Страница 91 из 168
На радощах постарілий Шуйський низько кланявся за таку милість Дмитрію Івановичу — чи не колінкував перед ним. Ще й руку поцілував цареві, запевнивши останнього, що він таку милість не забуде, подався щасливий та збадьорений. Готувати — з власної ініціативи змову проти свого благодійника (невже й справді руська душа загадкова, як про те торочать чи не одне століття?), а заодно й женитися.
Нарешті женитися.
Але спершу вирішив зайнятися змовою — так своєрідно віддячував своєму рятівникові.
Людина з’явилася на Землі, за найновішими даними, понад два мільйони років тому. Приблизно 200—150 тисяч років тому виникла «людина розумна неандертальська», а приблизно 100—40 тисяч років тому з’явилися наші далекі предки — хомо сапієнси, люди розумні.
Тоді й з’явився матріархат, споріднені роди почали об’єднуватися в племена (патріархат з’явиться пізніше), зародилися релігійні вірування, різні звичаї, мистецтво (найдавніші вірування — тотемізм, анімізм, магія), тоді почали творитися казки та міфи.
Родові громади розпадалися на окремі сім’ї.
Почалося приручення диких тварин (хоча б собаки), було винайдено лук і стріли. Зрештою, з’явилося землеробство та скотарство, люди почали переходити до осілого способу життя.
Приблизно п’ять тисяч років до н. е. заходилися оброблювати мідь.
Перша писемність виникла 4—5,5 тисяч років тому до н. е.
Від Різдва Христового — як пишуться ці рядки — минуло 2008 років.
Тоді ж, з появою хомо сапієнса (чи й на пізній стадії неандертальського життя), з’явилася любов. Можливо, спершу якісь почуття, схожі на взаємну симпатію. А разом з любов’ю (а може, й раніше) з’явилася вона. Зрада. Перехід на бік ворога, віроломство, порушення вірності у коханні, дружбі. Відмовлення від своїх переконань, поглядів тощо. І звичайно ж віддячування за добро, тобі зроблене, — злом.
І звідтоді зрада вірно і... незрадливо служить людству. Це любов може зникнути. Дружба розпадеться, а зрада ніколи не залишить суспільство хомо сапієнс, вона як тінь. Всюди, у яке століття не заглянь, у яку епоху чи суспільство (незалежно, примітивне чи високоцивілізоване — все одно), вона, зрада, вічна і невмирущо-незнищима. Можна б сказати, що безсмертна. Всі її ненавидять, але чи не всі при потребі вдаються до її послуг. Тож у кожного хомо сапієнса є — має, має бути! — свій персональний зрадник! Той, хто неодмінно тебе при нагоді зрадить, відступиться від тебе, ще й нацькує на тебе недоброзичливців, опорочить тебе, розтопче. Однаково — хоч у простих смертних, хоч у богів.
Самому Господу Ісусу Христу, як ми знаємо із Святого Письма, не вдалося уникнути зради. І скільки там у нього було апостолів — усього дванадцять. Але й серед них знайшовся Іуда Іскаріот (виходить, один зрадник припадає на товариство з дванадцяти душ?), який усього лише за 30 срібняків продав свого Господа. А що нам, простим, і, ніде правди діти, грішним? Серед нас зрадники плодяться чи не один до одного.
Аж незручно вже повторювати відому істину, що за тисячоліття всім вже добряче оскому набила: твори добро ближньому. Принаймні, за виявлене тобі кимось добро не віддячуй злом.
Але... Як з’явилася людина розумна, наукою велемовно прозвана хомо сапієнсом, 100—40 тисяч років тому, так і з’явилася зрада. Так і віддячує вона ці 100—40 тисяч років ближньому своєю... гм-гм... увагою — у відповідь на його добро.
Чи така вже порода людей?
А боротися з цим... Безнадійно. Зрада була, є і буде — покіль на планеті Земля існуватиме рід людський, і з цим неможливо боротися (можна скільки завгодно приймати закони: «Громадяни! Не зраджуйте один одного!» — дарма) і побороти її, зраду, яка приросла до людини, як до неї приростає власна шкура, просто неможливо.
Знайшовся свій Іуда Іскаріот і в оточенні царя Дмитрія, в ролі якого виступив знатний боярин князь Василій Шуйський. Охоче і цілком добровільно і без будь-якої принуки. Той боярин і князь, якого Дмитрій по доброті своїй душевній врятував від смертної кари, простив його, наблизив до себе і який, покаявшись за вчинене, подякував за виявлену йому доброту і невзабарі віддячив чорною невдячністю. Своєму рятівникові і благодійнику. Ще й відправив його, рятівника свого і благодійника, на загибель...
Окрилений царською милістю, боярин князь Шуйський подався од Дмитрія Івановича — готувати проти нього змову. А заодно і своє запізніле весілля, хоч у 53 роки, а таки вирішив обзавестися «зазнобушкою» і взагалі — сім’єю.
Тим паче наречену собі вже давно назнав. Нею мала стати княгиня Буйносова-Ростовська — значно і значно молодша за добряче вже підтоптаного жениха. Та й до всього ж вельми непоказного. Щоб не сказати, мізерного. Був то на вигляд рано постарілий (наче якийсь зношений передчасно) маленький дідок, достоту некрасивий, з підсліпуватими очицями, що завше сльозилися. Правда, начитаний старичок, досить розумний, хитрий та підступний, хоча й дуже скупий. Прямо-таки жмикрут-скупердя.
Буйносова-Ростовська аж носиком закрутила: пхе! Що з того, що він князь. Вона теж княгиня. З відомого роду. А як за такого йти...
Але — пішла.
Княгиня хоч і не була красунею, проте ще зберігала привабливість — по-своєму була звабною. І що її примусило піти за такого підсліпуватого скупого дідка — вік би його не бачити!
По-перше, вона вже таки добряче засиділася у дівках. А все тому, що хоч і належала до відомого княжого роду, проте рід її на той час вельми занепав, збіднів до краю. Тож для такої нареченої — хоч вона і з княжого роду — жениха й не знаходилося. Та ще з княжого роду, а нижче князя йти вона не хотіла. Молоді князі, пошуковці багатих наречених, обминали Буйносову-Ростовську, пхе, без статків! Шукали княгинь багатих, аби їхніми статками позатикати власні дірки, тож Буйносова-Ростовська і залишалася старою дівою. А старій діві, та ще із збіднілого роду, і геть проблематично вийти заміж. Кому, якому князеві така потрібна. Хоч вона й княгиня.
Так би й звікувала своє дівоцтво у самотині княгиня Буйносова-Ростовська, відкувала б зозулею-зигзицею, коли б не князь Василій Шуйський. За підстаркуватого жениха (що він начитаний та розумний — пхе! — сплять не з начитаними та розумними) жодна з вільних княгинь не схотіла йти — перебирали. А Буйносовій-Ростовській не довелося перебирати. Сватають — нарешті! — йди, бо інакше у дівоцтві — нікому не потрібному — і мекне твоє життя. А Шуйський хоч і мізерний на вигляд, ні риба ні м’ясо, але добре знаний боярин і князь, якому новий цар дозволив женитися, не бідний, рід його відомий, він при владі, і при Грозному був у Кремлі (навіть дружкою його на царському весіллі виступав), і при Годунові, хоч той його і не любив та все давив його до нігтя, не останнім був. І ось тепер при Дмитрії Івановичу він чи не перша особа серед бояр у Кремлі. Вийшовши за такого, і вона засвітиться у Кремлі, перед поведе серед бояринь при дворі. А що старий поставою та лицем не вдався, то... З лиця, кажуть мудрі, воду не пить.
Пішла за нього.
І все ж довго княгиня звикатиме до своєї непоказної, плюгавенької пари, у якої очі сльозилися і руки тремтіли. Так тяжко звикала, що навіть після весілля в першу шлюбну ніч виштовхала молодого старого князя з подружнього ложа. Та він уже й не годився для любові... Хіба що мацати молоду та слинити її дорідні тілеса. Так вона, сміючись, казатиме подругам — княгиня не була цнотливою.
Ще й веліла молодому старому князеві сходити до знахарів-кудесників, аби вони відновили йому його чоловічу силу, а поки що в очікуванні чуда спала сама. Власне, качалася на широчезному подружньому ложі — як була до заміжжя самотньою, так і в заміжжі опинилася в самоті.
Але добре було, що хоч позбулася образливого прізвиська — стара діва. А подруги їй підморгували чи не єхидненько: ну, як, мовляв, молодий старий князь? Тримається? Стоїть? А княгиня їм у відповідь підморгувала: де вже там... Сам ледве стоїть... Ха-ха! Вся надія була на знахарів-кудесників — раптом напоять його таким зіллям, таким, що...