Страница 42 из 168
(Обидва портрети — Дмитрія і Марини — молодих і симпатичних, талановито виконані, що колись зберігалися у Вишневецькому замку, нині чомусь знаходяться в Історичному музеї Москви — жаль.)
А ще посол повідомив, що його величність, дізнавшись від посланців із Кракова як відбувалися заручини, лишився вельми задоволений і до далекої Речі Посполитої, через доли й ліси, до численної рідні цариці знову полетіли дарунки, якими Дмитро Іванович висловлював свою «радість» і своє «задоволення». (Так підкреслював пан посол.) Тестеві було послано 300 тисяч рублів (з обіцяного до заручин мільйона), його синові 50 тисяч злотих, дружині Марині брильянтовий перстень, «четки жемчужные» (перли були «наподобие большого гороха» — так в описі), «браслет с алмазами» і «золотой ларчик», багато золотих блюд та іншого посуду із благородного металу. А ще їй було прислано прикраси із образами Ісуса та Марії, «усякие алмазы». Крім того, в окремій шкатулці було (сама шкатулка — дорогоцінність) 56 значних алмазів, 136 штук брильянтів на ланцюгові із червоного золота і багато інших прикрас золотих. І навіть просто золоті зливки.
Крім усього, Москва повідомила воєводу Мнішека (а він на той час уже став чи не героєм усієї Речі Посполитої), що «не минає і години — аж до пізнього вечора, — аби цар не згадував про пана воєводу і його дочку». І в кожному посланні — гінці мчали без відпочинку, міняючи лише коней, — нагадування, аби Мнішеки швидше прибували до Москви.
Марину це неймовірно тішило, і вона по кілька разів перечитувала листи царя, писані ним особисто, захоплено вигукуючи:
— Ах, Дмитрій!.. Ах, Дмитрій, я навіть і не підозрювала, що ти такий... нетерплячий.
І всі її вітали в замку та дивувалися, як цар Дмитро її міцно-міцно любить, — щаслива! Дай Боже, щоб інші чоловіки так любили жінок, як цар Дмитро Мариночку, і тоді нарешті у світі білому настане «справжнє життя».
І коли після всіх пертурбацій (деталі опускаємо, Мнішеки кілька разів визначали день від’їзду до Москви і кілька разів його з різних причин переносили на пізніше), Москва нарешті отримає точну дату від’їзду, від царя (служба гінців у нього таки й справді працювала бездоганно!) прилетить чи не найрадісніший лист, у якому буде повідомлено про відправку бояр для зустрічі Мнішеків на границях Московії.
— Нас зустрічатимуть на кресах Московського царства! — чи не на одній нозі стрибала Марина з листом в руках, і оченята її сяяли, і те сяйво навіть трудно передати на папері — його треба бачити і відчувати. — Ах, ах! Померти можна від радощів! Ну й Дмитро, ну й вигадник! Як він нас чекає — хіба можна його за це не кохати?
З іншого листа московського царя:
«Отримавши повідомлення про благополучний виїзд до нас найяснішої цесарівни, жони нашої, не тільки ми через те велику радість отримали. Господа Бога просячи, щоб у тій подорожі її благословив, але також послали ясновельможних бояр наших: Михайла Олександровича Нагово, намісника Велико-Пермського і Кострамського, князя Василія Михайловича Мосальського, дворецького нашого, великого губернатора Сіверської землі і намісника Нижнього Новгорода, щоби вони на кордонах государства нашого государиню цесареву іменем нашим привітали і прийняли, а потім з належним пошанівком в престольний град наш препроводили».
Шлях із Самбора де Московії Марині слався (так було вирішено на домашній раді у воєводи Юрія Мнішека) спершу до Любліна, куди мала прибути на Страсну неділю (останній тиждень перед Пасхою), де перед вечірнім богослужінням неодмінно запалить страсну свічку. У Любліні вона разом з усіма Мнішеками відпразнує католицьку Пасху. Все й відбудеться так, як задумав отець, — з неодмінним висповідуванням в костьолі, де Марина причаститься Святих Тайн. А ще в Любліні Марина отримає від Дмитрія Івановича чергового гарного листа, переповненого ніжностями та клятвами в любові й вірності, а заодно й 5 тисяч «червоних злотих» — на дорогу до Смоленеька. А вже там Марину чекатимуть люди царя з новими подарунками. Заодно його величність благав її та пана воєводу не баритися, щоби встигнути до Москви проїхати зимовим шляхом — до настання весняного бездоріжжя.
Отож, нарешті настав довгоочікуваний день від’їзду. Воєводину дочку проводжав у далеку і незнану Московію увесь Самбір, для якого від’їзд Марини Мнішек на царство був, безперечно, подією з подій.
Міщани у призначений для від’їзду час висипали галасливою галайстрою на вулиці, якими мав рухатися урочистий кортеж воєводи «з найяснішою панночкою», там і там махали руками услід вервечці пишних карет, возів та вершників, які супроводжували поїзд, радіючи, що вони уподобилися проводжати «нашу царицю».
— Повертайся до нас у гості, царице, ми тебе завжди-завжди будемо чекати!
— Повернуся, — Марина схвильована і розпашіла, виглядаючи з найрозкішнішої карети, посилали землякам повітряні поцілунки. — Неодмінно повернуся до вас, люди мої, — бодай на гостину в рідному краї!
Тільки бабця Софія, котра теж вийшла на шлях провести свою панночку, стояла, обома руками спираючись (ноги вже погано тримали) на вишневий костур, і по її маленькому зморшкуватому личку, схожому на суху маківку (лише маленькі очі були ще світлими й живими і, як і перше, зоріли ясними зорями), котилися сльози — стара добре знала (недарма ж її звали ворожкою): цариця Марина, панночка її люба, яку вона потай вважала за свою названу дочку, вже ніколи-ніколи не повернеться в рідні краї...
Але на ті сльозинки старої бабці ніхто з самбірців не звернув тоді уваги. (Та якби й звернув хто, то подумав би, що то стара плаче з радощів, що їхнє місто уподобилося на свою царицю.) А бабця Софія плакала ще й від того, що в метушні проводів Марина забула з нею попрощатися і бабця не поцілувала її по-материнському в щічку, як потай цілувала її маленькою...
У Марини буде короткий вік. Це знала бабця Софія — чи не єдина у всьому Самборі, адже нічку перед Марининим від’їздом ворожила. Та ще й сон віщий замовляла — тож і випав Марині короткий вік — у тім ворожінні, у сні тому віщому, а досі ні ворожіння, ні віщі сни не підводили бабусю Софію. Як вони показували їй, так і виходило насправді.
Тому й плакала бабця Софія, безсила хоч що-небудь змінити у цьому жорстокому світі, що і їй долю перехамаркав, і Марині теж намірився вчинити. Плакала тихо й безгучно, бо знала, що ніхто вже не зможе змінити Маринину долю на кращу, тож і бачить її бабця востаннє... У цьому, звичайно, світі.
Ой, Маринко, Маринко, не ходила б ти в руські цариці.
— Ох, Маринко...
Марина вже залишала Самбір, залишала з легким неспокоєм — все ж таки попереду слалася далека і незнана їй дорога в невідомі краї (досі вона, крім Кракова, ніде не бувала), як хтось тихо... Ні, не озвався, а наче зітхнув — тяжко й гірко:
— Ох, Маринко...
Маринкою її називала лише одна людина — бабця Сафія. Мати, коли сердилася чи була чимось невдоволена, — а вона сердилась постійно з-за усякого дріб’язку, не вартого уваги, тож і постійно була чимось невдоволена — такий уже характер мала, самоїдський, — сердито підбираючи губи, чи не загрозливо тягла: «Ма-аріа-анно-о?!.» Батько звав її просто: Марина. Всі інші — ясновельможною панночкою або графинею. І тільки бабця Софія дозволяла собі називати її Маринкою, Мариночкою, і це в неї виходило якось лагідно і гарно — Марина аж квітла.
Але тут вона згадала, що в метушні від’їзду так і не попрощалася з бабцею, не отримала її благословення...
Вийшло й зовсім негарно — жаль.
З ким-ким, а з бабцею вона повинна була попрощатися як годиться... Та що вже тепер, як не тільки бабця, а й Самбір залишився позаду, і довжелезна вервечка карет, візків та вершників, вихопившись на шлях, тільки закурила — коні добрі, застояні, ситі, чом би й не мчати!
Але чого вона так зітхнула: «Ох, Маринко...»
Марина хотіла було налаштуватися на мажорний лад, але виходив, попри її силування і старання, мінор... І чого б то? Адже їде вона, поспішає не куди-небудь, а до свого коханого (віднині вона була переконана, що таки кохає малознаного їй Дмитрія), їде в царство, де має стати його володаркою і повелителькою (як руські кажуть, владичицею), а не має від того ні радощів, ні задоволення, ні простого спокою. Та й уявити себе володаркою — владичицею — в чужому царстві аж ніяк не годна. Чи не тому й на душі мінор? Щоб не сказати, зажура. Гнала од себе її пріч і не могла відігнати. Може, тому, що залишала не просто рідний Самбір, а саму себе, ту Марину-Маринку, якої більше вже не буде; залишала дитинство, безтурботну і безжурну юність свою, що минула в очікуванні чогось такого-розтакого.