Страница 11 из 29
Люди здаються все більш дивними у намаганні забезпечити найближче майбутнє, не думаючи при цьому, що потрібно виправити все життя. Не все можна передати словами, особливо, коли з’являється почуття невпевненості у власних силах. Але я знаю, це минеться. Зачепиш одну струну — відізвуться інші.
30.01.2012
На деревах іній. Вже й не пригадаю, коли таке було. Але зараз ця моторошна краса розтане під сонцем. Холодно навіть сидіти за комп’ютером, усі думки про те, як зігрітись. Як там моя жимолость в Урожі, жасмин і троянди? Чи витримають? Почуваю себе зрадницею, але їхати зараз туди — рівнозначно самогубству. І яблука в хаті, певно, усі померзли.
Людське тепло, загорнуте в кокон одежі, не зігріє вулицю. Птахи чекають, поки їм винесуть поїсти. Зараз вийду.
31.01.2012
Страшно зазирати в глибини несправедливості, скільки б часу не минуло. Учора прочитала статтю про те, як після війни переможців-інвалідів вивозили тисячами і розстрілювали, щоб не псували краєвид каліцтвом і жебрацтвом. Або значно «гуманніше» — морили в притулках. Безрукі й безногі ветерани — у когось не було ні сім’ї, ні дому, від когось відмовились рідні, що їм залишалось робити, як не йти на вулицю помирати повільною смертю. Чи кричали вони тепер за «За Родину! За Сталина!»? Що вони могли відчувати, крім того, що їх використали і викинули? А потім вивезли у вагонах у степ і розстріляли. І через сімдесят років цілісінькі борці з бандерівцями, кати мого народу вимагають для себе пошанування, і їм вірять, бо в голові нормальної людини не вкладається, що можна брехати за крок від могили. І страшно ще більше, бо два покоління виросло без правди, і навіть якщо її намагаються розповісти — не вірять.
«Суки!» — закінчує статтю Сергій Мельникофф. Іншого не скажеш. І ми, і вони.
1.02.2012
Колись у «Жорстокості існування» я навела найбільш вражаючі факти несправедливості й ницості. Скільки б я зараз могла додати ще, бо системне деградування суспільства розв’язує руки насильству, а, отже, викликає бажання захисту. Однак, якщо раніше просили захисту у влади, то тепер захищають гроші. Але грошей на всіх не вистачає, тому вони знецінюються, метал стає папером, а папір — цифрами на моніторі. Далі, напевно, настане крах, і ми повернемось до натурального обміну.
Зупинити цей процес неможливо. Почнуться війни, екологічні катастрофи стануть ще масштабнішими. Занепад культури у цьому випадку цілком логічний: еротоманія, культ насильства, примітив — усе це вже пройшло етап нав’язування, тепер воно витіснило все, що має найменший натяк на пошуки істини.
У вогні війни й ненависті згорять всі невидані рукописи й забуті книги, а одержимі загинуть під уламками Лувру.
2.02.2012
Звільнення не може бути від усього. Недосконала людина вийде і не знатиме, що робити зі своєю свободою. Вона візьме собі за охоронців демонів брутальності. Але найгірше те, що їй не властиві ні хтивість, ні жадоба успіху, ні жорстокість. Вона просто повторює чиїсь слова, імітує дії. Це так, ніби читати підручник з психіатрії і знаходити в ньому всі ознаки власної хвороби. Іпохондрія здатна завести дуже далеко, якщо ти не вмієш логічно мислити чи хоча б не маєш почуття гумору.
А чи була клітка взагалі, а якщо була, чи не перегнали нас в іншу, ще тіснішу й темнішу? Чим відрізняється табу на непристойність від табу на доброчесність? Хіба роздягатись привселюдно спершу не викликає внутрішнього спротиву, навіть коли тобі за це платять?
Кілька років тому я зустрілась з однією американкою, яка приїхала досліджувати насильство щодо українських жінок, а заодно і їхню нетрадиційну орієнтацію. Приїхала, бо під це отримала ґрант. Подібні речі щедро фінансуються. Бідолаха сама стала жертвою насильства: один п’яний міліцейський чин, залицяючись, вкусив її за руку. Вона була дуже налякана і беззахисна, і боялась скандалу, а тому відмовилась від допомоги. Перед від’їздом я привела її на зустріч з успішними й заможними українськими жінками — лікарями, юристами, викладачами. Це була для неї вже інша шокова терапія. Ті жінки вільно розмовляли англійською, багато читали і не зазирали в її гаманець. І головне — не дивились на неї як на вищу істоту. Гідність — це те, що здобуваєш власним розумом і досвідом. Її не можна навчити. Тому так важко протистояти промиванню мізків, яке вигідне сильним світу сього, щоб тримати нас в клітках.
3.02.2012
Завтра сніги залишаться позаду. Хай на тиждень, але забуду про холод у квартирі і холод надворі. Не дуже в мене гарно почався рік. Я наче потрапила в якусь моторошну пастку, з якої мене не хочуть випустити. Зрештою, я давно вже налаштувала себе на спокій: усе, що трапляється зі мною — це дрібниці супроти вічності, наслідки моїх вчинків, думок.
Хай я їду до Святої землі не надто здорова, не надто сильна духом і без жодних сподівань щось отримати, без віри в чудеса, і подорож буде нелегка, як усі подорожі взимку, — зате я побачу найріднішу мені істоту, якій везу чорний хліб і цукерки. А все решта — то лише багато теплого повітря й барви пустелі й моря.
4.02.2012
З Гетсиманського саду по той бік улоговини, якою з гуркотом мчать машини, видно мури Давидового міста. Всі брами відчинені, окрім брами, через яку має увійти Месія. Вона навіть не зачинена — замурована, бо правдивий Месія знайде спосіб увійти в Єрусалим на своєму ослику з пальмовою гілкою в руці.
Не знаю, про що просять єврейські чоловіки та жінки біля Стіни Плачу, мабуть, про одужання, достаток, щось особисте, але я певна, що серед тисяч молільників знайдеться бодай один, хто все ще чекає на Месію, який пробудить людство від сну конформізму й консюмеризму. Надто багато зараз тих, хто вірить в розплату й Кінець світу, і надто мало душ чистих, які мріють про тиху, але тверду ходу усміхненого Месії, що підніметься схилом і розсуне руде каміння, що ним закладено браму. Чому це так? Можливо, через брак довіри до себе — ось що насправді стоїть нам на заваді.
15.02.2012
Дивно чути, їдучи в автобусі чи супермодерному єрусалимському трамваї мову Біблії, куди вкраплені нові слова «фейсбук», «інтернет». Мова м’яка, ледь шелестить. Мертва мова воскресла — рідкісний випадок. Ніхто не наважиться тепер засмітити її, образити, принизити, засумніватися в її досконалості, як це робили й продовжують робити з моєю рідною мовою. За теперішніх обставин наша мова поволі вмиратиме, як вмирала мова пруссів, наповнюючись чужомовними словами — байдуже якими, англійськими чи російськими. Таке було й з іншими мовами: краса не врятувала світ. Бо світ не бажав рятувати красу, що зникає.
А потім, можливо, її відновлять зі старих книг, якщо настане така потреба. Хоча невідомо, чи виникне потреба в українській мові на руїнах цивілізації. А поки що мусимо продовжувати їй життя бодай на день, поїти власною кров’ю, захищати від смертоносного подиху космополітизму.
Я бачила печери в рудих скелях поблизу Кумрану. Високо-високо. Невідомо, які ще згортки папірусу зберігаються в запечатаних глеках, і якими мовами. Їх розшифрують у будь-якому випадку, але чи буде потреба вдихнути у них подих життя…
16.02.2012
Пам’ять може в нашій уяві набувати архітектурних форм: брами, піраміди, вежі. Яд Вашем в Єрусалимі для мене буде завжди трикутним тунелем з просвітом у кінці. Щоб вийти до світла, мусиш пройти усі кола пекла й опинитись під холодним дощем з вітром. А вся історична пам’ять — це Вавилонська вежа, яку будують люди з різними голосами, від шепоту до крику. Ти знаєш, що за твого життя її не добудують, і сподіваєшся, що не побачиш її зруйнування, бо шкода цеглин, що постали з праху невинно замучених і убієнних. Їх принесли і вмурували у стіну ті, хто зазвичай мовчить.