Страница 80 из 168
Той самий званий обід, що триває ось уже шостий день після вінчання. Його величність більше нічим не зайнятий, крім як святковими, урочистими, розвеселими обідами, що тривали далеко за північ — почавшись о другій годині дня. Здебільшого в Грановитій палаті. Тими обідами зайнята його величність, що, почавшись чинно, переростають у розвеселі гульки та різні забави (жарти, сміхи, танці, співи з незмінною «мусікою»). Недарма ж вже у наші дні історики зазначатимуть, що «з діяльністю (а була ж ще й діяльність!) Дмитрій Іванович поєднував любов до веселого життя і забав». Часто на шкоду не лише царству, а й собі та — як час швидко покаже — власному життю.
Згадуваного числа місяця травня у його величності за обідом, що носив скоріше домашній характер, обід для своїх, веселилися особливо гамірно. Із поляків були присутні тесть воєвода Мнішек та посли Міколай Олесницький (з ним цар вже остаточно помирився), а від московитів думський дяк Афанасій Власьєв і князь Василій Мосальський, не рахуючи бояр нижчого рангу. Це був — день 13 травня, — чи не найвеселіший день, хоч усі дні після приїзду до Москви Марини Мнішек були в царя веселими-розвеселими.
Цар знову перевдягнувся в любий йому польський гусарський костюм і, не всидівши на своєму троні, часто схоплювався, запрошував царицю до танців. У них гарно виходила мазурка, в швидкому темпі, що вражав московитів. А ще поляки танцювали свій «великий танець», як називають вони краков’як. Танцювали й полонез, менует, венгерку.
Ох і танцював цар! І коли він устиг навчитися польських танців!
Першою не витримувала цариця й, сміючись та посилено дихаючи, поверталася на свій трон, а цар і далі продовжував таке витинати, таке...
Багнув ще і ще танців, іноді ні з того ні з сього підхоплював тестя і вшкварював ще й з ним. Хоч пан воєвода і не скаржився на здоров’я, але й він довго не витримував.
Потім Марина танцювала з батьком, а далі всі родичі Мнішеків ще і ще вдавалися до свого любого краков’яку: веселитись — так веселитись!
З анонімного «Щоденника Марини Мнішек»:
«Церемонії в танці такі були: всі пани, які бажали служити в танцях при цариці, спершу цілували руку цареві, потім ішли своїм порядком, знявши шапки, пан воєвода із паном послом розташовувалися в самому кінці, тут же перед царем. Коли танцювали одні пани приближені, вони всі знімали шапки, крім посла (затятий пан посол ніяк не хотів розлучатися зі своєю мегеркою з пір’ям! — В. Ч.), котрий знімав її, лише проходячи мимо царя...»
Танцювали до упаду!
Танцювали напропале, веселилися теж напропале!
І це після безконечних — до ранку — танців 12 травня!
Цар Дмитрій світських руських танців майже не знав, бо провів своє життя то в чужих людей, то по монастирях, але танці простого люду були йому знайомі, і він хіба ж так витинав «Бариню» чи «Камаринського мужика».
О, як здорово і як талановито цар Дмитрій танцював — природжений танцюрист, не інакше!
Марина була в захваті від свого мужа і, трохи відпочивши, залишала трон і приєднувалася до нього, а він не знав спину. А приєднавшись, хіба ж таке витворяла, таке!..
А тим часом...
А тим часом на вулицях Москви веселилися поляки, гості Білокам’яної — напропале!
І веселилися, і буйствували теж наче напропале! Ігноруючи і місцеву віру — православ’я, що для них, католиків, не було вірою, і місцеві звичаї, які гостям належить шанувати.
Будучи гостями в Москві, поляки повелися як її господарі, вважаючи московитів заледве чи не своїми підданими, і почувалися окупантами у щойно захопленому краї.
Москва — доки цар з царицею день у день празнували своє весілля, а ночами празнували інше свято, свято любові, забувши, що треба ж хоч трохи іноді й головою попрацювати, тверезою, а не хмільною, — повнилася чутками, що їх уміло поширювали супротивники царя й цариці.
Чутки — одна одної вражаючіша, як у Першопрестольній казали, «из ряда вон выходящи», — збуджували московитів, налаштовували їх супроти свого владики. А ті, хто ще був за царя, губилися: невже то правда, що про Дмитрія розказують на вулицях, невже?
Змовники старалися.
Чим більше у Кремлі танцював цар на своїх безконечних гульках, тим більше старалися люди Василія Шуйського. І вже почали переходити до практичних заходів. У ніч з 13-го на 14 травня, з вівторка на середу, головний змовник, помилуваний від смертної кари царем, боярин і князь Василій Шуйський зібрав у себе спільників та однодумців (були там служилі бояри, торгові люди і всі, роздратовані діями поляків), і заходилися вони виробляти план бунту. Для початку вирішили відмітити білою глиною будинки, у яких постоєм стояли поляки (помалювати на них хрестики з боку вулиці), а вранці в суботу ударити в набат і захопити ті будинки. Інша ж частина повстанців тим часом ринеться на штурм Кремля.
Василій Шуйський шепотом (хоч стіни були товсті, а за стінами маячила надійна варта, яка й близько нікого не підпустить до гнізда змовників, але — береженого Бог береже) радив однодумцям:
— Треба, щоб горласті, у кого не горло, а ієрихонська труба, закричали народу... Що? А те, що... Ну, що поляки з литвою, мовляв, хочуть убити нашого... гм-гм... царика. А заодно й перебити думних людей — які за Дмитрія. Чи відсікти їх від Кремля. Коли народ повірить і побіжить бити поляків та захищати царя... гм-гм... батюшку, ми з головними силами кинемося до Кремля і візьмемося за царя та за його дєвку з Польщі, яку він, нехрещену, проголосив царицею... А коли візьмемося за царя, то баблятися не слід, цареві має настати кінець. Доки народ громитиме поляків, ми впораємося з царем та з його коронованою дівкою.
І закінчив, вимагаючи від своїх однодумців твердого слова:
— Так поклянімося ж, що очистимо наш святий Кремль від самозванця з його коронованою дівкою.
І змовники дали тверде слово підтримати свого заводія.
— Клянемося, боярине!!!
— Росія вас не забуде, — пообіцяв їм заводій, хоч ніяка Росія ні на що його й не уповноважувала. — І вас, і ваш подвиг в ім’я Росії-матушки!
А в царських палатах все ще танцювали й веселилися — теж напропале.
(У вірності боярина Шуйського цар Дмитрій не сумнівався. Ще б пак! Порятував його від смерті, має бути йому вдячний по гріб!)
Цар з царицею веселилися за принципом: сьогодні веселімося, а завтра... Завтра хоч і потоп!
І щиро вірили, що ніякого потопу завтра не буде.
14 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, СЬОМИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ
Це була середа, пісний день.
День, у якому, за православними правилами і традицією, мають бути відсутні — повністю! — м’ясні та молочні продукти.
День, коли чи не споконвіку на святій Русі варилися лише пісні страви, щі з кислої капусти, коли обіди доповнювали хліб та цибуля, коли всі говіли й ставали пісниками, суворо дотримуючись посту.
Боже борони у цей день вдаватися до скоромного. Всі мали ставати пісниковими, як ченці в Божих обителях, а вже веселощів та розваг і геть уникати, бо день такий називався пісницею.
Але Марина Мнішек (вважаючи, що її, як католичку, православні пости не стосуються, але забувши, що вона ще й цариця саме руська) у середу, у пісний день, влаштувала розкішний обід — скоромний, м’ясний — і «пригощала всіх панів московських у своїх палатах».
Про скоромні, м’ясоїдні гульки та розваги — з танцями й піснями — у пісний день швидко стало відомо всій Москві — добровільні рознощики вістей старалися. А про м’ясоїдні гульки в пісний день роздзвонила в першу чергу кремлівська прислуга.
І ті вісті тільки посилювали невдоволення та обурення, що вже переростало у відкрите ремствування: як? Цариця православної Русі у пісний день влаштувала скоромні, бісівські гульбища?!
І це вона, їхня матушка?
Та хто вона така, що посміла кинути виклик православній Русі?
Та як вона після цього ще й сміє бути їхньою царицею — якась там дєвка з Польщі лютерської віри?
Геть, геть таку царицю!!!
А разом з нею і того... царя, прости Господи!!!