Страница 166 из 168
«Але в тім і принадлива чарівливість уроків історії, що їх нікому не хочеться вчити, що ніщо в нашому житті не зникає і все пов’язане з усім. Далека історія далекого століття продовжує зваблювати і притягувати, і нам самим собі не пояснити чому. І навіть коли ми мимохідь погортаємо історію Марини Мнішек, не сподіваючись дізнатися чого-небудь нового про неї, давно вже прописаній по розряду історичних злочинців, вона раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...»
Над Кремлем плив малиновий передзвін... Як то гарно й хвилююче він лунав! Якоюсь чи не земною музикою відлунював у її душі! Здається, що й досі лунає у її душі та Божественна музика.
Бачила себе в Успенському соборі Кремля. Сиділи вони з Дмитрієм на своїх тронах — цар на золотому, а вона на срібному.
Вже їх благословили чесним і святим хрестом, уже проспівано царське многоліття...
Патріарх благословляє корону Російського царства, кадить навколо неї, а тоді, помолившись, покладає їй на голову. Зі словами: «Царице наша...»
Патріарх торкається сухими губами плеча цариці, а вона, звівшись навшпиньки, торкається губами його осяйної митри...
І вже Марину, царицю російську, вітають архієреї і благословляють її хрестом, а вона кожного з них цілує в митру...
А над Кремлем Московським все пливе і пливе малиновий передзвін, і натовп перед собором співає російській цариці многая літа...
Ті многая літа, що, як покаже час, виявляться такими куцими...
З того дня і почалися її біди, що їм і досі немає кінця.
Минає вже восьмий рік, як її короновано на царицю російську, восьмий рік її злигоднів і смертного лиха, що ось-ось нарешті скінчиться.
Дай Боже, щоб те многоліття її царське нарешті скінчилося.
А забариться вона у цій башті, у світі цьому, прийдуть дебелі гицелі, накинуть їй на шию шовковий шнурок, як турки-османи із своїми невгодними їм родичами розправляються, відсилаючи їх до Аллаха, і потім велять літописцям до писань своїх записати: «Маринка умре на Москве...»
«МАРИНКА УМРЕ НА МОСКВЕ...»
І вона й справді «умре на Москве» — після того, як повісили на Лобному місці її синочка і посадили на палю коханого...
«МАРИНКА УМРЕ НА МОСКВЕ...»
Проте вона ще була у цьому світі. Правда, життя її гірше смерті, але ще жила. Невідомо для кого і невідомо для чого.
І уві сні її — як іноді вдавалося заснути — з’являвся бурий карпатський ведмідь... Ревів з рогатиною в грудях, і вона жахалася. Уві сні. Незбагненно чому, адже ведмідь казав їй людською мовою: «Ти не бійся мене, Маринко, я тобі нічого лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе...»
Хай би і вбив. І було б добре. І вона б тоді не прокинулася, а тіло воріженьки зариють десь уночі, і слід від ями зарівняють. Щоб і знати ніхто не знав, де вона знайшла свій вічний спочивок.
А натомість уві сні вона кричала медоїду в розпачі:
«Це ті, хто загнав тобі рогатину в груди, казали так: «Вуйку, вуйку, не дурій. Ми тобі нічого лихого не заподіємо, ґаздоньку ти наш, ми тіко тебе вб’ємо...»
Прокинувшись, охоплена жахом, важко дихала, і серце її, ще чомусь живе, билося сполошеною птахою... Розуміла: той ведмідь, який хоче її вбити, — у Кремлі. Московському. І вони справді її уб’ють — не тепер, то в четвер, але не пізніше. Довго її тут тримати не будуть. Сама не помре — допоможуть померти. Уб’ють, адже бояться, що вона буде жити.
Тісна і вогка башта.
Під ногами перетліла солома і якесь дрантя — замість постелі.
Затхле повітря. По стінах бігають павуки. (Єзус Марія, як вона колись боялася павуків, а тепер вони їй і байдужі!) В кутку — відхоже місце. І все.
Підходила до вузького віконця-бійниці.
На оборонній стіні кремля сиділа сорока і, стріпуючи крилами, щось скрекотіла на своїй незбагненній мові.
Ох, сороко, сороко, — ти на волі. Як би я хотіла побути на твоєму місці. На волі. І стати сорокою — щоби не жити більше межи людьми.
А сорока безтурботно скрекотіла та й скрекотіла. А потім знялася і кудись полетіла — що їй, птаха вільна.
А ще видно було Марині на кремлівському подвір’ї озброєних людей, що всюди ватагами вешталися. Нагнали їх у кремль з однією метою — її стерегти. Царицю московську. А де вона дінеться, заперта у башті восьмого ярусу кремля? Але все одно стрільцям велено тримати царицю «под крепким караулом» і «глаз с нея не спускать»! і в той же час варту застерігали: не можна красуні-цариці дивитися в обличчя. Як і розмовляти з нею. Ніц, ніззя! Бо як глянеш на неї, то відразу ж закохаєшся і згинеш...
Важкі дубові двері оковані залізом, заперті на амбарний замок.
Подала, їй — унизу дверей кругла дірка — якась рука, жовта й худа, плошку з водою.
Їжі забули подати, та вона й не хотіла її. Тільки жадібно пила, як загнаний звір, хлебтала жадібно і не могла загасити вогонь, що нуртував у її нутрі і пік її боляче і тяжко. І від нього не було спасу.
І днями — коли й ночами — стояла біля віконця-бійниці, дивилася на кавалок видимого їй світу білого.
...Сходило сонце — за кремлем, за його мурами, за Коломною, за Москвою-рікою, за Окою і Коломенкою, десь там, на Русі їхній дрімучій і загадковій, сонце сходило. Мабуть, їхнє. Руське. Бо її воно не гріло, а майже пекло. Ой, пекло, кляте руське сонечко! І де тільки вони його таке знайшли — пекуче. А втім, на Русі їхній все їхнє — ліси дрімучі, доли несходимі і всюди відьми, чорти-біси, різні духи, лєші, домовики, вовкулаки, водяники, упирі, змії гориничі... Все руське і руським духом просякнуте, чужим їй, ворожим і незбагненним...
З вузького вікна — радше бійниці — видно було їй бані церков та храми, дахи боярських та митрополичих палат. І повен двір озброєних бердишами (їхні леза спалахують проти сонця) стрільців, полонителів її. В ранковому небі пливли білі пухнасті хмаринки корабликами, як пливли вони і вік тому над Руссю, і віки тому, як пливтимуть вони і тоді, коли її не стане... Сісти б на яку з них і полинути... Куди? А куди завгодно. Хоч і на край світу, аби лишень подалі від Коломни, від Москви, від Русі їхньої, де вона необачно забагла стати царицею. І стала. Собі на радість і собі ж на горе. Радість була всього лише на кілька хмільних розвеселих днів, а горе — до кінця її життя. А втім, його у неї вже лишилося небагато. Пошвидше б надходив край. І — рятівне забуття...
На зубчатій стіні хазяйновито ходила знайома сорока — довгий хвіст, чорно-біле пір’я. Скрекотіла, за звичкою зазираючи у всі шпарки стіни — шукала там щось?.. Ой, сороко-білобоко, подруго моя єдина, не покидай хоч ти мене... Полетіла... Як у неї все просто. Змахнула крилами, знялась і полетіла. І ніякі мури її не зупинять, ніяка башта не ув’язнить...
Щаслива! Має крила та волю, то чому б і не літати.
І Марині так захотілося птицею стати піднебесною. Змахнула б крилами і полетіла. Додомоньку...
В ув’язненні їй часто привиджувався рідний край, що його вона залишила вісім років тому, — Самбір, Карпати...
Там стоїть і чекає її така затишна і надійна батькова фортеця.
Чула, як шуміли верховіттям навколо Самбора соснові бори. І бачилось їй, як донька тамтешнього князя, княгинька юна, пішла з фортеці подивитися, а який же він — світ білий? Пішла та й заблукала на свою біду в борах...
Поривалася їй допомогти, дівчаткові тому, що гинуло в нетрях, як раптом збагнула: таж то сама вона блукає нетрями, не знаходячи дороги, якої в неї вже й немає...
Та чомусь згадувався старець Варлаам, котрого вона випустила з темниці Самбірського замку, де він мав тихо й непомітно зотліти. Випустила, хоч він і був проти неї та її Дмитрія...
Ветхий дідок, божа кульбабка, який уже пахнув землею, кланявся, дякуючи їй за одержану волю («...и пана Юрья панья да дочи Марина... свободу мне дала...»), і їй на якусь мить від тієї згадки, видива того легше на душі стало. Виходить, недарма вона в цьому світі жила — одне життя, бодай і одне, але ж людське, — в цьому світі врятувати! І хай це мало — одне-однісіньке життя, — але в той же час це так багато, бо іншим і цього, бува, не дано...