Марина — цариця московська

А далі король, знявши капелюха, перехрестив дочку воєводи...

Марина від розчулення «заплакала і впала з батьком до ніг його величності». Правда, московський посол, гордовитий, хоча й простецький Афанасій Власьєв, несподівано обурився. Що московська (вже московська!) цариця впала до ніг короля, але йому тактовно і ввічливо роз’яснили, що поки пані Марина знаходиться в Польському королівстві, вона залишається підданою короля. Посла це не заспокоїло, але він вдав, що погодився з таким тлумаченням вчинку московської цариці.

Аби заспокоїти царевого посла, його величність велів дати йому свою карету, щоб відвезти його до посольської квартири, — що було особливою милістю короля, і це врешті-решт таки заспокоїло московита.

Правда, обід закінчився для посла не вельми приємно: деякі його супутники, члени офіційної делегації на заручинах московського царя, втративши міру — щедра дурничка, та й питво було вишуканим! — так напилися, що надто вільно поводилися за столами і вражали господарів — уродзонних шляхтичів, — що «їли надто брудно, хапали їжу руками з блюда», а жирні пальці, за руським звичаєм, витирали об власні бороди! Чи — що гірше — об розкішні обруси, якими були заслані столи.

Але й це ще не все. Відзначилася й друга сторона — себто уродзонні шляхтичі. Російські дворяни, захмелівши, втратили пильність і вже в посольстві, куди їх попривозили ледь теплими, виявили, що «поляки-негодяи поотрезывали у них ножи, покрали у них лисьи шапки и две, кажется, шапочки, усаженные жемчугом, но посол приказал молчать». Аби не стати причиною скандалу — все ж таки це заручини московського царя, а не банальна пиятика.

На тім і закінчилися препишні урочистості, яких до того не знав славний-преславний Краків, а винуватиця їх, воєводина дочка, а тепер московська цариця — пощастило ж дівчині! Чудо з чудес! Чи доля така, Провидіння таке? Зрештою, воля Всевишнього? — після повернення до Самбора в супроводі королівни Анни пішла провідати свою хвору матір та розповісти їй про те неймовірне дійство, зване заручинами, на якому вона квітла в центрі вседержавної уваги під добрим поглядом самого короля, і похвастати, що віднині вона, дочка пані Ядвіги, вже цариця московська.

У материних покоях тихо перешіптувалася між собою прислуга і пахло ліками, якимись травами, зіллям тощо. Мати нездужала, була кволою і блідою, але з такої нагоди звелася з постелі, у сорочці підійшла до дочки, обняла її і розплакалася. Крізь світлі материнські сльози бурмотіла, що вона все... все знає, бо їй розповідали нарочиті гінці про те дійство, що їх батько присилав у Самбір з Кракова.

І чомусь ще дужче заплакала.

Марина теж не втрималась, тож вони — мати й дочка — якийсь час плакали одна в одної на грудях, а королівна Анна, стоячи збоку, щасливо осміхалася і теж витирала сльози зі своїх небесно-голубих очей...

Марина вперше так щиро і ніжно, як любляча дочка, тулилася до м’яких і теплих материних грудей і вперше відчувала, що ж це за розкіш у світі білому — материні груди, до яких можна притулитися і відчути себе в ласці, затишку і теплі. І Марина у матері на грудях не просто плакала, а, як домашні потім казатимуть, ревіла, окроплюючи неньчині груди своїми щирими сльозами. Пані Ядвіга, хоч тоді й почувалася зовсім кепсько од болячок, що обсідали її зусібіч, аж ніби поздоровішала від доччиних сліз, рада, що нарешті порозумілася з дочкою, котра раніше більше хилилася до батька, аніж до неї, а це згадала, хто ж її матінка рідна.

— Прости, прости за все заблудлу дочку свою, — шепотіла у матері на грудях Марина, — я така щаслива, що знову знайшла тебе, найріднішу мені людину. Я люблю, люблю тебе, люблю і любитиму. Тільки люби й ти мене — хоч іноді. Люби свою молодшу дочку, яка зважилася стати царицею.

— Це тебе батько до цього підбив, наш славний воєвода, якому я ніколи не зважувалася перечити, тож і тепер перечити не буду. А те, що ти стала царицею, лякає не лише тебе, а й мене. Проте покладемось на Провидіння і волю Господню. Так було Йому вгодно, щоби ти, кровиночка моя беззахисна, стала царицею сусідньої держави. Господи, вимовити страшно, подумати лячно, а тобі ж доведеться в чужій Московії царицею бути. Один Господь знає, як воно там складеться в чужому краї, а ти ж далі Самбора досі не бувала ніде. Хіба що в Кракові. І раптом... раптом цариця сусідньої держави!.. У мене й тіло терпне, як згадаю. Та й передчуття якісь недобрі обсідають, але я жену їх пріч од себе, з думкою, що все буде добре, добре, добре...

Увечері Маринку вітала її вірна нянька, бабця Софія.

І нянька наївна запитала, чи буде вона їй сьогодні перед сном розказувати казки. Марина ледь не розсміялася. Але стрималася і лише кволо махнула рукою:

— Ох, бабцю! Які казки... Що було — те вже загуло. За водою Дністра кудись попливло, і ніколи воно вже не повернеться. Я вже не та, що вчора була. Це ти залишилася тією, якою й була все життя — старою дитиною. Бабусею-дитинкою, а я... Я вже зовсім не та. Зрозумій це і не ображайся на мене. Та і які казки... Те, що відбулося зі мною в Кракові, є неймовірною казкою, яка тобі й на думку не спаде.

— Слухаюсь, царице, — і бабця Софія чи не вперше в ноги поклонилася тій, кого ще не так давно забавляла своїми нехитрими оповідками і вважала ледь чи не за рідну свою дитину, але не образилася. Марина права, світ міняється і люди у ньому теж. То тільки вона, старий засушений опеньок, яка була, така й залишилася і такою й піде зі світу цього. У якому щось вона й так вже забарилася — без сім’ї, без рідні. Навіть відірвавшись від люду свого карпатського. Та й від самих Карпат, які, правда, ще іноді приходять до неї у сни зеленими полонинами, на яких так файно трембітарили файні хлопці, і вона тоді відчуває себе молодою-молодою... Господи, невже й вона колись була молодою-молодою і за нею навіть — аж не віриться тепер — упадали такі файні хлопці із зелених, із карпатських полонин, називаючи її чічкою весняною...

А невдовзі після заручин (о, ще добрий місяць про них у Кракові ходитиме яса превеликая, і всі дивуватимуться і передаватимуть з уст в уста такі вражаючі подробиці, яких насправді й не було) московський посол Афанасій Власьєв зі своїми людьми відвідав у Самборі воєводу Юрія Мнішека (мав, вочевидь, якесь потаємне доручення свого царя до батька Марини). А потім посол, повеселілий (мабуть, все з тієї потаємної розмови вирішилося полюбовно), вручив родакам пана старости від імені царя Дмитрія Івановича (уважний цар, не забув за монаршими клопотами родину свого тестя, кожного його родака не обійшов своєю увагою) щедрі дарунки.

Обдаровані були шурин царя, староста Станіслав Мнішек, — йому було піднесено «шаблю і меч, оправлені в золото і прикрашені камінням». Врочисто підніс їх — шаблю і меч — московський посол Афанасій Власьєв, аж сам замилувався дорогою зброєю, і, мабуть, пошкодував, що йому не доводиться мати таку зброю, хоч і служить царям вірно. Але — кожному своє. По його заслугах.

Брату Марини посол підніс дорогі соболеві хутра — «три чорно-бурі лисиці», а також «кречетів із золотими дзвониками». Не забув, виходить, його величність, як з братом своєї нареченої полював у лісах під Самбором і яким заядлим полювальником той виявився.

Багато соболів та разків перлів московити дарували і матері Марини, та й усі інші родаки, близькі й далекі, а їх назбиралося чимало, всі були потішені увагою московського царя, а тепер ще й їхнього родича.

Мнішеки були задоволені. І дарунками, і увагою його величності. Марина квітла, стаючи день від дня все гарнішою та звабливішою, і далекий, майже незнайомий їй наречений (та й скільки вони бачилися до того, адже він більше спілкувався з її батьком), а тепер уже й чоловік, здавався їй ще й нічого. Вона вже була ладна проголосити його найкращим у світі — як бабця Софія каже, файним лицарем. Існував живописний портрет Дмитрія Івановича — Лжедмитрія I, що разом з портретом самої Марини зберігався у Вишневецькому замку. Молодий юнак стоїть, обпершись правою рукою на бильце крісла, а лівою обіперся об стегно... Він у захисному обладунку лицаря. Овальне, злегка видовжене лице з короткою зачіскою, вельми привабливе. Юне і, як кажуть, собі на умі. Стрілки брів, замислені очі, гарно окреслений рот. Молодий, молодий... Такому б жити та жити. Хоча невмолима доля щодо Дмитрія вже розпорядилася по-своєму...