Марина — цариця московська

Доповнював вбрання бояр чи дворян високий — до пліч — посох — неодмінна приналежність знаті. Солідно так і владно.

Ось так мав зодягатися і руський цар. Але це на щодень, в особливо ж урочистих випадках — наприклад, прийом послів — цар вбирався в одяг, що вражав іноземців своєю розкішшю і багатством. В «облачение — орнат — царя входило платно — длинное расписное одеяние без ворота, сильно расширенное книзу и имеющее широкие недлинные рукава. Платно застегивалось встык, а по бортам подолу и краям рукавов обшивалось орнаментально полоской. Сверху надевали круглый, довольно широкий воротник — бармы. Бармы застегивались сзади на пуговицы, расшивались жемчугом, каменьями, на них нашивались также небольшие иконки.

Поверх барм надевался золотой «наперсный» крест или окладень — золотая цепь, состоящая из двуглавых орлов. Наперсный крест носился на персях, т. е. на груди. Облачение дополнялось скипетром (жезлом) и державой — полым золотым шаром с крестом, символизирующим власть царя над миром».

На голову цар зодягав різні головні убори — від тафьї до «шапки Мономаха», традиційного головного убору руських царів. Шапка Мономаха являла собою невисокий конусоподібний головний убір із опушкою з соболя і хрестом зверху. Царським взуттям були короткі чоботи із сап’яна або оксамиту з дорогим шиттям...

Знатні люди — і цар в тім числі, — одночасно зодягали кілька одягів, що мало символізувати їхні статки. Це вбрання, довге і важке, носили незалежно від пори року і навіть у теплих приміщеннях та ще й улітку. В урочистих випадках знать — на прийомах послів, у палаці — надягала одночасно по п’ять чи шість одягів, що вражало іноземців пишнотою і багатством.

Іноді таке вбрання боярина чи дворянина важило 15—20 кілограмів, тому, зодягнені так, вони були малорухливими і від цього зберігали горду поставу, бо ж і нахилитися не могли.

В парадних випадках шубу зодягали навіть влітку і навіть у помешканнях — хоч і парилися у ній, як у добрій лазні.

...Коли Дмитрію Івановичу запропонували як цареві все це зодягти для урочистого обіду в кремлівських палатах, а зверху ще й соболеву шубу, як і належить руському цареві, він здивувався.

— Шубу в місяці травні? У теплому приміщенні???

Спершу цар жахнувся, а далі розсміявся, уявивши себе таким тлустим і неповоротким, схожим на боввана, — кафтан, ферязь, охабень, а зверху ще й соболева шуба, довжелезна, важенна, внизу шириною чи не до чотирьох метрів, посох до плеча, сап’янові чоботи і хутряна шапка з соболя, і вдруге жахнувся й потім вдруге засміявся. Та хай навіть і шапка Мономаха (її він все ж таки пізніше надіне), все одно не міг себе уявити в такому помпезному вбранні. Хоч і був руським, але не звик за свого життя до такого вбрання, бо зодягався просто, як переховувався від Годунових вивідників, потім життя по монастирях у чернечій рясі, а коли втік у Литву та Польщу — звик до тамтешнього, легкого й елегантного європейського вбрання, зокрема до вбрання гусар. Пригадавши все те, подумав, рукою махнув.

— «Не по Сеньке шапка», як кажуть у народі, — сміявся молодо й розкотисто. — Та й у царському вбранні, розкішному і важкому, буду я бовван бовваном! А я ж ще молодий, до недавнього часу — парубок. А тому надіну я гусарський костюм — гарний, простий, легкий, зручний і молодецький.

І з’явився на урочистому обіді 10 травня в гусарському вбранні: зверху венгерка, куртка з високою талією, що підкреслювала його парубоцьку поставу, — з нашитими впоперек шнурами, знизу — вузькі штани, напіввідкриті черевики — легкий, зручний і елегантний європейський одяг. Красивий і, головне, — молодецький (а себе він попри монарший титул все ще вважав молодиком, парубком хоч куди, бравим, як руські казали, парнем).

Зашушукалися дворяни й бояри у своїх каптанах, ферязях, охабнях, у важких довгополих шубах, тяжких улітку. У них ні нахилитися, ні ворухнутися, тож сиділи за столами — ще й у хутряних шапках, — як наче по кілку проковтнувши. А цар у своєму гусарському вбранні був легкий на підйом, моторний і швидкий. А що не руське то вбрання, не царське — його не хвилювало. Чи не все одно, у що він вбраний, головне, аби в тому вбранні йому було добре — все інше не суть важливо. Все одно він буде вести Московське царство до Європи — хай звикають. Він хоч і цар, а до нього запросто може будь-хто підійти і висловити йому свої претензії чи побажання, чи скаргу. Тож чому він має вбиратися, як опудало городнє? І потім, у травні місяці паритися в шубі соболевій — бовван-бовваном!

І цариця Марина Юріївна за тим же історичним свідченням була не в руському вбранні, як то годилося за тамтешнім звичаєм бути російській цариці, а у своєму звичному їй і любому польському.

Основою руського жіночого костюма була довга сорочка (все та ж рубаха, що й у чоловіків), а поверх неї — у знатних — ще одна. Рубахи мали довгі вузькі рукава з прорізами для рук і називалися довгорукавними.

Поверх другої сорочки — шушун, довгий, майже до підлоги сарафан, що саме тоді входив у моду, вузький, який не мав зборок і розширювався у подолі за рахунок бокових клинів. Шушун мав широкі плечики і неглибокий виріз на грудях (а Марина, як на біду, любила широкі вирізи на грудях) і на спині. До нього позаду пришпилювали висячі (фальшиві або відкидні) рукава, у які ніколи не продівали руки.

Шушун знаті був звужений донизу. Верхній одяг руського костюма одночасно слугував і парадним одягом. Це був літник — накладне вбрання довжиною до п’ят, що дуже розширювалося донизу — за рахунок вшитих бокових клинів. Широкі, схожі на дзвони рукава були досить довгими, тож доводилося модницям тримати руки зігнутими в ліктях, щоб кінці рукавів не волочилися по землі. До літника пристьобували невеликий круглий хутряний — зазвичай бобровий — комір. Його фарбували в чорний колір, щоб підкреслити білизну і рум’яна лиця.

І звичайно ж неодмінна шубка з довгими відкидними рукавами. Руки просовувалися в прорізи в полах шубки, вище талії. До шубки пристьобували круглий хутряний комір.

Із взуття — чоботи якого-небудь яскравого кольору з високими — до десяти сантиметрів — каблуками. Чи й черевики з оксамиту, парчі, шкіри.

Волосся неодмінно тільки довге, що його заміжні жінки мали ховати під головним убором. Здебільшого ж волосся заплітали у дві довгі коси, що їх вінком викладали навколо голови.

З головних уборів заміжні жінки носили повойник, по­критий коштовною тканиною, або кіку, поверх кіки і повойника — незмінний убрус, хустка, складена у вигляді трикутника. Парадним головним убором був кокошник, виготовлений з твердого матеріалу, обтягнутий золотою тканиною, багато розшитою перлами.

До всього ж для знатної жінки вважалося непристойним з’являтися на людях без густого шару білил та рум’ян, густо підчорнених брів і вій. Навіть маючи красивий природний колір шкіри, мало хто з жінок зважувався вийти на люди без білил та рум’ян...

Марина Мнішек, яка звикла до європейських фасонів — іспанських, італійських, французьких, — не могла звикнути до руського вбрання, до московської моди, що видавалася їй дивною і непрактичною. Вона до коронації її на російську царицю ніколи такого вбрання не носила (навіть не бачила його), не звикла до нього (та й часу, аби звикнути, не мала), тож вирішила вбиратися у звичне їй польське вбрання, у якому почувалася зручно й затишно. І модно. І це їй — як і гусарський костюм Дмитрію — швидко буде поставлено на карб, у велику провину. Ше й оголошено, що вона просто гребувала руським вбранням, не визнавала його.

І московити сприйняли це — польське вбрання цариці — як виклик їхнім звичаям, як зневагу до них, якій не було прощення.

І це теж пришвидшило криваву розв’язку. Як і те, що цар Дмитрій (руський за походженням) явно аж занадто догоджав «своїй полячці», яку через кілька днів буде названо «дєвкою із Польщі». Шкода, але і в Марини не вистачило такту хоча б не вип’ячувати своє, а дотримуватися — хоча б зовні, з дипломатичним етикетом — місцевих московських звичаїв, звичаїв того народу, над яким вона прибула владарювати.