Овернський клірик

Ми перезирнулися. Я похитав головою — втаємничувати щиросердного нормандця не варто. Принаймні, поки що.

— Там ніша, — я підвівся. — Ми з братом Ансельмом подивимося.

Зблизька світло не здавалося таким яскравим. На мить подумалося, що в стелі просто пробито колодязь, який виводить нагору. Та відразу зрозумів — ні, це не денне світло. Та й ніша виявилася не нішею, а вузьким коридором, який закінчувався глухою стіною. Короткий коридор, щонайбільше кроків десять.

— Треба подивитися, — я кивнув Ансельмові й обережно переступив поріг…

Нічого не сталося. Ліворуч і праворуч — гладенькі стіни, підлога, вкрита товстим шаром пилу. Я озирнувся, намагаючись знайти джерело світла, але марно. Здавалося, світиться повітря. Зітхнувши глибше, я відчув незвичайну свіжість, немовби десь поруч щойно відгриміла гроза.

Я зробив ще крок і раптом завмер, насилу стримавшись, щоб не кинутися назад. Я був не сам — біля стіни, в кінці коридору, повільно проступав темний силует.

Руки відразу ж стали крижаними, у скронях застугоніла кров, серце завмерло.

Повільно, повільно, намагаючись не зробити зайвого руху, я зняв із грудей хрест.

— В ім’я Господа нашого Ісуса Христа! Згинь!

Нічого не змінилося — темний силует залишився на місці. Я вже бачив — це не демон.

Людина — або щось у людській подобі. Я перехрестився, ступнув уперед, і тієї ж секунди Він рушив мені назустріч.

…Крок, ще крок… Ми йшли, рухаючись одночасно, й на мить здалося, що переді мною — дзеркало. Але, звичайно, це не так.

Той, хто йшов мені назустріч, був не я, хоча щось знайоме я вже міг розгледіти. Блискуча кольчуга, позолочений шолом, шабля при боці… Сарацин! Страх зник, у душі прокинувся старий, забутий азарт. Отже, і сюди дісталися! У мене не було меча, не було навіть кинджала, але я не боявся. Давай, хлопче, хай хоч хто ти є! Не боявся я вас живих, не злякаюся й примар!

Ми пройшли вже половину відстані, і я зміг роздивитися його обличчя. Молодий хлопець — не старший за Ансельма. Щось знайоме було в цих рисах, щось уже бачене.

Привид був схожий на того, хто так часто мені снився, — на проклятого Імадеддіна — такого, яким я побачив його вперше біля Мосула. З ним би я охоче зустрівся — навіть без зброї, навіть із примарою. Але це був не він. І водночас я вже бачив це обличчя, ці знайомі очі…

Ще крок, ще — і ми вже стояли віч-на-віч.

Тепер зрозуміло — переді мною не людина, не перевертень — примара. Крізь кольчугу блідо проступала кам’яна стіна коридору. Я всміхнувся, він теж, і тут наші очі зустрілися…

Так, я вже бачив його. Уві сні — коли я гнався за вертким атабеком, але наздогнав зовсім іншого — того, хто стояв тепер переді мною. Отже, сон… Аж раптом я відчув, що рука, яка стискала хрест, здригнулася.

Я згадав. Нарешті згадав!

Звичайно, він приходив до мене уві сні.

Але я бачив це обличчя й раніше, так само виразно, як і зараз. Бачив у дзеркалі — у дорогому багдадському дзеркалі, куди змушувало мене заглядати молоде марнославство.

Обличчя — моє обличчя.

Ми стояли, дивлячись один одному в очі. Я, смиренний син Сен-Дені, чиє життя, погано чи добре, але вже прожите, і я ж — молодий, який ще не знає сумнівів, не відає, що таке біль. Щоправда, замість білого плаща з малиновим хрестом на мені був огидний сарацинський обладунок, і на лівій щоці чомусь не було шраму — згадки про рану, отриману ще в дитинстві, на першому моєму полюванні…

— Хто ти?

Примара мовчала, починаючи поступово бліднути. Я — інший, зникав, розчиняючись у золотавому світінні.

— Отче Гільйоме!

Ансельмів голос змусив отямитися. Я кинув останній погляд на спорожнілий коридор і повернув назад.

— Що там було? Ви з кимось розмовляли?

— Так. Ходімо, брате Ансельме!

— Що там у вас бути? — гукнув П’єр. — Мені йти до туди?

Ми в два голоси поквапилися зупинити поривання достойного нормандця. Я помітив, що Ансельм явно не хоче йти.

— Ви бачили примару? Так? Я читав у одній книзі про печеру, де можна зустрітися із чимось найважливішим у твоєму житті. Там описувалося золотаве світло… Отче Гільйоме, я теж хочу спробувати!

— Ти ж нічого не побачиш, брате Ансельме!

— Я — ні, — всміхнувся він. — Зате ви побачите!

Найменше хотілося вплутувати в таку справу Ансельма, але я вирішив не сперечатися, інакше ми привернемо увагу інших.

Італієць перехрестився, пробурмотів коротку молитву й ступнув у осяйні двері. Я став біля входу.

Темний силует виник майже миттєво. Я відразу ж зрозумів — це не двійник Ансельма. Примара була вищою на зріст, ширшою в плечах, обличчя — немолоде, із глибокими зморшками на чолі — обрамлювала темна борода. Та все ж чимось вони були схожі.

Італієць ішов повільно, навпомацки, й так само повільно наближався той, інший. І тут я помітив те, що, хвала Господу, не міг побачити Ансельм. Обличчя, руки, груди примари вкривала чорна засохла кров. Скорчені пальці з жовтими нігтями вп’ялися в долоні.

Назустріч Ансельмові йшов мрець!

Крок, ще один… Тепер вони стояли віч-на-віч посеред коридору, і я поквапився крикнути: «Стій!» Хтозна, що буде, коли переступиш невидиму межу? Я чув нерівне дихання хлопця — він щось відчував, хоча й не міг бачити. Якусь мить вони стояли один проти одного, й раптом рука примари почала повільно підійматися. Жовті пальці розпрямилися.

Дивний, невпевнений жест — примара перехрестила хлопця, потім закривавлене обличчя вискалилося, й видіння почало танути.

Ансельм досі стояв біля невидимої межі, а я, не наважуючись покликати його, намагався збагнути, що робити далі. Сказати правду?

Але я вже знав — не можна. Молодий хлопець недарма надяг рясу, пішов від свого минулого. А тепер минуле прийшло за ним. Хто цей, чорнобородий? Друг, заступник? Чи ворог, який пробачив його перед смертю? У кожному разі, слід було мовчати. Ба — гірше, слід було збрехати. І збрехати розумно — інакше він зрозуміє.

— Повертайся, сину мій!

І тут я помітив, що вперше назвав Ансельма «сином».

— Ну, що там було, отче Гільйоме? — з тону, нетерплячого, навіть запального, я з полегшенням зрозумів, що він нічого не бачив і не відчув. І слава Богу!

— Я трохи злякався. Особливо спочатку…

— І не дарма, — гмикнув я. — А ти великий грішник, брате Ансельме! Мені навіть негоже казати, що ти міг побачити! Ай-ай-ай!

«Ай-ай-ай!» — яке так часто вимовляв італієць, змусило його зніяковіти.

— Не знаю, минуле чи майбутнє приходило по тебе, але бенедиктинцю негоже мати таке минуле, а тим паче — таке майбутнє.

— Жінка?

Я полегшено зітхнув — він клюнув. Залишалося довести справу до кінця.

— Твоя здогадливість підтверджує, що ти справді великий грішник. І досить про це.

Я неквапом рушив до Анжели й П’єра, котрі чекали на нас. Ансельм заквапився:

— А яка вона? Молода?

— Брате мій! — я перейшов на шепіт. — Чи не забув ти статут Святого Бенедикта? Навіть якщо я насмілився поглянути на неї, то й не подумаю описувати її принади. І взагалі, відбилися ви від рук!

Італієць зніяковів і поринув у роздуми.

Недобре, коли молодий чернець думає про примару якоїсь прекрасної донни. Але це краще, ніж нагадувати йому про закривавленого мерця, котрий піднімає мертву долоню для благословення.

— І чого там бути? — нетерпляче поцікавився П’єр. — Чого ви мене не пускати?

— Там у камені прохід бути, — гмикнув Ансельм. — Прохід дуже вузький бути. Ми по ньому туди-сюди йтить. У отому проході ми нікого не зустрічати.

Нормандець ображено відвернувся, а я ледь стримався, щоб не дати Ансельмові потиличника.

— Ну що, час? — поцікавився італієць. — Отче Гільйоме, здається, ми недалеко від виходу. Відчуваєте — повітря?

Із проходу, що темнів перед нами, справді віяв свіжий вітерець. Я звелів запалити смолоскипи, що залишилися.

— Час.

Брат Петро неквапливо підвівся, але Анжела залишилася на місці.

— Дочко моя, — сказав я, — треба йти.