніж би я повернулась зі спекотного літа, бо здавалося, що весна вже настала усюди. Весна — це якийсь незворотній процес наростання, а літо — це вже спад.
Дивні почуття охоплюють, коли бачиш у відкритому ґрунті величезні аґави, алое, кактуси, пальми, лимонні й апельсинові дерева. Тоді розумієш, якими вони є насправді. Цивілізовані люди нагадують ті вазонки, де ростуть мої кактуси, які ніколи не виростуть такими великими, як їхні брати в Ізраїлі чи Мексиці, навіть якщо їх туди пересадити. Вони вже генетично змінені. Не знаю, чи хтось проводив такий експеримент з рослинами, але ми всі добре знаємо, на що перетворюється людина, вирвана з цивілізованого світу екологічною катастрофою чи війною. Вона не готова до різких змін ні тілом, ні душею.
18.02.2012
Місто, поділене на дільниці, населені людьми певних національностей, завжди справляє приємне враження і значно краще, ніж безлике згуртування космополітичного міста. Навіть у невеликих галицьких містечках були національні кутки, від яких залишились лише назви, зафіксовані людською пам’яттю. Приїжджала одна родина, кликала за собою іншу, якщо їй велося добре, отак і виростали цілі квартали з власним обличчям і власними звичаями, які на Заході тяжіли до спільного центру, як пелюстки квітки до серцевини. Зараз ці пелюстки повідривались, а деякі зникли після останньої війни. Сучасне місто розпливається, як крапля олії на воді. Ніхто не знає, де його межі, ніхто не може його зупинити, коли воно росте, з’їдаючи довкілля. Є райони для бідних, є райони для багатих, є свобода. Але це свобода раба, випущеного в пустелю без засобів для існування. Родини в нього немає, земляків також. От і квапиться він щось здобути, вхопити, поки ще має силу, в будь-який спосіб, адже нема йому перед ким соромитися. А як не має сили, то тихо вмирає, геть нікому не потрібний.
Я все ще дивлюся на місто збоку, і мені хочеться йому сказати: залишайся у своїх межах, не плоди сиріт.
19.02.2012
Ми не змінимось після смерті, навіть втратимо шанс бодай щось змінити. Тому смерть викликає такі неприємні відчуття. Шумерське царство мертвих — ми існуємо там, доки про нас пам’ятають. Але яке жалюгідне це існування: сидіти без сонця, під землею, в пилюці й чекати, поки добра родина передасть їжу й питво. Сенс, мабуть, у тому, що ніхто вже не працює, не виконує наказів. Таке життя позагробове — лише стимул подовше жити земним життям.
Іслам і християнство, що теж виникли на Близькому Сході, намалювали значно привабливішу картину життя після смерті, додавши стимул: моральну відповідальність. Але й тут є дірка у паркані — доторкнутись до святого й отримати звільнення від усіх гріхів. Гріши, але прийди в Єрусалим чи Мекку й очистись від поганих вчинків.
Прибиральники підмітають щоранку біля Стіни Плачу, вимітаючи листи до Бога на висоті людського зросту. Трохи вище у вищербленій стіні спить пара голубів. Я бачила їх і зранку, і ввечері. Та незручна виїмка — їхній дім. Там навіть гніздечко не зів’єш.
20.02.2012
Коло моїх контактів весь час звужується — і це мене влаштовує. Інтроверт, що мусить вдавати з себе екстраверта, рано чи пізно втомиться від цього. Все менше людей викликають у мене бажання завоювати їхню довіру, і наразі не можу уявити, чим все це закінчиться.
Розмовляючи з друзями, раптом помічаю, що я десь далеко від них, увага не може сконцентруватися. Єдині істоти, що викликають у мене інтерес, це мої персонажі: ті, що вже живуть, і ті, які ще з’являться на світ. Дедалі частіше озивається до мене з далечини Ян Щасний Гербурт, який не вмів гідно завершити своє життя. Утім, більшість людей на це не здатні, однак вміють це приховати.
У житті людини настає період, коли екзистенційна втома починає руйнувати їй душу і може навіть допровадити до смерті. Я стала більше помічати таких людей. І хоч мені не хочеться стати однією з них, не знаю, як можна витягти себе за волосся з ополонки.
21.02.2012
Вчора мені розповіли про переслідування німецького священика, який заявив, що проблема сучасності в тому, що люди перестали вірити в існування диявола, а отже, у них немає страху перед ним. Коли щось не існує, можна цим не перейматись. Натомість і далі триває ворожнеча між різними релігійними конфесіями, суперечки, чия віра в одного Бога краща. Зрозуміло, що ця ворожнеча має економічні мотиви, але вона послаблює пильність. Прагматизм, змішаний з дитячою жорстокістю.
Друге — це виразний і достатньо промовистий жест церкви, яка відвернулась від бідних і нужденних. Дедалі рідше чути від священиків осуд людей, які намагаються відкупитись щедрими пожертвами церкві від усіх гріхів. Вони просто іґнорують цю тему. Поява другого святого Франциска Асизького буде придушена в самому зародку, хоча ще можлива була 40 чи 50 років тому.
Толерантність церкви щодо гомосексуалістів теж розхитує підвалини релігії. Суспільство може толерувати що завгодно, але релігія має стояти осторонь від толерування того, що може знищити саму основу віри. Вміння відповідати на виклики часу і бути готовими відстояти власні принципи — цього могла б навчити нас релігія, але, на жаль, вона воліє підтримувати у віруючих ідолопоклонство.
22.02.2012
Три дні в облозі урізького вітру в єдиній опалювальній кімнаті. Нікуди не підеш — віднесе. Дивно згадувати тераси з апельсиновими, мигдалевими та маслиновими гаями, що ніби сходи, які ведуть до неба. Повно сумних думок про те, що я хочу неможливого. Того, на що вистачило відваги Борхесу. Наприклад, зазирнути у Вічність і побачити там зотлілі останки, присипані пилом. Вічність мені нагадує склеп, відкопаний десь у пустелі. Тому думати про неї не вистачає сміливості.
А може, воно все не так. Просто їдеш у потязі метро зі швидкістю думки. Спробуй уявити, як тоді виглядає світ. Уява багато чого може собі намалювати. Але як воно виглядає насправді? Десь всередині цієї воронки з концентричними колами панує тиша і спокій. Той самий пил існування, що падає згори. Або знизу.
27.02.2012
Вчора провела цілий день з Борхесом. Один час цей сліпий аргентинський філософ був медом, який намагалися носити у свої гнізда оси постмодернізму. Ясна річ, їх вабили суто формальні знахідки Борхеса. Дякувати Богу, старого залишили в спокої, з його Апокрифічним Євангелієм і Молитвою, і навіть Алефом. Тепер його товариство належить мені, хоча я не проти, щоб хтось приєднався.
Колись давно я написала Євангеліє від шипшини. А ще перед тим, в університеті, якось написала теж апокрифічну річ, віддала листочок людині, до якої так пасують слова Борхеса: «Найкраща помста — це забуття». Пам’ятаю, що в моєму апокрифі йшлося про те, як напровесні виноградна лоза стікає соком, подібно до берези. Я навіть пила цей сік. Багато років по тому, я побачила у Грузії хрест, сплетений з виноградної лози. Тепер їх рідко роблять, бо вони нетривкі.
Але забуття — це не тільки помста, а й примирення. У Молитві Борхес просить про забуття для себе. Після ясної думки й праведної праці, що прокладають для світу неісповідимі шляхи, ніщо інше не має значення. Є шлях — то й добре.