Страница 8 из 33
— От вилупок!
— А звідки він тут узявся, дядьку, та ще й триголовий? Це той, якого Юра шукає?
— Та ні, це інший. Можна вважати, наш, тутешній.
— А чого він до нас причепився?
— Та от і я думаю, чого це він до Охової криниці розігнався. Йому тут крутитися — все одно, що нам з тобою верхи на коркодимі їздити. А що триголовий? Так я ж кажу — вилупок. Вилупився із яйця з трьома жовтками.
— А хіба такі бувають?
— Ну, яйця з двома жовтками у нас усі кури через раз несуть. А з трьома випадає, кажуть, лише одного разу на тисячу років. От і недодивилася наша сусідка, бо це її зозуляста оскоромилась. А баби Франі саме вдома не було, кудись покликали. От воно, це триголове, і втекло в кропиву одразу, як вилупилося. Малий був — дітей на річці лякав, підріс — почав худобу красти. А потім десь завіявся, саме коли Юра до нас притулився. Отепер бач — ні сіло ні впало — розліталося потороччя з клоччя. Та ще й коло Охової криниці. Дивина!..
А Богдан, хоч і не одразу, а помітив ще одну дивину: яблуньки ані біля криниці, ані ще деінде вже не було. І якби не приємний смак у роті, можна було б подумати, що її взагалі не існувало.
Шостий розділ
Зникнення яблуньки вразило Богдана не менше, аніж поява Змія. Він відчув, що у нього тремтять ноги, і присів на пеньок. Пеньок голосно чхнув.
— Ох! — Богдан підскочив так, що мало не впав. А пеньок у нього на очах роздвоївся. Нижня, коротша частина так і залишилась, як була, а горішня обернулася товстеньким старим дідусем з довгою сивою бородою. З-під крислатого бриля поглядали хитрі веселі очі. Руки у дідуся були довгі, з великими вузлуватими пальцями, схожими чи то на коріння, чи то на сухі гілки. Однією рукою він погладжував бороду, а в другій тримав роздвоєну лозину.
— Так ото, — вимовив дідок, наче продовжуючи давно почату з ними розмову, — ніякої поваги у нашої молоді до старших. Я йому кажу: «Лежи на дні і дихай через очеретину». А він, ледащо, обернувся на окуня, заліз під корч і хропака дає. Знає, капосний, що не люблю я зайве на щуку обертатися. Бо потім усі суглоби болять.
— Здрастуйте, діду Оше! — вклонився пасічник, а за ним і Богдан.
— І тобі, Якове, добридень! Що там твої Божі мухи?
— Гудуть.
— То добре, бо як не гудуть, то сам знаєш, що… хай гудуть на здоров'я.
— А я вам не тільки колоду з роєм, я вам ще й учня привіз.
Дідусь показав лозинкою на Богдана:
— Оце той, що козак Мамай про нього передавав?
— Він і є, діду, — підтвердив пасічник. — Зі стольного града Києва. Тямущий хлопець і хоробрий. Коркодима не злякався.
— Щось не віриться. Як він такий хоробрий, то чого це в нього досі руки трусяться?
— А то він такий, бо Змія вперше побачив. Ваша правда, діду. Нинішня молодь зовсім інакша, ніж ми були. Коркодима не бояться, а від Змія — дрижаки хапають.
— Так ото ж! І мої точнісінько такі. Замість учителя слухати, куняють у куточку. А потім, як з нечистю стрінуться, то одразу: «Ой, мамо!» Що, і цей такий?
— Та ні, недарма за нього Мамай просить. Ви знаєте, що він з коркодимом зробив? Воду шмагати почав! Звірюга від здивування пащу роззявив, а я йому туди мішок з лепехою! Гарно вигадав, га?
— Від них і не такого діждешся. А щодо Змія — так де ж вони його там у Києві зараз побачать? Ще коли то було, як Кирило Кожум'яка їхнім Змієм вали навколо міста пооборював…
— От і я Юрові те ж саме казав. Був у нас колись Змій та й загув, кажуть, на поганські степи подався, до Горинича у прийми. А воно, бач, повернулося раптом і шастає. І чужинський роз'їзд на нас біля броду напав.
— Та чужинці, Якове, то таке… Козаки на ніч добре попоїли, то й проспали. Орду не пропустили б, а кілька людей, та ще й байраками, та ще й уночі, та ще й як копита ганчір'ям пообмотувати…
— Дозвольте, діду, з вами не погодитися, хоча й гріх старшим перечити.
— Ну, хіба… якщо по справі, то не гріх. Кажи!
— Звичайні козаки, можливо б, роз'їзд і пропустили. Ваша правда. Але ж там Мамай був! Він не те що роз'їзд, чужої мухи не проґавить. А потім — ті чужинці, що на нас коло броду напали, якісь інші. Я таких ще не бачив.
— Те, що вони інші, — то вже недобре. У тих чужинців, що ви з Мамаєм бачили, схоже, і ворожба незнана, чорна. Та ще й перевертні. Ти хутір Кагани знаєш, Якове? Той, що на краю Чорнолісся?
— Та наче не вчорашній, діду, знаю. Торік ще дві сім'ї бджолині у дуплянках туди завіз. То що Кагани?
— А те Кагани, що немає їх більше. Минулої ночі перевертні на хутір напали і майже всіх розтерзали. Кілька дітлахів на вишки спати відпросилося, бо жарко було, то вони й уціліли. А найдивніше: перевертні до хат забігали. Ти ж знаєш, у нас на ніч люди двері на скобеля зачиняють, аби Мара не прослизнула чи вовкулака не заліз. Тож виходить, хтось їм ті двері повідчиняв. Зроду-віку такого не було.
— Що не було, то не було, діду, — підтвердив Яків. — І звідки вони у ті Кагани пробралися? Там же з одного боку річка, а з двох — болота, хіба що качка пропливе. Одна лише дорога тверда, та на ній же варта. А сторожі в Каганах такі, що на всю землю слава йде. Навіть сплять із розплющеними очима.
— Через варту перевертні не проходили, Якове. Тому й кажу, щось недобре робиться. І ворожба не наша, і нечисть чужа.
Тут Богдан не витримав і перебив старших:
— А можливо, їх, отих чужих, теж якимось зіллям відігнати, як крокодила?
— Ти ба, мале-мале, а розумне! — підвів брови дід Ох. — Є таке зілля, розрив-трава називається. Нею ворожі чари не те що відігнати — по вітру розвіяти можна. Але боюся, нічого не вийде. Бо немає кому рвати.
— Як немає кому? А ви, діду, а дядько Яків, а Мамай?
— То ж бо й воно, хлопче. Розрив-трава росте коло Чарівної брами. Де вона, яка вона, відомо. Дійти туди складно, але можна. Та зірвати траву мусить рука, що крові не знала і зброї не тримала. А де ти таку руку знайдеш, коли у нас найменша дитинка ще з колиски до батькової шаблі тягнеться.
Та-а-ак, складненька задачка, але Богданові чомусь здалося, що розв'язання її десь тут поряд, можна сказати, під боком. Головне — не поспішати і не вискакувати поперед старших, бо у цьому світі такого не люблять. Краще слухати, думати і мовчати, доки не запитають.
Тим часом дядько Яків вигнав волів із затінку, зодяг на них ярмо і з Богдановою допомогою запряг у воза. Богдан помітив, що в нього вже щось виходить. Значить, і далі треба як слід придивлятися, аби потім раків не пекти. А дід Ох щось креслив на землі загостреним кінцем своєї роздвоєної палички.
— Вже й не знаю, хлопче, що з тобою робити: чи в науку брати, чи разом з моїми молодшими до слушної нагоди подалі заховати.
Дядько Яків навіть не приховав свого здивування:
— Як то, діду? То просите, аби вам дітей у науку віддавали, а то раптом відмовляєте? Та цьому ж хлопцеві, можливо, ціни немає! Я ж вам переказував: одинак і в суботу народжений. Кого ж іще вчити?
— Сам бачиш, важкі зараз часи. Учнів зберегти треба, бо ще якийсь поганський роз'їзд коло самої школи несподівано вирине. Тож я старших до козаків у джури прилаштував, а малих так заховаю, що ніякий дідько і не запідозрить.
Богдан розгубився. Було від чого. То весь час говорили: «Вчись, вчись, вчись», а як до науки дійшло, то: «Ховайся! Та ще й разом із малечею».
Тим часом дід Ох вочевидь придумав, як далі діяти, бо швиденько заліз на воза:
— Ну, люди добрі, в ногах правди немає. Сіли, поїхали. До баби Франі в гості. Мудра жінка, часом, і мені, старому, щось нарадить.
Виїхали із гайка з криничкою. Трохи проїхали степом, а далі кущі вздовж дороги поступово перейшли у досить-таки густий ліс. Проте і дорогу було добре видно, і ніхто з гущини не підвивав. І не свистів. Лише якесь птаство цвірінькало спокійненько.