Страница 142 из 168
Антоній, згодом все програвши, заколеться власним кинджалом, а Клеопатра прийме смерть від отруйної змійки...
Ні, не була Марина новітньою Клеопатрою (чи Клеопатрою свого часу) — як не була й Мессаліною.
Хто в римському світі, який важко було чим здивувати, та не знав Мессаліни, дочки сенатора, жінки напрочуд вродливої, велелюбної, хтивої до безміру, владолюбної, вітряної, яка була ніби в полоні всіх людських вад, ґанджів і пороків; жінка, яка тримала в підкоренні нещасного, слабкого розумом і, ніде правди діти, таки дурнуватого імператора Клавдія (за нього, 50-літнього, вона вийшла заміж — погоня за владою! — у 16 неповних років).
Знаменита безберегою розпусністю, жорстокістю і владолюбством, що теж не знало ніяких меж...
Урешті-решт закінчила тим, чим і мала закінчити, — була вбита кинджалом... Її ім’я стало прозивним для жінок, які, займаючи високе становище, відзначаються порочною поведінкою — ні, не була новітньою Мессаліною Марина Мнішек, хоч би як і хоч би в чому її не звинувачували!
Не була вона і новітньою царицею на кшталт Нефертіті, чий образ «здійнявся з попелу через тридцять століть, хвилюючи нашу уяву і змушуючи ще і ще раз задуматись про тайну краси, що це — «посуд, у якому порожнеча, чи вогонь, що мерехтить у посуді»?
І аж ніяк не була новітньою Сафо з її лірикою — тема любові й жіночої краси.
Не була вона й княгинею Ольгою, дочкою бідного перевізника, яка вважається рівноапостольною, покровителькою Росії (хоч владарювала в Україні, у Києві, де й похована) і «духовною матір’ю руського народу».
Як не була й новітньою Жанною д’Арк, спершу спалена, а потім канонізована католицькою церквою.
І Марфою-посадницею з вільного Новгорода, який заграбастала Москва, не була: коли її страчували, Марфа знайшла мужність вигукнути своїм катам і тим, хто, поставившись до її долі байдуже, не захистив її перед катами: «Помираю громадянкою новгородською!»; чи Катериною Медичі, французькою королевою, чиє тіло після кончини її син, король Генріх III, велів кинути у спільну могилу з жебраками та бомжами; чи Єлизаветою Тюдор (англійська королева), яка царювала 45 років, залишивши після себе сильну країну і безліч легенд, що стали сюжетами прекрасних літературних і драматичних творів; не була вона ні грішницею, ні святою, ні... Ні княгинею Таракановою, яка видавала себе за дочку імператриці Єлизавети Петрівни, безнадійно боролася за руський престол і закінчила свої дні у Петропавлівській фортеці, де померла від сухот, так і не відкривши нікому таємниці свого походження. (Скоріш за все, вона й сама її не знала.) Як не була й «кавалерист-дівицею» Надією Дуровою, чи народною героїнею, якою для Болгарії стала Юлія Вревська. І тим більше — терористкою на кшталт Софії Перовської. Чи святою на кшталт преподобної мучениці Єлисавети. Не була ні Надією Крупською, ні Розою Люксембург, ні тим більше есеркою Марією Спиридоновою, ні тим більше Євою Браун, адже тоді й Гітлера ще не було. І ніколи б не могла зрівнятися у популярності із всенародною улюбленицею «рабинею Ізаурою». Пригадуєте, стандартний серіал бразильський, який колись було зчинив фурор серед радянських глядачів після демонстрації по телебаченню цього «мила», головну роль у якому зіграла актриса Луселія Сантос.
Вулиці порожніли в містах СРСР, як демонструвалося це дешевеньке і простесеньке «мило»! Фан-клуби «рабині Ізаури» виникали. Доходило до того, що маленькі хлопчики (хлопчики, а не дівчатка!) на запитання, ким би вони хотіли стати, коли виростуть, відповідали, не задумуючись:
— Космонавтом або «рабинею Ізаурою»!
Далеко, далеко нашій героїні до такої всенародної любові!
Не була, не була, не була...
А ким же вона була?
...Ні, ні, не була вона і Жанною-Антуанеттою Пуасо, маркізою де Помпадур. Коханка французького короля Людовіка ХV, яка 20 років протрималася біля трону (а це — ой як небезпечно!). Протрималася завдяки своєму холодному, але здоровому розумові, честолюбивому характеру і до всього ж відзначаючись залізною волею.
Її панування протягом 20 років обійшлося Франції у 36 мільйонів франків!
«...За винятком щастя знаходитися з королем, що, звичайно ж, радує мене більше всього, — писатиме вона наприкінці життя, — все інше — тільки переплетіння злоби і ниці, що веде до всіх нещасть, які властиві людям взагалі. Прекрасний сюжет для роздумів, особливо для такої, як я».
Не була вона і Софією Потоцькою, гречанкою, яка з волі долі стала жоною польського аристократа Станіслава Потоцького, з чиєю допомогою Польща була приєднана до Російської імперії Катерини II. Софія Потоцька «виступала в ролі політичного агента, кокетуванням схиляючи Потоцького, який вагався, до пропозиції «північної союзниці»... Була вона не лише гарною жінкою, а й також «янголом або сатаною у плоті», яка ще й зраджувала Потоцького, мужа свого законного, із його... сином.
«Життя Софії Потоцької, жінки небаченої, майже неможливої краси, було подібне вогню. Вона горіла, зігрівала й обпалювала, вона манила, зачаровувала, надихала, підкоряла і залишала попіл від сердець, які посміли торкнутися її своєю любов’ю».
Не була вона й Марією-Антуанеттою, королевою Франції, яку стратили в роки Великої французької революції.
Її чоловіка, короля Людовіка ХVI, позбавили не лише трону, а й — життя.
«Перед смертю Людовік пробув дві останні години з сім’єю, отримавши стільки любові від дружини, скільки ніколи не бачив раніше».
16 жовтня 1793 року суд виніс смертний вирок і королеві.
«В день страти Марія-Антуанетта встала дуже рано... З допомогою служниці наділа біле плаття. Охорона слідкувала за кожним її кроком, і нарешті засуджена вигукнула: «В ім’я Господа і пристойності, прошу вас, залиште мене хоч би на хвилину». Потім зайшов кат, обстриг розкішне волосся Марії-Антуанетти — це був його трофей. Її посадили на брудний візок і повезли вулицями Парижа. Юрма брутально й зневажливо улюлюкала їй услід.
Гільйотина знаходилася неподалік палацу Тюільрі. Коли Марію-Антуанетту підвели до плахи, вона необережно наступила на ногу катові.
«Вибачте мене, мсьє, я ненароком».
Це були останні слова французької королеви» («100 великих женщин»).
Багато чого є спільного у Марини Мнішек з Марією-Антуанеттою. Але не все. Бо вона не була Марією-Антуанеттою, вона була...
Так, так, Мариною Мнішек, російською імператрицею, яку теж стратили, як пізніше буде страчено Марію-Антуанетту.
Але була вона і залишилася — ще раз повторимо — Мариною Мнішек, єдиною в історії людства і неповторною, і такою вона й залишиться на віки вічні — теж по-своєму неперевершеною.
І її буцімто гіпертрофована велелюбність («любвеобильность», мовою оригіналу) тут була ні до чого. Їй потрібна була поруч людина, яку б вона кохала і тепло якої б зігрівало її, неприкаяну і самотню, усіма покинуту і забуту, якій уже десь там, за далеким ще обрієм, «світила» загибель — як претендентці на російський престол. І вона шукала такого чоловіка, на якого можна було б обіпертися і біля якого відігрітися від крижаної зими самотності.
І то правда (історична!): Марина Мнішек, маючи дитину, в Калузі покохала «хороброго чоловіка» на ймення Іван Заруцький. І отримала взаємність.
І наче ожила і заново народилася.
А втім, взаємна приязнь між ними спалахнула не одразу... Та й обом тоді — після вбивства Дмитрія і пологів Марини — було не до любові.
Марина тоді не хотіла жити. І саме Іван Заруцький підтримав її, вдихнув у неї віру в життя і в те, що не все ще втрачено. За життя треба боротися у цьому світі до останнього подиху. Чи удару серця. І ніколи не здаватися. Життя завжди неспокійне, як море, що завжди штормить, тож треба бути добрим «мореходом».
Іван Заруцький, колишній турецький раб, донський козак, потім отаман, український наказний гетьман, боярин у близькому колі Дмитрія Першого, і справді був хоробрим козаком. І, як згадуватимуть ті, хто його знав, привітною, веселою і вельми вродливою людиною.
Привітною, веселою, вродливою людиною. Себто файним, як у Самборі казали, козаком-лицарем. Не закохатися у нього просто було неможливо. Та ще й самотній жінці, яка вже й інтерес до життя втратила, як і надію якось утриматися в клятій самотині.