Страница 164 из 168
Але всі, повторюємо, прагнуть жити довше (довше, довше, довше), а він якось перед своєю кончиною зізнався:
«Ви собі уявити не можете, як стомлюєшся, коли довго живеш!»
Нічого собі! Людині Бог послав довгий вік, а вона ще й бурчить з цього приводу — нам би його клопоти!
А прожив він — художник-карикатурист, автор близько сімдесяти тисяч дотепних малюнків (веселий був чоловік, усе життя трудився!) Борис Є. — 108 років. (Може б, і ще більше прожив, якби не бурчав, що довго живе!)
«Я думаю, — скаже один з тих, хто писатиме про нього, — що він помер із усвідомленням виконаного обов’язку. Мені здається, що це найвища форма щастя».
Звичайно, шкода, що рідко якому землянину вдається досягнути такого щастя — повністю виконати свій обов’язок у цьому світі і вичерпати себе до краплинки.
А тому, що не кожному випадає довге життя. Тож переважній і переважній більшості землян незрозумілі скарги 108-річного художника: «Ви собі уявити не можете, як стомлюєшся, коли довго живеш».
Оскільки всі (переважна більшість) живуть не так і довго (навіть на свій вік), то й не випадає їм скаржитись на втому від довгого життя. Хi6a хто повторить про себе розпачливі рядки Поета:
Як далі виявиться, вся суть у тому, що треба бути... багатим. І тоді й доля, мовляв, буде кращою. Хоча... Як ми знаємо, і багаті теж плачуть!
Бо які нарікання на довге життя, якщо — це ще якщо — вдається прожити всього лише років сімдесят-вісімдесят.
А втім, 70—80 років — це вік поважний (за класифікацією про вікові періоди життя людини): похилий (70 років) та старечий (80 і більше). За цією класифікацією автор цього твору, маючи 72 роки, вже має належати до людей похилого віку, тоді ж як у душі йому стільки (ті ж емоції, ті ж почуття, те ж відкриття світу), як було в нього у 25—30, 40—50 років. Це в душі. Отже, зійдемося й на тому, що й 70—80 — Божий дар, про який усі мріють.
Тому скаржитись — якщо тільки не обсядуть болячки-хвороби — на довгий вік немає сенсу. Багатьом трудність довгого віку так і зосталася (зостається) невідомою.
Та й що казати! Які скарги на трудність довгого віку, як ось хоча б Марині Мнішек випало прожити всього лише 26 — двадцять шість! — років — така її доля, скажемо словами Поета.
Воістину! Шлях у польської дівчини-графині з українського Самбора Марини Мнішек справді широкий і мовби аж довгий: Самбір—Краків—Самбір—Смоленськ—Вязьма—Москва, потім Ярославль—Москва—Коломенське—Калуга—Тула—Калуга — станиці на Дону—Астрахань—Яїк, знову Астрахань—Казань—Москва—Коломна...
А чи мурувала вона на тім шляху чи руйнувала... Це вже хто як оцінює її життєвий шлях, що вклався у 26 років. Але розповідь про її життя довжиною всього лише у 26 років стала надбанням популярної серії московського видавництва «Молодая гвардия», що носить горду марку:
«ЖИЗНЬ ЗАМЕЧАТЕЛЬНЫХ ЛЮДЕЙ».
«Замечательных...»
(Мається на увазі книга В. Козлякова «Марина Мнишек» — книга, у якій чи не вперше справедливо і об’єктивно оцінена ця легендарна полячка із Самбора.)
З Інтернет-видання.
Є лякаюча закономірність в тому, розмірковують дослідники, що сходження на престол династії Романових супроводжувалося вервечкою кривавих злочинів. Кажуть, що Марина Мнішек (в народі її називали чародійкою), втративши сина, прокляла весь рід Романових, напророчивши, що жоден з них не помре своєю смертю...
Ув’язнена цариця недовго й побула в «застенке» Іванківського монастиря. А все тому, що раптом по Москві пішов поголос (а москвичі як ніхто вірили чуткам): бути біді, якщо цариця Марина в Москві! Адже вона відьма і чаклунка! Чорту-бісу душу продала. Ночами літає на кочерзі або й у ступі. (Знаходились такі, які божилися й заприсягалися, що бачили її літання на власні очі!) А що вона зачинена в монастирі, так то дарма. Ще не винайшли таких замків і запорів, якими можна було б заперти відьму! Лиха басаврючка й через димохід вибереться. На сороку може перетворитися, на свиню, собаку чи й жовту кішку. Разом з місяцем вона старіє й молодіє. Нелюдськими здібностями її, як і кожну відьму, наділила нечиста сила — з нею відьми кровію підписують угоду. Тепер чекай лиха! Та й привиддям вона може з’являтися, примарою. Білою марою, що наскрізь просвічується, а тіні од неї ніколи не буває. Єдина змога врятуватися од відьми, яка прикинеться білою марою, — брати ноги в руки і — тікати, тікати! Чимдуж і чимскоріш. А втікаючи — не озиратися. Озирнешся і — все. Поминай як звали!..
Всі тільки й судили-пересуджували, яке лихо спіткає Москву від того, що в ній вигулькнула Марина. Виходило ніби й так: коли Марина вперше з’явилася в Першопрестольній у 1606 році, одразу ж загинув цар Дмитрій, а коли вона вигулькнула вдруге (повернувшись з ярославського заслання), втратив царство Василій Шуйський. За третьою з’явою цариці Марини в Москві має померти цар Михайло Романов. Зведе його зі світу білого ця чаклунка. Для цього вона і в Москву прибула. (Те, що Марину туди силоміць привезли, — не бралося до уваги.)
Чутки ширилися, ширилися (вже запевняли, що в Москві буде або ж пожежа, або ж «хлад и мразь»), доки й не дійшли до Кремля.
Бояри сполошилися. Виходило, що так воно і є: за першою з’явою Марини в Москві загинув Дмитрій, за другою — Василій Шуйський, за третьою і справді надійде черга Михайлові Романову.
І тоді була дана команда: спішно вивезти Марину Мнішек з Москви! Куди завгодно! Аби подалі від Кремля. Хоч і до чорта на кулички. Від таких лихих басаврючок усього можна чекати!
Перебрали надійні закутки, куди можна було б запроторити царицю Марину. Зрештою, зупинилися на Коломні. Кремль там надійний, мури високі, башти міцні...
Ухвалили — зробили. Виділили добрий загін стрільців, Марину посадили до закритого візка і в оточенні кінних вояків таємно на світанні вивезли з Москви. А вже в Коломні й запроторили «відьму» до восьмого ярусу кремлівської башти — сиди, поки вирішиться твоя доля-доленька!..
І вона чекала. Гицелів, підісланих убивць.
Швидше б уже приходили. Після всього, що вона пережила й спізнала, після всіх втрат їй уже немає сенсу залишатися в цьому світі.
Швидше б уже! Смерть прийде до неї рятівницею, забере її з цієї кривавої веремії, що чомусь зветься життям.
Швидше, швидше б уже приходила її смертонька. А з нею і небуття. На довгі й довгі віки. На цілу вічність, якій немає і ніколи не буде кінця. Синок її на тім світі, у небутті тому, кохані чоловіки теж там, то їй уже пора до них, адже тут у неї, крім воріженьків, більше нікого вже немає... Хай приходять ті кремлівські ведмеді і вбивають її — «не заподіявши їй нічого лихого». Убивають за те, що вона хотіла бути царицею. А будучи вінчаною царицею, хотіла нею бути й насправді — всього лише.
Хотіла, хотіла, хотіла...
Царицею бути на Русі Святій.
Це ж так здорово — царицею бути.
Та й хто від цього хотіння відмовиться з доброї волі. Я, мовляв, не хочу бути царицею... Так не буває. Хоча...
Наївна! Дівчина-графиня, молода цариця! Яка ще вчора багла царицею стати. Власне, не стати, — нею вона була з травня 1606 року, — а залишитися нею, так хотіла... А нащо. Хіба світ клином зійшовся на царстві, на вищій владі, хоч що таке влада, вона ще гаразд і не знала. Але багла.