Страница 43 из 73
— Що там? — шепнув я Анжелі, але дівчина лише помотала головою. Я зрозумів — їй страшно. Мені самому було не по собі, але в моєму житті бували походи й небезпечніші.
Хоча б ущелина під Мосулом, де нас зустріла засідка з молодців атабека. Отам можна було й злякатися…
Спуск ставав дедалі крутішим. Ліворуч зустрівся ще один бічний коридор. Раптом Ансельм зупинився:
— Шум! Ви чуєте?
Слух у хлопця чудовий — за кілька кроків я й сам почав розрізняти невиразні звуки, які долинали звідкись із темряви. Я знову повернувся до Анжели:
— Вода, — тихо проказала вона. — Лише вода.
Невдовзі я зрозумів, — так і є. Десь попереду шумів потік. Підземні річки часто зустрічаються в печерах, але цю печеру створено не Богом…
Раптом Ансельм скрикнув і пом’янув таке, чого ченці зазвичай не споминають.
Світло смолоскипа блимнуло.
— Сходи! Тут, здається…
Він не договорив, але я вже зрозумів. Коридор скінчився. Попереду були широкі сходи, що вели донизу.
— Ого! — італієць швидко збіг по сходинках і присвиснув:
— Оце так!
«Оце» справді виявилося гідним уваги.
Склепіння круто йшло вгору, стіни розступалися, зникаючи в мороці. Зала — величезна, кругла, вимощена рівними чотирикутними плитами. Шум води став голоснішим.
— Смолоскипи!
Брат Петро постарався не даремно. Чотири смолоскипи змусили пітьму відступити, й подив наш лише посилилося. Зала була справді величезною — в багато разів більшою за новий собор Сен-Дені, Ліворуч, біля протилежної стіни, з каміння вибивався потужний потік і з шумом падав у великий круглий колодязь.
Над водостоком колись було вирізьблене в камені зображення, та чиїсь руки постаралися й тут, знищивши все. Ці ж руки пройшлися по стінах, залишивши скрізь сліди зубила.
Зала виявилася цілковито порожньою, якщо не враховувати того, що було в центрі.
Спочатку я ніяк не міг зрозуміти, що це. Велике, кругле, із цільного каменю…
— Стіл! — збагнув Ансельм. — Кров Христова, стіл!
Ми підійшли ближче. Хлопець не помилився. Це справді був стіл — рівний, полірований, із широкими кріслами навколо, теж із цільного каменю. Посеред столу чиїсь руки вибили хрест — нерівний, незвичної форми.
— Одне, два… чотири, — італієць взявся обходити навколо дивну споруду. — Десять… Отче Гільйоме! Дванадцять крісел! Це ж…
— Круглий Стіл, — посміхнувся я. — Залишається зачекати на месіра Артура.
— Але ж… Лоґри! Отче Гільйоме, пам’ятаєте?
Я, звісно ж, пам’ятав.
— Брате Ансельме! Захоплююся вашою фантазією. Зазирніть під стіл, там часом не лежить Ескалібур?
— А хто такі ці… лоґри? — поцікавився П’єр. — Вони що, гноми?
— Зважаючи на крісла, ні, — італієць ніяк не реагував на мої слова, але під стіл таки зазирнув. — Лоґри, брате Петре, це ті, ким правив Артур.
— А хто такий Артур?
Увесь цей час Анжела стояла мовчки, і я ніяк не міг зрозуміти, чого вона боїться, У залі нічого страшного немає, і навіть Його Високопреосвященство Джованні Орсіні не знайшов би тут нічого гідного осуду. Хрест — і той був.
— Тут колись теж жили лоґри, — збуджено заговорив Ансельм, нашвидку пояснивши братові Петру, хто такий Артур. — Напевно, в кожного лоґрського короля був свій Круглий Стіл. Пам’ятаєте, отче Гільйоме, сеньйор Гуго згадав якийсь Орден Лоґрів?
Я кивнув — фантазії італійця несподівано здалися не такими вже й неможливими.
— І ти думаєш, брате Ансельме, що д’Еконсбефи не даремно переїхали сюди?
— Ну, звісно ж! Тут має бути ще щось…
Ансельм ще раз обійшов стіл, потім рушив до найближчої стіни.
— Треба обійти залу навкруги! Треба… Ого, тут прохід!
— Тут теж коридор є, — повідомив нормандець, обстежуючи іншу стіну. — Але його хтось завалити.
Усього в залі виявилося чотири входи. Два було завалено. Вільними залишилися той, яким ми прийшли, й інший, ліворуч від джерела. Ансельм нетерпляче зазирнув у темряву.
— Стійте! — раптом скрикнула Анжела. — Не треба туди! Будь ласка!
— Але чому? — італієць тупнув ногою з нетерплячки. — Анжело… Тобто, дочко моя, поясни!
— Там… мертві. Мертві! — слова пролунали глухо й моторошно.
V
Тепер ми йшли повільно, намагаючись не відставати один від одного. Анжела взяла мене за руку, і я відчув, як її б’ють дрижаки.
П’єр голосно сопів, тримаючи напоготові вірну «ґирлиґу», але спочатку нічого особливого не відбувалося. Коридор здавався рівним, чистим, із такими, як і раніше, полірованими стінами.
— Є! — Ансельмів голос пролунав несподівано й різко. — Дивіться!
Смолоскипи освітили низьку довгасту нішу. Анжела охнула, П’єр насупив брови й перехрестився. Мрець. Вискалений череп, жовті кістки розпалися. Він лежав тут давно — дуже давно.
— А хреста ж то немає, — раптом гмикнув Ансельм. — Ай-ай-ай!
Так, хреста не було. Ні тут, ні в сусідніх нішах, які тяглися тепер обабіч коридору.
Мерці… Кістяки, що розсипалися на порох.
— Я бачив таке, отче Гільйоме, — страшний коридор, схоже, лише схвилював італійця. — У римських катакомбах! Там є місця, де поховано язичників. Там теж немає хрестів.
Коридор вів далі — довгі ряди ніш, заповнені тліном. Подекуди не збереглося навіть кісток, лише купки безформного пороху.
— Дуже старі, — бурмотів Ансельм. — Але це люди, отче Гільйоме. Люди, а не демони!
Незабаром очі вже перестали реагувати на те, що було в нішах. Напевно, тут ховали багато сторіч. Старий забутий цвинтар.
Я відчув мимовільну полегкість і водночас — розчарування. У лігвиську демонів усе виявилося надто звичним.
Зненацька Анжелина рука сіпнулася. Я мимохіть зупинився, й відразу почув здивований голос італійця:
— Отче Гільйоме! Сюди!
Ніша — така сама, як і решта. Але на гладенькій стіні чиїсь руки накреслили хрест.
Фарба ще не встигла обсипатися. Ансельм підніс смолоскип ближче й знову здивовано скрикнув — над нішею був напис. Нерівні чорні літери — звичайні, латинські.
— «По-кій-ся в ми-рі…» — прочитав П’єр і перехрестився. Ми вчинили так само. Я подивився на Анжелу — вона стояла, відвернувшись.
— Хто це, дочко моя?
— Ні… Не знаю… Не питайте!
Дівчина тремтіла. Я зрозумів — вона не скаже. Напевно знає — але мовчатиме.
Смолоскипи освітили нішу. Так, могила не була старою. На кістках ще збереглося чорне лоскуття того, що колись було шкірою.
Клапті тканини, довге рудувате волосся.
Жінка.
— Т-а-ак, — Ансельм уже отямився й, нахилившись, узявся роздивлятися страшну знахідку. — Іконка… Олив’яна, такі в кожному селі купити можна. Отче Гільйоме, а хреста ж немає!
Спочатку я не зрозумів, але потім збагнув. На покійниці я не побачив натільного хрестика. Іконка — грубе зображення якогось святого — лежала біля голови, на правій руці — щось, схоже на браслет. Хрестика не було.
— Руда… — бурмотів Ансельм. — Руда! Отче Гільйоме, та це ж…
— Жанна де Гарр.
Кілька хвилин ми мовчали, повільно приходячи до тями. Отже, зникла дівчина мертва. Мертва вже кілька років. Хтось сховав її труп у цьому підземеллі, подбавши про те, щоб у село повернулася самозванка.
Ансельм знову взявся розглядати нішу.
Анжела відійшла подалі й завмерла, відвернувшись до стіни. Хотілося розпитати її, але щось утримувало. Тепер я розумів, чому їй не хотілося спускатися в підземелля.
— Не бачу… — Ансельм схилився над черепом, потім почав розглядати кістки. — По-моєму, ушкоджень немає. Череп цілий.
— Так нічого не скажеш, — заперечив я. — Її могли вдарити ножем у серце.
— Так, звісно… — італієць випростався й простяг мені якусь річ. — От, браслет!
— Брате Ансельме! — П’єр злякано відсунувся. — Гріх це!
— Зараз покладемо на місце! — відмахнувся той. — Дивіться, отче Гільйоме!
Скляний браслет, темно-синій, з малюнком, виконаним білою фарбою. Якісь безглузді квіточки…
— Я запам’ятав. Покладіть.