Страница 7 из 33
— У вас там, у вашому Києві, всі ліси навколо давно на деревину перевели. Тож звідки там Чугайстру взятися? Він істота лісова. Ото як закляли його колись, так він і бродить хащами зі своєю сопілкою та грає на ній. Тож бережи тебе Боже, хлопче, як сопілку в лісі зачуєш, іти за нею. Бо Чугайстер змушує людину танцювати, доки та сили не стратить і не впаде. А буває, що і до смерті затанцьовує.
«Його б на нашу шкільну дискотеку, — подумав Богдан. — Іще б побачили, хто кого затанцює. Сопілочка у нього, бачте. А децибелами з динаміків по рогах не хочеш?»
Дядько розстелив ряднину в тіньочку і приліг. Дивне життя в цьому світі: ніхто нікуди не поспішає, у відпочинку собі не відмовляє. Першого дня і Богданові це було до смаку: відіспався, відлежався на три тижні вперед. Але зараз його бунтівна натура вимагала пригод.
За кілька кроків від колодязного журавля стояла молоденька яблунька з яскравими соковитими плодами на гілках. Богдан закліпав очима, він ладен був присягнутися, що хвилину тому там цього деревця не було. Але яблунька стояла. Тріпотіла листям і вабила до себе. Богдан простягнув руку — і в цей час дядько Яків пробурчав крізь дрімоту:
— Яблучко з'їж, воно сили додає. Тільки дивись, гілочки не зламай. Бо біда велика буде.
Богданові незручно було перепитувати, яка саме біда. Він подумав, що у цьому дивовижному світі люди теж бережуть природу. Коли він зірвав велике яблуко, листя затріпотіло сильніше, і почулося щось схоже на дівчачий сміх. Богдан подумав, що йому знову здалося. Він обвів поглядом гайок і степ, а коли знову глянув на яблуньку, то аж здригнувся. На гілках не було більше жодного яблука, а саме деревце наче відбігло на кілька кроків убік, бо стояло вже біля самого колодязя, затуляючи від сонця своїми гілками мокру цямрину.
«Як живе, — подумав Богдан. — А можливо, то мені просто сонце голову напекло? Треба її водою змочити і в тіні полежати».
Але відпочити цього разу не вдалося. Почувся стукіт кінських копит, і з-за дерев виринув вершник у бляшаному шоломі та червоному, просякнутому пилом плащі. У правиці він стискав важкого списа з подряпаним наконечником. Довгий меч у потертих піхвах було приторочено збоку до сідла.
— Здорові були! — гукнув вершник, натягуючи повід. — Змія не бачили, дядьку Якове?
— Чийого? Того, що з Гориничів, чи Вогненного?
— Та самі знаєте, я ж тільки на того, що всім зло чинить, полюю.
— Твого Змія не бачили. А от чужий якийсь уже кілька днів вештається, ластівки казали.
Вершник був виразно спантеличений. Бо навіть зіскочив з коня і прихилив свого списа до журавля:
— Чужий, кажете? Звідки?
— Та я сам дивуюся. Взагалі, щось забагато дивного. То чужий Змій, то в Дем'яновому лісі якась нечисть завелася — довелося Миху з його слугами на допомогу кликати. А оце сьогодні отам, за бродом поганський роз'їзд, як сніг на голову впав. Звідки ці кудлаті-волохаті взялися? Козаки казали, що Орда нижче порогів крутиться, горобиних ночей чекає. А ці вже тут. Де ті пороги, а де наш брід? І за тиждень не доскачеш.
Вершник, напевне, думав про своє:
— А можливо, той, інший Змій — з Кожум'яків?
— Ну, ти, Юро, скажеш. Кожум'яцького Змія Кирило, коли ним вали оборював, то так заїздив, що бідна скотина недовго протягла. От хлопця запитай — він із Києва. Є там Змій на Кожум'яках?
Богдан хотів сказати, що на Кожум'яках не тільки змія немає, а й від самих Кожум'яків сама назва залишилася. Бо старі будинки — батько розповідав — ще до Богданового народження бульдозерами позносили для якоїсь реконструкції. Та так і покинули. Саме лише сміття та бур'ян — от і всі Кожум'яки, ото й уся реконструкція. І лише десь років через двадцять звели там будинки з парканами й охороною…
Подумав Богдан одне, але вголос сказав інше:
— Змієва печера не на Кожум'яках, а на Куренівці. Біля Смородинського узвозу. Ми туди з хлопцями не раз лазили, там Змієм і не пахне.
Вершник нарешті звернув увагу на Богдана.
— Куди отрока везете, дядьку Якове? І як його кличуть?
— Справжнє ім'я — заговорене. Клич Богданом. А везу до Оха, козак Мамай порадив.
— Як сам Мамай порадив, то буде гарний характерник. Аби вчився добре.
Ну от, і цей туди ж. Вчився добре, вчився добре… Хіба лише дядько Яків не забуває, на щастя, нагадати, аби він, Богдан, відпочив та виспався.
— Ну що ж, бувайте здорові. А ми поїхали. Де, кажете, ластівки чужого Змія бачили?
— Та начебто за Цап'ячим бродом.
— То це ж як через ліс, то всього нічого. Хай Бог великий помагає.
— І тобі, Юро — ні вогню, ні меча, ні третього болота.
Тільки-но вершник попрощався, і його кінь почвалав собі по дорозі, дядько Яків повернувся на свою ряднину і покликав:
— Доки Юра свого Змія вловить, ми з тобою не те що відпочинемо, а й постаріємо. Так що — вмощуйся.
Та Богданові той відпочинок, як казали у них у класі, вже обламався. До того ж і цікавість розібрала.
— Дядьку Якове, а цей Юра — з козаків?
— Та, ти знаєш, ні. Він узагалі нетутешній. З'явився одного дня на своєму конику, та ще й у залізних шатах. Ледь умовили його оту бляху зняти, бо ж як Змій полум'ям дихне, то засмажить хлопа, як пічкура на пательні.
— А хіба Юра так ніколи й не казав, звідки він, з яких країв? Бо зброя у нього не така, як у Мамая. Он меч який довжелезний. Либонь, з мене буде.
— Дивний він вояк, цей Юра. Нічого про себе не розказує, одне на умі і на язику: «Змія не бачили?»
— Чим же він його допік, отой Змій?
— Та не знаю вже, але, видати, сильно. Баба Франя скільки разів йому зілля пропонувала проти вогню, меча і третього болота, а він не бере. Каже, я того Змія чесно, без усякого зілля вполюю.
— То ж, напевне, небезпечно одному проти Змія воювати?
— А хто сказав, що безпечно? Тільки Юрі щось радити — то як горохом об стінку. Дограється колись… До речі, от коло нього таки справжні вовки крутяться, як мій Сірко коло мене. Особливо вночі. Чимось він їх приворожує. Спати лягає, а вони навколо нього влягаються і до ранку стережуть. І коня його не чіпають.
— А що ж їх, тих вовків Юрійових, зараз не видно?
— То тобі не видно — з незвички. А ці сіромахи, доки ми тут розмовляли, всі байраки навколо оббігали, всі гайочки перевірили. І зараз поперед нього дорогу розвідують. Мудра звірина!
Чи то яблуко подіяло, чи то вражень було забагато, але Богдан замислився, а таке з ним рідко бувало. Годинник у цьому світі не діяв. Металу тут було всього нічого, більше дерево. Нічого схожого на міста він ані з неба, ані з землі не бачив. Навіть звичайнісіньких електричних стовпів з дротами — жодного. Щоправда, люди тут хороші. От тільки мислять якось по-чудернацькому: «Богдане, відпочинь, поспи». І тут же: «Хлопче, добре вчись». А як добре відпочивати, то ні на яке навчання часу не буде. І навпаки. Богдан це з власного досвіду знав. А головне в задачі питається, як звідси вибратися? Бо комп'ютерів у цьому світі, напевне ж, таки немає… Хоча літаки тут, здається, є. Он щось гуде в небі. Схоже на бойовий винищувач. Тільки чомусь із трьома кабінами для пілотів. Ото саме заходить з боку сонця, віраж закладає на бриючому польоті. Вищий клас!.. І тут Богдан уже вкотре в цьому світі остовпів.
То був не винищувач, а Змій — триголовий, великий, темний і страшний. Він кружляв над самими деревами так низько, що було добре видно навіть усі жилки на його кажанячих крилах. Дві з трьох голів нахилилися донизу і нахабно підморгнули хлопцеві. Богдан був готовий присягтися, що ліва голова при цьому вигукнула: «Ну, ква!» Зміїний хвіст із великою брудною китицею зачепив колодязного журавля, цебер гучно бахнувся об цямрину, і цей звук розбудив дядька.
— А цур тобі й пек! Дурепо триголова! Ану, киш звідси, бо Юру покличу. Розлітався тут, як мокра курка на чужому святі.
На подив Богдана, Змій якось сполохано замахав крилами, підібгав хвоста і щез за деревами. Знову стало тихо. Дядько підняв цебер, побачив на ньому добрячу тріщину, вдарив руками об поли і сплюнув: