Страница 93 из 168
Надходив ранок 17 травня 1606 року, спливали останні миті їхнього безтурботного щастя, що пливло й веселилося у Кремлі в любові, радощах, танцях і співах, в юнацькій безжурності. Коли вдарить набат, Дмитрій схопиться першим і прожогом вибіжить із спочивальні, з поквапу навіть не мовивши до неї жодного слова і не попрощавшись з нею, вибіжить — навіки.
А поки що спливали останні хвилини її царювання і їхніх молодих забавок, їхнього хмільного закохання, після якого надійде гірке похмілля. В ту мить, як вона ще додивлялася останні безпечні сни у нього під боком, бояри на чолі з Василієм Шуйським вже вийшли на лови... І ловитва їхня буде для них успішною...
Отож, в суботу 17 травня відбулося у Москві те, що польські джерела назвуть «злощасним бунтом», а руські літописці — «убиением Растригиным», себто убивством царя, законно вінчаного на царство, Дмитрія Івановича, якого одні вважали істинним сином царя Грозного, а інші — самозванцем...
Цар Дмитрій Іванович того ранку, коли ще й на світ не зазоріло, вдарив набат у столиці і коли з усіх боків до Кремля понеслися люди з криками «У город! В город!! Горить город!!!» (кричали, горло дерли, хоч ніде ніякої пожежі й не видно було; ні диму, ні вогню — навіть знаку на буйство вогню) і стрілецька охорона царя та придана їй «німецька» були швидко розсіяні, сам цар був зненацька застуканий у покоях цариці...
Ще відчуваючи звабливе і солодке тепло тіла коханої жінки, пружного, м’якого і спокусливого, Дмитрій Іванович, як куля з пищалі, вилетів з покоїв цариці. Дорога була кожна хвилина, хоча поспішність, якою б вона не була — це він теж відчув, — уже мало чим могла зарадити.
Не затихаючи й на мить, бемкали й бемкали над Москвою дзвони, і Дмитрій тоді ще встиг подумати: біда загрожує не так йому, як Москві, і треба щось негайно робити, аби врятувати столицю. І тільки як уже вибіг з покоїв цариці, то збагнув: біда загрожує не Москві, а йому особисто, що дзвони своїм бемканням, набатом, який рвав душу, накликали біду на нього.
Як свідчитиме капітан Жак Маржерет, спочатку був «убитий в галереї проти покоїв імператора» його «секретар» Петро Федорович Басманов, який і став першою жертвою «злощасного» бунту 17 травня. А з ним «кілька стрільців з його охорони», і для Дмитрія це був сигнал того, що вб’ють і його, що жертв буде багато і кров проллється щедро. І той перший удар по першій жертві роз’яреного натовпу наніс Михайло Татіщев, той Татіщев, якому — за свідченням Жака Маржерета — добрий Петро Басманов незадовго до 17 травня «випросив свободу». Врятований од вірної загибелі Басмановим, Татіщев і вбив його, свого рятівника. Треба гадати, що так — гм-гм — своєрідно віддячив своєму спасителю.
Татіщеву однієї жертви виявилося мало.
Впоравшись з Басмановим, своїм рятувальником, Татіщев повів за собою збіговисько і разом з ним — чи попереду нього — увірвався в царські покої з криком:
— Гдє??? Гдє он, самозванєц???
Цар встиг (двері вже були заблоковані людським тлумом) вистрибнути у вікно, що його одним махом вибив важким підсвічником. («Выкинеся ис полаты», — запише автор «Нового літописця».)
А далі... Далі деякі розбіжності в історичних джерелах, у свідченнях очевидців та учасників тих подій.
За першим свідченням, царя буцімто, як він вистрибнув з вікна, зразу й порішила роз’ярена юрба. (Історична пісня про Григорія Отреп’єва: «Выпадал из окошка о середу. О середу кирпичную убился и смерти».)
Друга версія: царя спершу взяли під охорону стрільці, ті з них, які ще залишалися йому вірними, і навіть мали намір відвести (чи віднести) його до цариці-матері у Вознесенський монастир, але...
Марфа Нага, оцінивши ситуацію — а вона вміла ніс тримати по вітру і вухо її було гострим, як і розум, — що гору беруть бунтарі, за якими, зрозуміло, до слушного часу ховаються бояри кремлівські, раптом назвала Дмитрія своїм... лжесином. І миттєво відреклася — над Москвою все ще гудів набат — од нього («ныне знаю ево окаянново; называла есмь его сыном себе страха ради смертново» — її буцімто слова), і доля молодого царя була вирішена.
Третя версія.
Царя вбили не відразу. Буцімто схопивши, заходилися його розпитувати, чи істинний він син царя Івана; чи бува не самозванець?
Відповідаючи розбурханому збіговиську, котре спершу й слухати його не хотіло, цар завдяки витримці та своєму вмінню говорити з людьми (та й красномовства він не був позбавлений, трибун, як би ми сьогодні сказали, оратор) зміг переломити ситуацію. А заодно й стрілецьку охорону — і люди, і стрільці йому повірили і стали на його бік.
На якийсь час цар нібито врятувався, але...
Версія четверта — найбільш істинна і правдива.
За офіційним звітом послів Речі Посполитої Міколая Олесницького та Олександра Госевського (цієї версії дотримується й автор «Нового літописця»), царя ніхто не розпитував (чи самозванець він, чи істинний син царя Івана), а відразу ж вирішили його живцем розтерзати...
Коли натовп розлючений, ніхто не буде розбиратися, чи винна жертва чи не винна, — всі багнуть крові. Хутчій крові! Та й натовп завжди в таких випадках діє за своїми, тільки йому відомими законами, що суть — беззаконня. Царя відразу ж почали шарпати, а ті, хто не дотягнувся до нього (ліс рук одночасно тягнувся, щоб розтерзати свою жертву), заходився верескливо, фальцетами, бо зривалися голоси, кричати-верещати:
— Смерть йому!!! Смерть єретику й відступнику од нашої віри!!!
І тут наперед вихопився один (ім’я царевбивці нині відоме: Григорій Валуєв) із натовпу (пізніше стане відомо, що його до того заздалегідь підмовив сам Шуйський), висмикнув з-під армяка рушницю — ручну пищаль з коротким стволом (щось схоже на пізніші обрізи) і без жодного слова, кваплячись, як ніби боячись, що йому хтось може завадити це зробити, вистрілив цареві в груди.
Цар не встиг нічого сказати, удар у груди — і з розкритого рота царя хлинула червона кров, а сам він мертвим упав під ноги юрмі. Тій юрмі озвірілій, яка тут же, ще теплого, хоч і мертвого царя, заходилася топтати, штурхати його, бити палицями, тягати сюди й туди, улюлюкаючи та вигукуючи: «Смерть йому, смерть!!!» — хоч цар і так уже був мертвий. Смерть його була легкою. Він навіть не встиг сказати те, що збирався сказати, як відразу ж після спалаху на цівці пищалі й удару в груди провалився в чорне небуття, у те небуття, де людей нині більше, як у цьому світі...
І лише згодом натовп на чолі з убивцею царя (він дуже пишався з цього і почувався чи не героєм) подався до старої цариці, до Марфи Нагої, у Вознесенський монастир.
— Матушко, ми вбили твого сина!..
— Мого сина Дмитрія убили, але давно, в Угличі, — буцімто відповіла їм Марфа Нага.
За історичними джерелами, вона буцімто прямо не визнала тоді, чи Дмитрій її син, а відповіла ніби нейтрально, з деяким двозначним відтінком і змістом:
— Питати треба було, поки він був живий, а тепер, коли його убили, він уже не мій син, бо належить сирій землиці...
І розумій цю відповідь як хочеш.
Одні сприйняли її як достовірне свідчення Марфи Нагої, що Дмитрій — це всього лише якийсь Гришка Отреп’єв, монах-авантюрист, пройда-самозванець, інші, що цариця відповіла інакше: Дмитрій Іванович — це мій син, себто цар він справжній, але... Але коли ви вже його вбили, взявши гріх на душу, то що тепер... Тепер спокутуйте краще свої гріхи перед Господом — якщо зумієте їх спокутувати.
Смертельна небезпека царицю Марину Мнішек усе ще не залишала — у будь-яку мить (а натовп як і перше безчинствував у царських покоях, убивав, грабував — головне, насилував жінок) могли взятися і за неї...
Але поки що Бог милував, хоч натовп — ніким прямо не керований і не вгамований (такі натовпи, поки вони самі не перебісяться, вгамувати неможливо) все ще шалів у кремлівському палаці — убиваючи, по ходу грабуючи і по ходу насилуючи полячок із почту цариці, її гарненьких фрейлін...
Отримавши першу перемогу (і першу, і вирішальну — царя вбито!), бояри-змовники на чолі з Василієм Шуйським зібралися, аби, бодай і на ходу, вирішити, що робити з тілом царя? Щоб потім не казали, що цар і цього разу буцімто зумів урятуватися. Така думка аж налякала Шуйського, холодок поповз у нього по спині: а раптом Дмитрій і цього разу врятується, втече на козацьке прикордоння Московії, до тих, до донців, збере там ватаги і вирушить з ними знову на Москву? Хоч він і певний був, що царя таки вбито, царя Дмитрія Івановича, — вирішив ще раз, але вже разом з боярами, в цьому переконатися. І заодно треба було зробити все, аби якомога більше московитів та різних простолюдинів теж на власні очі переконалися, що царя Дмитрія Івановича таки й справді убито. Ось, дивіться, його тіло.