Марина — цариця московська

На столи виставили різне коштовне начиння, золотий посуд, почали носити різноманітні яства й напої, залунала музика — можна було починати урочистий обід. Цар Дмитрій лагідно переглянувся з царицею (вона була хоч і втомленою після бурхливо проведеної ночі, але щаслива), посміхнувся їй і приготувався мовити слово зі свого трону.

Але тут і почалося...

Власне, почав посол Речі Посполитої, не в міру гоноровитий себелюбець пан Олесницький.

Засовавшись, як наче під ним щось виявилося мульке, він схопився і...

І — поніс...

Його наче прорвало. І це — в присутності царя і цариці, знатних гостей, членів Боярської думи! Забувши про дипломатичний етикет — чи знехтувавши ним, — пан посол почав розмахувати руками й кричати — майже кричати, — що його мосць ображено і — пся крев! — зневажено! І це його — посла Речі Посполитої, відомого в Європі королівства!

Цар Дмитрій скинув брови на лоба — хто і в чому образив пана посла дружнього Московському царству-государству Польського королівства?

А що виявилося? Чого роз’єрепенився пан посол? Забувши про ту дипломатію, яку він як посол і представляв.

— Я вимагаю до себе такого ж ставлення, яке було до московського посла Афанасія Власьєва у Кракові під час заручин ясновельможної Марини Мнішек!

Тоді король Сигізмунд III, який був присутнім на тих заручинах, запросив до свого столу московського посла. До свого столу!.. І ось тепер пан посол Речі Посполитої, заявивши, що під час заручин у Кракові він грав далеко не останню роль, вимагав, аби його посадили за царським столом у Столовій палаті Кремля, де й мало відбутися дійство.

Цар Дмитрій на той ультиматум посла, який розбушувався не на жарт, вимагаючи до своєї персони якоїсь незвичайної уваги, промовчав.

Навіть весело промовчавши, щось навіть гмикнувши.

І вже хотів було почати своє царське казання, як тут негадано схопився... Хто б ви думали? Батько цариці воєвода Юрій Мнішек і привселюдно, явно провокуючи скандал, заявив, що це — відмова посадити пана посла за царський стіл — є невдячністю по відношенню до його мосці круля Речі Посполитої, а тому він, воєвода Юрій Мнішек, на знак солідарності з паном послом відмовляється брати участь у святковому обіді!..

Так-таки і сказонув! Матка Боска! Цариця Марина зблідла і засовалась на своєму троні, не знаючи, що їй далі робити. Такого вибрику од батенька рідного вона не чекала. І де? На царському обіді в Кремлі — з нагоди її весілля. На другий день того весілля і її коронації. Матка Боска! Єзус Маріє! Таке зчинити на весільному обіді, не давши цареві навіть слова мовити?!.

Та це ж... Це ж провокація з боку її батечка. Благально глянула на мужа-царя, мовби кажучи німо: та вживи ж ти якихось заходів! Вгамуй мого батенька, що розійшовся на весіллі рідної дочки. Він зіпсує нам весільні урочистості.

Але його величність зберігав на диво незворушливий спокій, жодним словом не прореагувавши на погрозу воєводи і свого тестя залишити святковий обід, так і не розпочавши його.

Пан воєвода — всі вже за столом покашлювали і гмикали — ще якусь мить чекав, сподіваючись, що цар особисто буде прохати його залишитися і він, для форсу повіднікувавшись, милостиво залишиться.

Але цар не вмовляв.

Більше того, його величність навіть рота не розкрив. Сидячи на своєму троні, дивився кудись убік. Принаймні, мимо пана воєводи, який все ще клекотів від «святого гніву», але й чекав умовлянь царя.

Цар мовчав.

Пауза затягувалася.

Панові воєводі, оскільки його ніхто не благав залишитися, доведеться виконати свою погрозу — аби не бути смішним. Він уже, очевидно, й пошкодував, що зопалу встряв у се діло — на дідька йому здався той пан посол! — але діло зроблене. Слова вимовлені, і назад їх до рота не загониш.

Цар все ще зберігав мовчанку, що ставала явно загрозливою.

Останні хвилини, коли ще можна було «благородно» покомизитися, вже щезли. Панові воєводі нічого не зосталося, як демонстративно залишити застільне царське зібрання.

Йшов він до виходу повільно, підкреслено повільно, все ще сподіваючись, що його величність схаменеться, зупинить його і попросить не залишати святкового обіду (він-бо батько — БАТЬКО!!! — молодої цариці!), але царського запрошення залишитися не почулося.

Цар Дмитрій зберігав уперту мовчанку. Зберігав доти, поки пан воєвода не залишив палату.

На царицю Марину аж незручно було дивитися — вона була сама не своя, ще й близька до зомління.

Цар Дмитрій таки проявив свій характер. Шкода, що тільки на тому обіді. І тільки по відношенню до свого тестя, якому раптом забаглося продемонструвати свій гонор шляхетний! Але шляхтич є шляхтич — та ще польський, — і без гонору він аж ніяк не може обійтися. То — його друга натура.

— Владико, — раптом тихо (але так тихо, щоб усі в палаті почули) звернувся цар до якогось церковного чина в багатому вбранні (очевидно, то був єпископ чи архієпископ), — благословіть яства і питіє, та й з Божою поміччю почнемо нашу трапезу.

Церковний чин з готовністю благословив яства й питія багатого столу і всіх присутніх за столом і, першим піднявши кубок, надпив з нього — урочистий обід 9 травня 1606 року в Кремлі благополучно почався.

Залишилися свідчення очевидців та учасників того дій­ства, що його величність цесар на святковому обіді був не в «руському костюмі», як ревниво зауважили московити, а в любому йому гусарському, хоча руський цар-государ мав би бути лише в руському вбранні...

Щоденний одяг російського царя у ті часи майже нічим не відрізнявся від щоденного одягу знаті. Основою ж руського чоловічого костюму була сорочка (рубаха по-російськи), що неодмінно мала доходити до колін з розрізом біля коміра — здебільшого посеред грудей. Коміра сорочка не мала, до неї пристібували неширокий круглий комір, що звався ще «ожерельем», із дорогої тканини, щедро розшитий перлами та камінням.

Якщо в народному костюмі простолюдинів сорочка була верхнім одягом — піджаків і курток тоді, ясна річ, не було, — то в костюмі знаті — нижнім.

Одягалися портки — вузькі, без розрізу, кріпилися вони шнурком. Знатні люди носили по двоє портків — верхні сукняні або шовкові. (Взимку вони могли бути на хутрі.)

Поверх сорочки-рубахи часто надівалася ще одна сорочка, верхня, а вже поверх неї — зіпун, що в народі звався азямом. Поверх зіпуна багаті зодягали кафтан — розкішне вбрання, що розширювалося донизу за рахунок клинів, вшитих у бокові шви. (Багаті носили становий кафтан, пошитий по фігурі, «по стану», він мав короткі до ліктів рукава.) Шили кафтани з різних тканин (простолюдини з полотна, із сермяги, бояри — із шовку, тонкого сукна, оксамиту чи парчі).

Увесь інший одяг зодягався поверх кафтана і був приналежністю боярського і дворянського костюмів. Парадним одягом була ферязь — особливий вид кафтана, пошитого з дорогої тканини. Також одягом знаті був охабень — нешироке довге розкішне вбрання з довгими вузькими рукавами.

Чи не найзнатнішим руським одягом була шуба. Її носили всі — від селян до бояр і самого царя. В Давній Русі шуби ніколи не шили хутром назовні. Яким би дорогим не було хутро, воно слугувало лише підкладкою. Зверху шубу покривали різними тканинами, багаті дорогими, бідні — чим прийдеться. Селяни шили шуби на овчині, зайці, знать — на куниці, соболі, песці чи на «чорно-буром лисьем меху». Руська шуба була масивною і довгою — аж до підлоги, прямою, що розширювалася донизу (іноді й до чотирьох метрів), зав’язувалася спереду шнурками. Шили її з довгими рукавами, що опускалися чи не до колін і мали спереду на рівні ліктя прорізи для продівання рук.

Взувалися в чоботи, носки яких у багатих неодмінно задиралися вгору, халяви короткі, зрізані до колін кутом. Шили їх із кольорової шкури, сап’яна, оксамиту, парчі і прикрашали вишивкою та коштовним камінням.

Головні убори, шапки, мали вид конуса або ковпака і були з опушкою. Найбільш поширена шапка-мурмолка — невисокий ковпак з дорогої тканини з відворотами. Серед багатих були поширені хутряні шапки, так звані горлатки. Це був хутряний високий циліндр, що розширювався доверху, з оксамитовим чи парчевим верхом.