Страница 73 из 168
Та й що таке веселощі — стан внутрішнього задоволення, радісного настрою, безтурботності, коли море по коліна, схильності до розваг, жартів, співання пісень, танців і таке інше...
Веселилися, пили веселуху, як здавна на Русі називають розвеселе зілля, і здавалося, що кінця веселощам і радощам тим не буде й не може бути — недарма ж воно, весілля, звалося царським! Гуляти — так гуляти. Широка руська натура вміє гульнути!
А втім, на якийсь там день — п’ятий-сьомий — це вже було не весілля, а швидше (тільки молоді про те ще не здогадувалися) тризна по весіллю, такий собі бенкет під час чуми. Поминальна, зрештою, учта — те, що й поминки, одне із значень слова «тризна». Або ще — частина поховального обряду. І перетворилося те весілля на тризну якось непомітно, ніби між іншим. І всі те вже побачили, крім хіба що молодих...
Важко й нині збагнути (історики не перестають дивуватися та висовувати про своє дивування безконечні версії, що так нічого й не пояснюють, бо таке й пояснити неможливо) — чому в той непростий час цар Дмитрій затіяв у Кремлі багатоденні гульки-застілля, коли втрачався лік дням і ночам? Міг би його величність гуляти й довше, якби не настало трагічне для нього 17 травня. Чому, коли вже всі у Москві — майже всі — знали про бунт, що посилено готувався, а цар Дмитрій того ні сном ні духом... Дізнається, як і у випадку, коли мужа зраджує жона, останнім. Тоді, коли вже нічого для порятунку не можна було зробити, а доводилося брати ноги в руки, щоб тікати з Кремля... Чим закінчилася та втеча — відомо.
На тих безконечних гульках, горді, що цариця московська — їхня, — бенкетували й гості, ті поляки, які прибули до Москви у почтах Марини Мнішек та воєводи Юрія Мнішека, і гуляли як напропале.
Про те, що визріває зрада — підступна, кривава, безпощадна і вельми численна, войовнича і жорстока, знали на той час, як уже мовилося, всі, крім головного призвідця тих бенкетів, Дмитрія Івановича, який на той час уже проголосив себе навіть імператором, але з головою пірнув у ті гульбища, нічого з-за них не бачив і нічого не чув. Не глухий же він, не сліпий, не якийсь там безпомічний та безвладний. Був певним, що в царстві-государстві його шанували порядок, мир і вірність йому як цареві, що всі тільки тим і зайняті, що радіють та веселяться з нагоди царського весілля та коронації полячки на російську царицю. (Чи, може, цар не хотів показати своїм польським друзям слабкість свого правління, що під ним уже хитається трон? Але тоді він — самовбивця.)
Важко це збагнути і хоч якось пояснити, коли всі знали, що день у день готується в Кремлі й поза Кремлем державний, по суті, переворот, що вона, змова, вже визріла, як гігантський гнійник, змовники вже й не приховували своїх намірів, готуючись до штурму Кремля, а цар гуляв... День у день, день у день — аж цілих-цілих дев’ять днів. Гуляв би й довше, та змовникам набридло чекати, коли ж він нарешті нагуляється. Та й ситуація була сприятливою — напасти на нього під час гульбищ. Хмільних і розвеселих.
Цар з царицею гуляли дев’ять днів.
Ті дев’ять днів, коли ще можна було щось зробити на власне врятування.
Отож, царське весілля тривало дев’ять днів...
ДЕНЬ ДРУГИЙ — 9 ТРАВНЯ
9 травня 1606 року припало на великий православний церковний празник — Николи весняного, і в день той весільні урочистості й гульки були визнані московитами як блюзнірство. Відверте нехтування прадідівськими законами та звичаями.
З давніх-давен Русь відзначала два Николи (Миколи): весняного — 9 травня, коли, власне, й починалася весна-красна, і зимного, 19 грудня. Перший Никола-Микола вважався трав’яним (поговірка була: прийшов би Никола, а тепло буде. До Николи кріпись, хоч і перервись, а з Николою живи — не тужи), другий — морозяним; один приходив на Русь із травою, а другий із зимою. На Русі споконвіку, ще з пра-праслов’янських часів, рік ділили на дві частини: зиму і літо. Або на зимове і літнє сонцестояння — Коляда і Купала. Тому в давніх казках із зимою бореться не весна, а літо — гарна, між іншим, молода дівчина.
За народною фенологією, весна починалася тоді, коли пташка-вівсянка засвище свою пісеньку: «Кидай сани — бери віз!», а щука-риба хвостом лід почне розбивати. Якщо рання весна починалася у квітні, то власне весна — 9—10 травня — якраз на Николу весняного. Цього дня і славили Николу весняного. Інші заходи в цей день, та ще веселі, пов’язанні з гульками, не схвалювалися. Заодно це було й свято конюхів, адже цього дня у Московії виводили коней на зелену молоду траву. Казали: Никола весняний коней відгодує, а осінній — у двір зажене. Тому православне населення цього дня замовляло благосні молебні з водосвяттям. А ще вважалося великою милістю Божою, якщо припускався весняний дощик.
І Боже борони влаштовувати цього дня весілля!
Це знали навіть іноземці.
«Цього дня, — свідчив голландець Ісаак Масса, — ні за що в світі не можна було грати весілля!»
Згодом в одній з історичних пісень — «Григорій Отреп’єв» — дорікнуть цареві Дмитрію:
(Виходить, того дня такий празник великий був, що православним на Русі навіть заборонялося ходити в лазню!)
Але Дмитрій Іванович (чи не знав про те, а його ніхто не застеріг, чи на православний празник безпечно рукою махнув, вважаючи, що оскільки він цар-государ, то йому все дозволено?) таки затіяв весільні гульки.
Сучасник тих подій німець Конрад Буссов, автор «Московської хроніки», з жалем згадуватиме про той катастрофічний промах царя Дмитрія, який нехтуванням великого празника сам собі виніс вирок і значно цим допоміг змовникам успішно здійснити задумане:
«Ці весільні дні були проведені в розкоші і веселощах, в бенкетах і трапезах, із співанням і танцями. Тут були не тільки усякі музичні інструменти, які тільки можна придумати, але також і чудовий хор із 32 голосів, якого тільки може побажати владика. Дмитрій виписав його із Польщі».
9 травня 1606 року, МОСКВА, КРЕМЛЬ, ДРУГИЙ ДЕНЬ ЦАРСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ (Продовження)
День той веселий (другий день царського весілля) почався із суперечки, що їх пізніше сперечальники делікатно назвуть дебатами.
Але то була навіть не спірка, а — справжні чвари, викликані непомірним гонором пана посла Речі Посполитої Міколаєм Олесницьким.
А почалося все — не рано й не пізно того дня. Запрошені на застільні урочистості чекали, доки цар і цариця гарно виспляться, — у молодих відомо, які ночі, та ще на другий день після весілля, подружжя лише під ранок поснуло, надолужуючи прогаяне вночі, а гості чекали, доброзичливо переморгуючись. Мовляв, знаємо, самі колись були молодими і були в нас шлюбні ночі!
Урочистості почалися хоч дещо й пізнувато, але мовби мирно й ладком.
Цар і цариця з’явилися трохи стомлені нічкою любові, але в доброму гуморі, задоволені життям, а нічкою щонайперше, і тільки солодко мружились, все ще перебуваючи в полоні нічної любові. Неспішно всілися на своїх тронах (у цариці трон був трішки меншим за трон її мужа-царя) і, посміхаючись, привітали своїх гостей.
Якщо поруч із царем сіли, як їм і було положено за рангом, ринда і мечник, то біля цариці — родичі її матері — жона хорунжого Сигізмунда Тарло і племінниця Марини Юріївни, княгиня Анна Сангушко з литовського роду князів Коширських, — вона приїхала в Москву зі своїм вітчимом Станіславом Мнішеком, який теж усівся поближче до цариці, — знай наших! Також на обіді були присутні члени Боярської думи, що їх поляки називали «сенаторами московськими», чимало високопоставлених царських слуг, родичі й друзі воєводи Мнішека, який за столом почувався чи не головним. Ще б пак! Батько цариці, тесть царя, було від чого запишатися!