Страница 92 из 168
В очікуванні чудес від знахарів-кудесників (про них казали: вони такі, що й мертвого піднімуть) князь Василій Шуйський не дуже й печалився. Хоч і спав сам у своїй превеликій спочивальні на превеликому подружньому ложі. Та й не було коли сумувати, на різні дріб’язки час витрачати. У ті дні він посилено готував змову проти свого рятівника, царя Дмитрія Івановича, цілячись звичайно ж на його місце.
Себто на трон руських царів. Це було головним. А виконання подружніх обов’язків... то таке. Почекає княгиня Буйносова-Ростовська — не злиняє. Довше чекала стара діва, почекає ще. Хай буде вдячна, що він хоч узяв її, стару діву! Як упорається з тим самозванцем, надто добрим (за своєю добротою далі власного носа не бачить), тоді вже й звернеться до знахарів-кудесників. Може, вони й порятують його підупале чоловіче достоїнство, що ще якимось дивом у нього залишилося.
І князь Василій Шуйський, помилуваний так необачно царем Дмитрієм, цілком присвятив себе підготовці змови — проти царя Дмитрія Івановича.
Після свого весілля з княгинею Буйносовою-Ростовською князь Василій Шуйський наче збадьорився, ожив і хоч, власне, так і не спізнав з одруженням лобові, що інших надихує й окрилює, але, як уже мовилося, ожив.
І ще завзятіше — вірно служачи цареві, — взявся за підготовку бунту, як начеб квапився. При зустрічах у Кремлі з царем Дмитрієм Івановичем — а він на той час став своїм у московській цитаделі монархізму, — незмінно виявляв йому шану, клявся у вірності, а відійшовши, займався підготовкою змови. Дмитрій Іванович був третім царем, якому він служив. З першими двома — Грозним і Годуном — у нього нічого не вийшло, хоч він і не полишав мрії утвердитися на царстві, а ось третього вирішив будь-що скинути з трону. Але потрібні були спільники — надійні, дієві, авторитетні — серед боярства. Першими до нього пристали князі Василій Голіцин та Іван Куракін. Вони залучили бояр, котрі з якихось причин були невдоволені Дмитрієм Івановичем. (Та й догодити усім, та ще боярам, навіть не кожний цар здатний!)
Старшим (воєводою змовників) на таємному зібранні за завішеними вікнами вибрали його, боярина і князя Василія Шуйського — служив двом попереднім владикам, «послужить» і третьому. Та й ніхто з бояр не прагнув очолити змову — на випадок провалу першому відітнуть голову звичайно ж главареві, а цього ніхто з бояр не хотів. Але на тій таємній раді бояри ухвалили: перш за все треба вбити царя, бо тільки так можна його позбавити трону, — це рішення прийняли одноголосно. Тих, хто вагався чи сумнівався, — не було. А що робити з царицею Мариною Юріївною, тоді не дійшли згоди. Одні жадали і її крові, інші радили відправити полячку у заслання, треті — виміняти у когось на когось, четверті... Ухвалили: вирішення долі цариці відікласти на потім, спершу треба порішити царя, захопити владу, а вже потім дійде черга і до тієї «дєвки з Польщі», якій вони, визнаючи її про людське око царицею, кланяються за руським звичаєм до землі (хребти в бояр виявилися, незважаючи на вік, таки добре гнучкими). Хоча, мабуть, доведеться і її той... кокнути. Невелике цабе, єретичка сяка-така!..
Отож, бояри ухвалили: спершу вбити царя, а вже потім рішати, хто з них, змовників, посяде трон навзамін убієнного... Галасували і шуміли довго.
Зрештою, потомилися і поклялися між собою: новий цар — кого б не вибрали — не повинен нікому мститися за минулі образи, а ось управляти Російським царством він має за спільною радою, прислухаючись до думки кожного.
А поки що старшим обрати Василія Шуйського.
І Шуйський почав обережно залучати до змови інших бояр, працювати з стрільцями, аби вони бува не виступили на боці царя. Найбільше, що йому вдалося зробити, це перетягнути на свій бік 18-тисячне військо, новгородське і псковське, яке стояло біля Москви, готуючись до походу на Крим. (На московське військо була мала надія, воно могло виступити за царя, а новгородці та псковичі — так склалося ще з часів Івана Грозного, який позбавив їх вольностей і залив їхні вотчини кровію, — охоче погодилися побити московського царя, до якого вони здавна відчували неприязнь.)
Ще однієї ночі зібралися в будинку Василія Шуйського — добре, що ніч видалася темною і мрячливою, коли гудів вітер і вили собаки, — всі довірені: бояри, купці, сотники з п’ятдесятниками, які представляли полки.
На тім зібранні Шуйський востаннє заявив: Дмитрій — ніякий не син царя Івана, а — самозванець. Визнали — і Шуйський у тім числі — його істинним царем лише для того, аби звільнитися від Годунова. Та й гадали, що такий розумний, хоробрий молодик буде захисником православної віри та старих звичаїв, але швидко виявилося, що цар любить лише іноземців, байдужий до святої віри, оскверняє храми Божії і, нарешті, він женився на «поганій полячці». «Якщо ми, — запевняв Шуйський своїх змовників, — зарані не подумаємо про себе, то нам ще гірше буде. Мусимо вийти на смертний герць із царем. От я, наприклад, для врятування православної віри готовий на все, аби тільки ви мені допомогли «усердно». А тому кожний сотник має оголосити своїй сотні: цар — самозванець і затіває зло із своїми поляками. Хай ратні люди радяться з цивільними громадянами, як посприяти ділом, аби позбутися такої біди, а якщо всі будуть заодно, то й боятися нічого — за нас буде кількасот тисяч, а за нього — п’ять тисяч поляків, які, до речі, живуть не разом у Москві, а всі по різних місцях і з ними, розпорошеними, впоратися буде не складно».
Ще ухвалили: оскільки певності, що більшість буде за ними, все ж не було, то домовилися за першим набатом кинутись до палацу з криком, що, мовляв, поляки б’ють государя, оточити Дмитрія, як ніби для захисту, і порішити його. А в ніч з 16-го на 17 травня у Москву ввести загін новгородців та псковичів, захопити всі 12 воріт Москви і нікого не впускати ні в Кремль, ні з Кремля. Першими — близько четвертої ранку 17 травня — вдарити в набат «на Ильинке, у Ильи Пророка», на новгородському дворі, а вже тоді «разом заговорять всі дзвони московські».
Сам Шуйський має в супроводі своїх приближених того ранку в’їхати до Кремля через Спаські ворота, тримаючи в одній руці хрест, а в другій меч. А під’їхавши до Успенського собору, зійти з коня (кінь неодмінно має бути білої масті), прикластися до образу Володимирської Богоматері і крикнути до народу:
— Во ім’я Боже ідіть на злого єретика!..
Все колись кінчається — і добре, і погане. Доведено віковим досвідом людства, і тут нічого не вдієш.
А втім, що погане кінчається — добре, бо як же інакше жити у світі, а ось що хороше — жаль. Але ж знову: тут нічого не вдієш, все у волі Бога.
Скінчилося все хороше і в Марини Мнішек — раптово, негадано. Трагічно. І не просто хороше у її житті, а — найпрекрасніше, яке тільки може бути у жінки, — ночі, повні пристрасної любові, дні, повні урочистих веселощів, коли вона разом з Дмитрієм возсідала на троні у великій залі Грановитої палати. Гадала, що таке царювання її на російському престолі триватиме вічно, аж ні. Всього лише з 8-го і до 17 травня.
Всього лише дев’ять днів.
Невже так мало, так скупо — всього нічого доля вділила їй щастя?
На Бога не ремствувала, бо все у волі Бога. Але ніколи не думала, що вона так мало заслужила у цьому світі щастя-везіння.
Всього лише дев’ять днів.
А потім... Потім її чекатиме не просто невезіння (якби ж то невезіння), а — крах!
Стрімкий, нищівний, непоправимий. Після дев’яти днів її царського весілля... Хто б міг подумати, хто б міг передбачити.
Цар Дмитрій спав у неї під боком, пригрівшись, притулився до неї, усім тілом своїм вбираючи в себе її тіло, і мирно посопував.
Скільки його не застерігали (один Басманов як старався) — все марно. Не вірив, вважав таких розповсюджувачів чуток панікерами і ледь чи не ворогами. А тому про якусь змову, що буцімто готується проти нього в Москві, і слухати не хотів. Веселився, як перед погибеллю. І він її врешті-решт діждався.
Десь за зубчатими кремлівськими стінами ось-ось мало зійти сонце й засвітити на землі білий день — тільки вже не для нього, не для царя Дмитрія Івановича.