Страница 78 из 168
Бояри на званий обід прийшли всі у трьох чи в чотирьох одягах, тлусті, як боввани. Але вбрання їхнє було з тонких сукон, шовків, оксамиту й парчі, що були привезені до Москви зі Сходу й Заходу, із Середньої Азії, Індії, Персії, Китаю, Італії, Фландрії та Англії і були дуже дорогими, що викликало у їхніх носіїв особливу гордість і пиху — знай наших! Хоч виряджені й потіли за столами, як у лазні, але всім демонстрували своє розкішне і дороге вбрання, а отже, свій статок.
Поляки були в довгих жупанах, приталених, із стоячими комірами, застебнутими на ряд густо нашитих ґудзиків. Підперезані були широкими поясами з густим орнаментом, багато оздобленими, що підкреслювало статок їхніх власників. Поверх жупанів накинуті делії, довгі, з коміром, що лежав на плечах, з довгими рукавами, все — з венеціанського оксамиту, італійської парчі, турецького шовку. На голові в кожного рогатівка — шапочка з отвором, хутряна з розрізом над лобом, прикрашена султаном з пір’я, вузькі штани, дорогі сап’янові чоботи... Шляхта, одне слово, можна і гоноровита!
Марина Юріївна була у звичному їй польському вбранні.
Того дня, як писатимуть історики, російській цариці «продемонстрували лапландців» — доволі екзотичних підданих Московського царства, про яких Марина до того і чути, звісно, не чула.
Лапландці і сьогодні найчисленніший неслов’янський народ Мурманської області Росії (лопарі, або фінською «мешканці окраїнної землі», або ще — саами).
Кольські сваами — етнонаціональна спільнота, близька саамам Скандинавського півострова (Норвегія, Швеція, Фінляндія). У цього маленького північного народу не одна, а цілих десять самостійних мов. Більшість з них православні, але й досі у них збереглася віра в духів — господарів озер і річок... Існує поклоніння священним каменям — валунам, скельним виступам тощо. Поклонялися також високим пням — сейдам. Їм робили жертвоприношення. (Деякі із сейдів, зокрема антропоморфного вигляду, мають свої імена.) Мають вони і своїх служителів культу (нойда, нойд, кебун), які виконують функції шаманів, жреців чи чародіїв. Використовують бубон (каїнус, кобдас) або спеціальний пояс — почень.
В середині ХV ст. після приєднання Новгорода до Москви південь Кольського півострова заселили руські, а саами — самоназва сваамів — північні і західні території. Основним зайняттям саамів було оленярство, рибальство, морське і сухопутне полювання. Вели вони напівкочовий спосіб життя.
У часи Івана Грозного й пізніше у кожній саамській сім’ї зберігалися свої божки.
Кілька таких божків, загорнутих у ганчірочку камінців, лапландці, вони ж лопарі, вони ж саами, піднесли й цариці Марині і були страшенно щасливі, як діти щасливі, коли руська цариця веліла прийняти од них їхніх божків-камінців жменьку, загорнутих у ганчірочку.
Марину лопарі своїми божками зворушили чи не до сліз, і вона пообіцяла піклуватися про них — чим у свою чергу зворушила дітей Півночі теж чи не до сліз.
Потім перед царицею виступив їхній шаман. Незважаючи на тепло в палатах, він був зодягнений у хутра, стрибав перед царицею, щось гортанно співав і бив у бубон — як пояснили, виганяв із кремлівських палат, і зокрема від цариці, злих духів. Чим ще і ще зворушив царицю, і вона в пориві розчуленості назвала загадкових лопарів — «дітьми моїми».
Лопарі (вони ж лапландці, вони ж саами) теж вкотре розчулилися і виконали перед «великою російською царицею» свої обрядові танці зі співами й гупанням у бубони, а ще намагалися їй розказати свої дитячі казки (майне) про Тале (дурного людоїда), про равків (вурдалаків) та про чарлях (карликів), а також порадувати царицю — велику, руську! — своїми міфами, що по-їхньому називаються ловта, й історичними переданнями — сакни чи й бувальщинами (бойса) та виконати різні імпровізації (муштолли)...
Марина засовалась на троні, не зважуючись своєю відмовою образити цих дорослих дітей. Особливо коли вони забагли пограти «великій руській цариці» на своїх інструментах нів’ята, хоуфф та камах. Нe зважилась заперечити, так їй чомусь шкода стало цих північних людей і її нових підданих.
Прощаючись, лопарі од усього серця затанцювали й заспівали як діти, подарували «великій руській цариці» кілька зв’язок шкурок білих песців і пішли — власне, їх повели — задоволені як ніколи, що їх так ласкаво прийняла «велика руська цариця».
Задоволена таким екзотичним народцем зосталася й Марина. І навіть захоплено плескала в долоні, як її фрейліна Хмелевська.
Того ж дня цар Дмитрій нарешті офіційно прийняв польських послів, з якими вирішив помиритися, — на чолі з воєводою Юрієм Мнішеком — із своїм тестем цар ще раніше залагодив конфлікт. У свою чергу пан воєвода, подякувавши цареві за добрі побажання, висловлені ним під час прийому послів Речі Посполитої, запропонував тост за «видатного царя-государя Московії Дмитрія Івановича» — теж на знак зміцнення між ними стосунків добрих і майже родинних.
А пан посол, скандальний Міколай Олесницький, виголосивши тост за царя Дмитрія Івановича — вітіюватий і довжелезний! — вручив йому дарунки, привезені польськими послами, а саме: «33 штуки особенных бокалов, разнообразных и очень искусной работы». Цареві була також вручена і «очень дорогая цепь», витвір справжнього мистецтва.
Зрештою, було знайдено й компроміс у відносинах до польських послів: поруч із столом царя було поставлено «столик», за який і посадили пана посла Міколая Олесницького та воєводу Юрія Мнішека, — і поляки, і цар лишилися задоволені.
Прийом загалом відбувся невимушено і з повагою, що її поляки виявляли цареві, а цар у свою чергу полякам.
Сам обід проходив як завжди весело, гамірно — з музикою, танцями і співом. Вважається, що московські веселощі (пов’язані з царським весіллям) для Дмитрія були таким же тріумфом, як ще раніше для Марини Мнішек — краківські заручини. «Ось тільки обоє вони не могли розпізнати ясно, де закінчуються урочистості і починається лицемірство з боку тих підданих, які веселилися разом з ними» (В. Козляков).
12 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ — П’ЯТИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ
Цього дня «танцювали до ранку».
Але не це виявиться головною родзинкою того дня, коли все тривали веселощі в Кремлі з нагоди царського весілля, яким — веселощам, — здавалося, ніколи не надійде край. Буцімто того дня, «щоб ще більше порадувати царицю, яка нудьгувала за польською кухнею (себто, по суті, європейською. — В. Ч.) від самого свого приїзду до столиці, знову дозволили царициним кухмістерам готувати страви для царського столу, а прислужували за обідом «дворяни царські і чашничі».
Марина Юріївна була задоволена звичною їй від самого дитинства кухнею. І зовсім не тому, що вона буцімто погордувала російською, ні. Вона до неї просто ще не встигла звикнути — та й не могла звикнути за лічені дні свого перебування в столиці Московського царства-государства.
У кожного народу своя національна кухня — відома істина, — що здається тому народові і найкращою, і найсмачнішою, і найсвоєріднішою, і, безперечно, істинною. Тією, без якої той народ — чи окремі його представники — просто не уявляють свого життя. (Справді-бо спробуйте, наприклад, слов’ян посадити на східну кухню, індійську, в’єтнамську чи корейську або китайську — нічого не вийде, хоч самі по собі згадувані кухні, можливо, й прекрасні і заслуговують похвали.)
Давньоруська кухня почала розвиватися ще у ІХ—Х ст. і досягла свого найбільшого розвитку у ХV—ХVI ст., а головні її компоненти збереглися й у наші дні. Вважається, що першим її компонентом став руський хліб з кислого (дріжджового) житнього тіста — некоронований король на руському столі, без якого і не можна уявити руське меню. А за ним виникли і всі інші види руських хлібних і борошняних виробів: відомі сайки, баранки, сочники, пишки, млинці, пироги тощо. Ці вироби готувалися виключно на основі кислого тіста — такого характерного для руської кухні протягом усього її історичного розвитку. Пристрасть до кислого тіста, до квасного породила руські киселі — вівсяний та житній, що з’явилися задовго до сучасних, переважно ягідних, киселів.