Страница 165 из 168
Ще вчора-позавчора ішла до цього, переборюючи перепони, зазнаючи краху, втрачаючи рідних їй людей і близьких, аж доки не опинилася у восьмиярусній башті Коломенського кремля... І нарешті — хоч пізно-запізно — збагнула: таж і без царства можна жити.
Історія знає й прямо протилежні випадки.
Була у Швеції королева — з 1644 року — справжня, щонайсправжнісінька. Законна претендентка на трон, законно коронована — Христина-Августа. Року 1654-го вона зненацька зреклася престолу. Ні, ні, її «не пішли». Навпаки, всі були за неї. Сенат її умовляв залишитися. А вона як затялася: ні і ні. Заявила: престол передає братові, а сама... Сама вибирає собі життя простої жінки. Простої-простісінької, не обвішаної такими високими монаршими титулами. І житиме як звичайна особа — у своє задоволення, не обтяжена королівським титулом, мандруватиме світом, насолоджуючись радощами життя, кохання... І — зреклася. І щасливо жила як проста жінка...
Принц Едуард був сином англійського короля Георга V. Закохався — на свою біду (чи на своє щастя) — в американку Уолліс Сімпсон. На той час вона була замужем, але й це не завадило принцу в неї закохатися. І закохатися так, що...
Аж тут помирає Георг V, і королем стає він, Едуард, принц і законний спадкоємець трону. Стає королем під ім’ям Едуард VIII. А заодно — автоматично — й адміралом британського флоту, фельдмаршалом та маршалом ВВС.
Ставши королем, Едуард вирішує побратися з коханою, але парламент і кабінет міністрів виступили проти того, аби якась — розлучена! — американка та раптом стала англійською королевою. І тут Едуард показав свій характер: не буде весілля з американкою, не буде й коронації. Протистояння тривало довго. Аж доки некоронований король не зрікся престолу — щоб одружитися з Уолліс Сімпсон, американкою, яка розлучилася зі своїм чоловіком.
Після зречення монаршої влади Едуард одружиться з коханою і проживе з нею щасливо — аж до своєї смерті від раку у 1972 році...
У двадцять шість років вона втратила трьох своїх чоловіків, по суті страчених. Двоє підступно вбиті, третій скараний лютою карою — за те, що допомагав їй, коханій своїй, повернутися до Москви. Двох із них — першого і третього, бодай і неофіційного свого чоловіка, вона так кохала, так кохала... І маленького синка, янголятко її безневинне, що його привселюдно було повішено на тлі кремля, любила — чи є де в історії подібний прецедент?
Втративши сім’ю, втратила й батька-матір... Батько, якого вона послухавши, поїхала до Москви в обійми царя Дмитрія і потім усе життя слухала, зник невідомо де, кинувши її напризволяще на Русі дрімучій. Він буцімто в Польщі, вона слала йому благальні листи, часом і розпачливі, що їх підписувала з незмінним пошанівком, як любляча і слухняна дочка...
«Милостивого государя мого батенька покірна слуга і дочка Марина, цариця московська...»
«З найнижчою моєю покірливістю доручаю себе вашим милостям... При від’їзді вашому, милостивий мій государ родитель, вельми для мене сумному, я не можу більше ні в чому знаходити задоволення й утіхи, крім як дізнатися про добре ваше здоровля...»
«Все сіє, милостивий мій государ родитель, доручаю вашій милості і на ваш розсуд. За тим при побажання вам від Господа Бога доброго здоровля і благодіяння, найнижче вручаю себе любові і милості родительській... Найнижча слуга і дочка покірна Марина, цариця московська...»
Батькові як заціпило — на жоден її лист не відгукнувся жодним своїм лагідним батьківським словом. А вона ж нічого від нього не хотіла, тільки дізнатися, як він там, у Польщі, і чи все з ним гаразд...
Двічі вінчана на царство, вона так і не стала царицею — лише «ворожкою» і «бляддю». А тому тепер хотіла вже не царства, а смерті. Нічого вже так не хотіла, як вічного забуття. Спершу її (разом з її чоловіком-царем) престолу позбавив якийсь Василій Шуйський, плюгавенький, але меткий боярин, котрий в очі служив, а поза очі лихо готував (його потім самого таким робом скинуть з престолу — все повертається на круги своя!) із боярами-змовниками.
Вдруге її позбавило престолу (не позбавивши царського статусу) Земське зібрання, вибравши на трон Михайла Романова, пересічного, ще зеленого молодика. Знехтувавши при цьому правами її сина-царевича, якого було поспішно оголошено «ворьонком» і «выблядком». А заодно було знехтувано і її правами матері-цариці.
Вона і з цим не могла змиритися, вона, двічі вінчана на царство — перший раз у Кремлі, освячена самим патріархом, коли їй на вірність присягало все боярство, все дворянство, разом з воїнами, служилим людом і черню...
Вона знову відстоювала свої права і права свого сина — теж як могла.
І вона чогось досягла. Опинилася в кремлі, до якого багнула повернутися. Правда, не в Московському, а в Коломенському, та все ж...
І ось тепер уперше вже не хотіла царства, а вперше забагла смерті — не своїм ворогам, як раніше, а — собі.
Коли Максима Горького, великого пролетарського письменника — його тодішній офіційний титул, щось на зразок царя від літератури, — близькі знайомі запитали, як він почувається в СРСР, куди повернувся — необачно! — з Італії, від сонячних берегів Сорренто, де жив над морем на білій-білій віллі, — запитали, як він почувається, він, обігруючи власний псевдонім та ім’я, відповів з присутнім йому гумором і парадоксальністю (дещо печальною): «МАКСИМАЛЬНО ГОРЬКО».
Але як би там не було, а Максим Горький усе ж був улюбленцем тодішньої не в міру жорстокої влади. І все ж — «МАКСИМАЛЬНО ГОРЬКО». Дотепник!
У Марини Мнішек, після того як її з острова Ведмежого на Яїку було приконвойовано до Москви, де повішено її сина і страчено коханого, життя було воістину — без парадоксів і обігрування — «МАКСИМАЛЬНО ГОРЬКИМ».
В’ячеслав Козляков, автор найоб’єктивнішої (я б сказав, найсправедливішої книги, що відповідає історичній істині) книги про Марину Мнішек, так почав свою розповідь:
«Вона була полькою, але залишилася в пам’яті російською царицею... Вона мала кількох чоловіків, але вони насправді не були її чоловіками... Вона мешкала в будинках (у кількох містах. — В. Ч.), у яких ніколи не бувала, її смерть пов’язують з ув’язненням у «Маринкіній башті» Коломенського кремля, але померла вона зовсім в іншому місці... «Дівка-іноземка» із народних пісень обернулася сорокою, вона виступає в руських билинах підручницею Змія-Горинича — в той час як її небесною захисницею була Свята Діва Марія...
То хто ж вона — перша руська імператриця чи самозванка?
...У цієї історичної героїні, названої сучасним письменником «царицею Смути», існують стійкі негативні чари, змінити які навряд чи коли-небудь удасться. Писати про неї трудно, надто багато штампів доводиться переборювати, залишаючись на ґрунті історичних фактів.
Найпоширеніший образ Марини — це розкішна фурія... Яка забагла «привести в католицтво довірливу «москву»...
Але сто разів правий автор, коли пише, що Марина Мнішек залишиться в руській історії однією з тих героїнь, чиє ім’я і через століття володіє принадливістю і тайною нерозгаданої долі...
Автор розповідає, як він, відвідавши Коломну, побував у тамтешній «Маринкіній башті», звідки вона «випурхнула сорокою», лякаючи коломчан і весь руський мир своєю «недоладною чаклунською судьбою».
У башті автор зустрів дітей, які там гралися, і запитав, що вони знають про Марину Мнішек і хто вона така?.. Один з хлопчиків із «непередаваемой радостью, когда ученик точно знает ответ, вспомнил»:
«Ах, да это была украинская царица!»
Вона до кінця своїх земних днів вірила, що народ, який двічі їй присягав, який коронував її у головній святині — Успенському соборі, буде вірним їй і відданим.
«Сама Марина нікого не страчувала і не грабувала... Ненависть до неї сучасних потомків багато в чому несправедлива.
...Надто рано прийшла вона в руське життя, надто екзотичною квіткою виявилась вона в ньому...
...Опинившись в Росії, Марина Мнішек пропала такою, яку не зрозуміли, відторгнена людьми і часом. Тільки в образі чарівниці вона стала близькою і зрозумілою своєму новому народу, і він тут же ув’язнив її назавжди в коломенську башту...»