Страница 43 из 168
Попереду нічого того, що було в Самборі, вже не буде у її житті. Як не буде й попереднього життя. І тієї Маринки, що її вона залишила назавжди у Самборі, де самі бори, самі бори... Карпати, полонини, згуки трембіт... Попереду буде зовсім-зовсім інша Марина, не схожа на ту, що її вона залишила у Самборі. Попереду буде Марина Юріївна, владичиця російська...
Карета, запряжена четвериком, котиться легко, швидко і, здається, безжурно, а вона ніяк не може відігнати від себе передчуття, що здавалися їй лихими.
— Ох, Маринко...
Різка і крута переміна її життя. І цю переміну треба прийняти як належне. Одне життя її вже закінчилося, а друге — зовсім-зовсім інше — ось-ось почнеться. Чи вже почалося, як Самбір залишився за валкою...
Карета затишна і зручна, четвірка баских коней тягне її, як грається, — карета летить, і здається, що колеса її не торкаються й землі, а все не вдається вгамувати тривогу, що невідь-де і звідки взялася.
І раптом Марина починає відчувати в собі якусь дивну музику, мелодію, їй мовби й незнайому. Тієї мелодії ніде немає, але вона всюди — бринить і бринить, наростає, заповняючи собою і карету, і її саму — по вінця...
І коли вона, аби відволіктися від тієї нав’язливої мелодії, згадала Краків і свої заручини, на яких коханого представляв його посол, як одразу ж і збагнула, що то за мелодія.
«Гейнала»!
Мелодія з краківської легенди про дозорця з високої башти Марьяцького костьолу... Та «Гейнала», що її дозорець не встиг на трубі зіграти до кінця, піднімаючи по тривозі городян, як чужинська стріла, летюча і гостра, впилася йому в горло...
Марина похитувалась у кареті, а «Гейнала» все бриніла й бриніла в ній, у всьому її єстві — чому? З якої такої причини?
І раптом Марина збагнула: таж дозорець-трубач з легенди посилав їй — як і колись посилав городянам, — сигнал тривоги, наче застерігаючи її від чогось...
Але що їй — везучій, удачливій, щасливій, молодій, зрештою, яка ще тільки-но розміняла юнацький вік, — загрожує? І на якусь мить, злякавшись тієї тривоги, сигналу дозорця, їй забаглося повернути коней назад, до Самбора затишного, де вона завжди почувалася в безпеці і ніколи не знала, що таке тривога.
Але вона вже знала, що ніколи-ніколи не повернуть назад її коні летючі.
— Вйо!!. Вйо!!. — долітають до неї вигуки візників.
— Вйо!!. — ляскають батоги, і коні вже летять над світом білим, і карета за ними теж летить над світом білим...
Вйо!..
Вйо!!.
Вйо!!!
А тим часом у Самборі осиротіла бабця Софія (без Маринки їй наче сонечко зайшло) тяжко переймалася, що так і не повідала своїй вихованці останню казочку. Скільки вона повідала воєводиній дочці, а останньої так і не розповіла.
Ось вона, нерозказана казочка баби Софії Маринці, цариці московській:
«Жила-була одна лисичка. Якось захотілося їй солоденького. «Піти, — каже, — до бджіл похазяйнувати».
Пішла на пасіку та так любесенько перед вуликом сіла та лапку туди й засунула, щоби медку дістати. А бджоли того й не злюбили — як шугнуть з вулика, як кинуться на лисичку! Ех, як вона дременула тоді з пасіки!.. Утікає, тільки носом крутить та на бджіл нарікає:
«Ой, божечку мій! Який же то мед солодкий, а які ж то бджоли гіркі!»
І що б то, здавалося, за казочка простесенька й наївна, а бач, побивалася бабця Софія, що не розповіла її наостанку Маринці.
Але Маринка пам’ятала інше. Те, що казали давні латиняни:
— Аут цезар, аут нігіль!
АБО ЦЕЗАР, АБО НІЧОГО!..
Але ж, батечку мій! Який же то справді мед солодкий і які ж то справді бджоли гіркі!..
Повість друга. Під срібним скіфським знаком. Москва, кремль і всі його таємниці
І. Весільний поїзд: Самбір—Москва
«Через село весілля йшло...» — це в Тараса Шевченка.
Наше весілля не йшло, а їхало, долаючи не одну сотню кілометрів — від литовських рубежів до самої Москви — часто й по бездоріжжю...
Слово «поїзд» з’явилося в українській мові, хоч як це не дивно на перший погляд, раніше за сам... поїзд. Якщо під цим терміном мати на увазі ряд з’єднаних між собою залізничних вагонів, що рухаються за допомогою локомотива, — так це, здається, трактується в словниках. І означало воно тоді, коли залізничних поїздів ще і в згадці не було, як і самих залізниць, весільний поїзд. Тобто ряд візків, саней (у багатих — карет) і т. ін., що їдуть з учасниками весільного обряду...
Ось таким поїздом — з уточненням, однак, весільним, — і вирушила цариця — вже цариця, хоча ще офіційно і не коронована, — Марина у незнану їй Московію, і поїздка її, як покаже час, виявиться поїздкою в один кінець...
Попереду їхали гусари в новеньких венгерках, наче намальовані на прудких конях, передній тримав над головою на довгому держалні прямокутне малинове полотнище із золотистими китицями, в жовтому овалі якого було зображення святого Христофора, одного з чотирнадцяти небесних заступників, які допомагають у тяжких життєвих ситуаціях, коли доля робить різкий поворот. Святий Христофор також рятував від несподіваної смерті й лиха, до нього зверталися при спопеляючих засухах, прохали припинити негоду, буревії, шукали в нього захистку від грому та граду. Оскільки ж він був ще й покровителем мандрівників, то ікону святого Христофора брали, вирушаючи в далеку дорогу. Взяла її й Марина, сподіваючись на підтримку покровителя мандрівників. Правда, святий Христофор був єдиним святим у християнстві з не людською головою. Тіло він мав людське, а ось голову — собачу. Рідкісне, взагалі, поєднання для святого. Щоб не сказати, унікальне. (На Русі у давнину казали: святий Христофор має псячу голову.) За легендою, Христофор замолоду був таким вродливим, гожим та привабливим, прямо красенем, що жінки не давали йому спокою, постійно спокушаючи його до гріхів. (Правда, блудниць він швидко навертав до християнства.) От Христофор і попросив Бога позбавити його цієї проблеми й суєти. Бог і подарував йому собачу голову, після чого святий став виродливим, «аки пес». Що й позбавило його домагань різних там вертихвісток. Але це аж ніяк не зменшило до нього любові людей, які вбачали в святому, бодай і з собачою головою, свого вірного і надійного заступника.
І це при тому, що на Заході ставлення офіційної церкви до цього святого було неоднозначним: Христофора Песиголовця то визнавали, то з розряду основних святих переводили в розряд місцевочтимих, не рекомендуючи його шанувати[3]. І навіть згадувати в церквах чи при індивідуальних молитвах. Мовляв, у цивілізованому світі якось... м-м... не зовсім зручно поклонятися не просто людині, а людині з собачою головою, але Марина наполягла на своєму (та й бабця Софія їй тихцем радила не цуратися Песиголовця — «тобі ж і краще буде»).
— Поїдемо з Христофором!
— Із... Песиголовцем??? — жахнувся батько, воєвода Мнішек.
— Хай буде і так: із Христофором Песиголовцем!
— Із святим... з собачою головою? — не міг заспокоїтись воєвода.
— Хай буде й так: із собачою, — затялася Марина.
Воєвода дивився на неї вражено, не впізнаючи колись — ще ж мовби вчора — такої покірної дочки: що з нею лучилося? Після краківських заручин стала наче іншою — владною. Ще й наказує, не звертаючи уваги ні на чию думку, аби лишень було по її.
— Але що скажуть святі отці, як дізнаються, що ти... їдеш із святим з собачою головою? Зрештою, Ватикан...
— За Ватикан не скажу, а святі отці... Принаймні, отець Савицький схвалив моє рішення. Поїдемо із святим Христофором на чолі нашого поїзду. Він захищає людей від усіх бід, особливо в дорозі, захистить і нас. Ще давні греки вважали, що той, хто побачить ікону Христофора, того дня не помре наглою смертю. Тому й ставили ікону при вході до церкви, аби її бачили всі, хто входить... Та й ім’я святого означає «христоносець», або — «той, хто несе Христа». А тому ми не тільки з Христофором, а й з Богом вирушимо в дорогу. Недарма кажуть: якщо не знаєш, кому молитися, — молися святому Христофору, і ти не прогадаєш. Таке моє рішення, і прошу його не міняти. Зрештою, заради мене все заварилося, тож і терпіть мене.
3
У 1667 році на Московському соборі св. Христофор Песиголовець буде категорично заборонений, але старообрядці його й донині шанують — незважаючи на те, що в нього «песья глава». В старообрядницькій церкві Покрови у Москві висить ікона із зображенням святого з собачою головою, якій старообрядці поклоняються чи не найбільше. Ватикан лише у 1969 році вивів Христофора Песиголовця «за штат», за списки офіційних святих.