Овернський клірик

Ансельм ще раз подивився на знахідку й не без жалю повернув її мертвій власниці.

— Отже… — почав я.

— Отже, — підхопив італієць, — Жанна де Гарр — справжня — мертва. Напевно, було так — перед весіллям вона втекла до замку, і там…

— З нею щось сталося, — перебив я.

— Її було вбито. І поховано тут. Але потім чомусь у село заслано чорнокосу. Навіщо?

— А щоб її в замку не шукати, — раптом заявив П’єр.

— Точно! — італієць клацнув пальцями. — Сеньйори дуже не хочуть, щоб туди зайвий раз хтось потикався!

Я кивнув — усе складалося. Посварившись із де Пуаньяком, Жанна поспішила туди, де могла знайти захист. Але знайшла смерть. Однак, її й далі шукали. Хоча б Арман, котрий мріяв про багатий посаг.

— А чому… чому ви думаєте, що це Жанна? — тихо запитала дівчина.

Ми перезирнулися.

— Ну… Якщо дотримуватися логіки, — трохи поблажливо почав італієць, — це може бути, хто завгодно. Будь-яка руда жінка, яка носила синій браслет. Але вона загинула кілька років тому — й кілька років тому зникла Жанна. Руді більше в окрузі не зникали. Й ще хрестик. Його немає — чому?

Ансельм трохи виждав і повчально закінчив:

— А от чому! Самозванка повернулася до села — точніше прийшла — із Жанниним хрестиком! Адже її рідні, а можливо, й Арман, пам’ятали, який хрестик був у дівчини.

— І все ж таки, — тихо, але вперто повторила Анжела. — Це може бути й не вона.

— Теоретично, — погодився я. — Але є ще одна прикмета. Перевіримо, коли повернемося до Артигата. А зараз — ходімо. Брате Петре, прочитайте молитву за упокій душі.

Коридор вів далі, ліворуч і праворуч темніли ніші, але ми вже не заглядали туди. Царство смерті… Раптом я подумав, що десь тут може лежати брат Умберто Лючані, посланець Його Високопреосвященства. Але ні хреста, ні напису ми більше не побачили.

Зненацька смолоскипи висвітили чорне провалля в одній зі стін. Прохід — високий, нерівний. Над ним — залишки напису, але літери виявилися ретельно затертими. Ансельм насупився й обережно ступнув у темряву. Ми з П’єром пішли за ним, тримаючи смолоскипи вище.

Сходинка, друга… Невеличкі сходи вели до печери, схожої на порожнє яйце. Високе склепіння йшло кудись угору, на рівних стінах — уже звичні сліди зубила, а внизу…

— Господи! — П’єр відсахнувся. — Кров Христова! Та що ж це?

Бідолаха вимовив це «лангод’уї» з дикою нормандською вимовою, але докоряти йому за це не випадало. Я й сам насилу стримався, щоби не висловитися овернською.

Кістки — озеро, море кісток… Нерівні жовті купи тяглися, скільки сягало око. Скільки тут їх? Сотні? Тисячі? «Їх» — не людей.

— Ого… — Ансельм нахилився, розглядаючи величезний, удвічі більший за людський, череп. — Оце вже пахне вогнищем.

Череп і справді був застрашливий — гігантські ікла, величезні очниці, низьке скошене чоло. А поруч те, що залишилося від рук і ніг, — точніше — лап. Демони — родичі того, котрий звів знайомство з нами.

— А гарні! — італієць нервово розсміявся. — І що тепер, отче Гільйоме?

Я не відповів — просто не знав, що сказати. Зависла мовчанка, яку порушувало тільки П’єрове бурмотіння, — нормандець читав молитву. Я озирнувся — Анжела стояла на порозі, й не відриваючи очей, дивилася на страшну картину.

— Амінь, — я перехрестився. — Хай хоч хто ви були, спочивайте з миром. Ходімо.

Тепер ми йшли мовчки, навіть не помітивши, як зникли ніші по боках коридору, як спуск змінився підйомом, а звідкілясь згори потягло свіжим повітрям. Нарешті я зупинився.

— Анжело, що там попереду?

Дівчина пересмикнула плечима:

— Ще одна зала. І вихід на поверхню.

— То ти тут бувати… бувала? — до П’єра щось почало доходити. Анжела не відповіла, й ми пішли далі. Підйом став помітнішим, і ось під ногами замість рівної підлоги з’явилися сходи.

— Стійте! — Ансельм махнув рукою й швидко зійшов нагору. За хвилину в темряві блимнуло світло смолоскипа:

— Піднімайтеся! Тут тихо.

Нагорі справді було тихо. Невеличка зала, підлогу якої було засипано камінням — старим, укритим порохом, та іншим, принесеним сюди зовсім недавно. Більше нічого тут не виявилося. Смолоскипи майже догоріли, і я наказав залишити лише один.

Шукати тут нема чого — прохід темнів просто перед нами. Щоправда, праворуч я помітив якусь нішу, але туди заглядати явно не мало сенсу.

— Відпочинемо, — вирішив я. — Брате Петре, діставайте сухарі.

Розмовляти не хотілося, навіть невгамовний Ансельм притих. Побачене вже не здавалося чимось страшним, подив змінився зовсім іншим почуттям— сумом і зосередженістю, як це зазвичай буває, коли повертаєшся з кладовища. Так, дерґи були.

Недолугі кошлаті чудовиська, здатні перетворюватися на людей. Довго — може, сотні років, вони жили тут, щоб зникнути назавжди. А потім тут з’явилися їхні далекі нащадки, котрі шукали місця, де можна сховатися від нас — людей.

— Артур, — раптом промовив Ансельм, — Арктурос… Тепер ви розумієте, отче Гільйоме, чому він — Ведмідь?

Я уявив собі Круглий Стіл, шляхетних лицарів — і чудовисько, що сидить поміж них.

— Але ж ми про це читали, отче Гільйоме! Недарма його лицарі багато років проводили в лісі! Його сестра Моргана — чаклунка…

— Брате Ансельме! — зітхнув я. — Це ж легенди!

— Легенди? Пам’ятаєте, що казав сеньйор Гуго? Артур — не чистий лоґр, можливо навіть — не Пендрагон. Грааль був йому недоступний. А хто знайшов Грааль? Хтось із лицарів Столу? Ні! Анжело, ви пам’ятаєте?

— Про що ви, отче Ансельме? — стомлено зітхнула дівчина. — Здається, його знайшов Персиваль.

— Саме так! А він народився й жив у лісі. Дикун! Як там?.. «А королівський хлопчик зростав у своїй глухій самоті, удалииі від лицарських забав. З королівських ігор лише одну було йому дозволено: до лісових прислухаючись звуків, блукав він із саморобним луком, і натягнувши тятиву, пускав він стріли у блакить…» І в той же час у першій же сутичці він убиває Червоного Ітера, причому без зброї!

— Брате Ансельме! — заперечив я. — Якщо ви згадали легенду, згадайте й те, що Персиваль був надзвичайно вродливим.

— У людській подобі! А в бою наганяв жах! А чому його було допущено до Грааля? Адже він не праведник! За три роки — дві дружини, не враховуючи просто… Його допустили до Грааля тому, що він був рідним племінником Анфортаса, Короля-Рибалки. Грааль мали зберігати справжні лоґри!

— Грааль — священна реліквія є, — зненацька заговорив П’єр. — Отець Сугерій нам усе розповідати. Грааль — чаша, з якої Господь на Таємній Вечері пив. Як можуть перевертні Грааль зберігати? Побійся Бога, брате!

Ансельм, схоже, поривався заперечити, але нормандцеві аргументи виявилися надто вагомими. Так, фантазії завели хлопця задалеко. Нелюди зберігають Грааль! Якщо, звісно, Грааль — справді чаша Христа, а не щось інше. Адже подейкують, буцімто це був чарівний казан із кришталю…

Було про що подумати. Я заплющив очі — й раптом помітив, що крізь повіки пробивається слабке світло. Так, у залі вже не було темно, хоча смолоскип майже догорів. Я трохи бачу в темряві, але тепер не доводилося вдивлятися в чорний морок. Повітря світилося, і я вже міг розгледіти всю залу — нерівні стіни, каміння на підлозі. Світло виливалося звідкись ззаду. Я озирнувся.

Чорна ніша зникла. Замість неї я побачив осяйні двері — високі, набагато вищі за людський зріст. Світло було дивним — білим, але не холодним, не схожим на мертвотне світіння болота чи кладовища.

— Брате Ансельме, — я повернувся та вказав на двері. — Бачите?

Хлопець кілька хвилин вдивлявся, потім здивовано знизав плечима.

— Ні. Темно, смолоскип зараз погасне…

На мить стало страшно. Він не бачить. Ні він, ні інші. Знову я зумів помітити щось, доступне лише… Кому? Погані?

Я підкликав Ансельма й торкнувся його руки.

— О Господи!

Ансельм перехрестився. Я поквапився забрати руку й почув полегшене зітхання.

— Попередили б, отче Гільйоме! А красиво!

— Чого красиво? — поцікавився П’єр.