Страница 141 из 168
Саме в Тушині, у таборі Лжедмитрія II, козацький отаман, колишній наказний гетьман, а тоді російський боярин, найавторитетніший в оточенні претендента на російський престол, і познайомився з Мариною Мнішек, відігравши у її подальшому житті таку значну роль, ставши її надійним другом і захисником, а після загибелі Лжедмитрія II і її великою любов’ю...
«...Лжедмитрій був убитий. Але Марина і після цього не збиралася поступатися своїм місцем іншій (кому — «іншій»? Хіба були тоді якісь претендентки на роль російської цариці? — В. Ч.). Як тільки на історичну арену вийшов Лжедмитрій Другий, вона тут же закрутила і з ним роман... Але і друга авантюра закінчилася так же швидко, а Тушинський вор, як прозвали другого самозванця, теж був убитий. А Марина вже увійшла в роль і ніяк не хотіла змиритися з крахом. Авантюристка фанатично вірила у свою зорю і (увага! — В. Ч.) зробила чергову ставку на нового кандидата... В цей час велелюбна Марина стала жоною одного з соратників Лжедмитрія Другого — козацького отамана Івана Заруцького... Він поклявся їй, що поверне їй московську корону. Але козака переслідували невдачі. Відомо одне — молода жінка, мати вже двох дітей (звідки це раптом взялися у Марини Мнішек аж двоє дітей? Що за фантазії безберегі, як у Марини було всього лише одне дитинча! — В. Ч.), як свідчать очевидці, і справді покохала цього хороброго (справді хороброго!) чоловіка...»
А тепер щодо так званої «любвеобильности» (велелюбності) Марини Мнішек, як стверджує автор процитованого вище пасажу, що його варто було б назвати пресловутим (одне із значень терміна: який здобув сумнівну або негативну славу, викликавши пересуди).
Не завжди — далеко не завжди! — потяг до протилежної статі, себто до чоловіків, у жінок означає так звану велелюбність. Чи пояснюється нею. Як і не в тому причина, що, мовляв, жінок до цього (в тім числі й до зради) штовхають якісь там... спеціальні гени. (Ба, ба уже й генам не дають спокою!) І що буцімто у зв’язку з цим, твердять деякі спеціалісти, любителі покрасуватися в ореолі сенсацій, число перелюбств у роду хомо сапієнса буде зростати й зростати. (Ба, ба спеціалісти, виявляється, навіть знайшли так звані гени сексуальної невірності саме у жінок. Бідні, бідні жінки. Завжди їм дістається, завжди їх виставляють крайніми!)
Правда, у французів є прислів’я: можна знайти жінку, у якої не було коханців, але неможливо знайти жінку, у якої був тільки один коханець. Уф!.. Дотепно аж-аж! Парадоксальна гра словесами, змагання в оригінальності. Не більше. Тож хай сія гра залишиться на совісті французів, які, судячи з вищенаведеного прислів’я, і геть не цінують — чи, навпаки, високо цінують? — жінок.
Ще правда: чоловіки на відміну від жінок завжди «в бойовій готовності». (Мовляв, природа вимагає продовження роду. Можливо. А тому допомагає чоловікам, пардон, їхній велелюбності, посилюючи у них виробництво — прямо виробничий процес! — сперми. Для продовження, мовляв, роду.)
Приклад? Та хоча б — за браком місця — один. Султан Марокко Мулай Ісмаїл, який помер у 1727 році, був батьком більше тисячі дітей! Себто самотужки значно і значно продовжив рід людський, принаймні марокканський.
Виявляється, із 1154 людських суспільств, культур, цивілізацій, що їх дослідили антропологи та етнографи, лише близько 15 відсотків дотримуються моногамії (одношлюбності), в інших чоловіки мали й по кілька жінок, по 3—5 і навіть по 30 у вождів. (Гареми у цей перелік не входять.)
То, може, хомо сапієнсу загрожує небезпека — як ген зради набере сили, — знищення моногамного шлюбу?
Але все це, в принципі, гадання на кофейній гущі.
З біологічної точки зору для генетичного різноманіття, може, й потрібна часта переміна партнерів, але... Але все це руйнує психіку — адже людина вже давно перестала бути твариною, а тому таке «стрибання» веде до серйозних захворювань. Доведено: у крові одиноких людей без сім’ї збільшується рівень протеїну під назвою інтерлейкін-шість, що веде до закупорення судин і до інсультів та сердечних нападів. Себто потрібна поруч одна, але вірна і надійна подруга, яку можна було б навіть назвати рідною.
Просто людському серденьку важливо відчувати міцну прив’язаність. Ось у чому суть, ось чому люди багнуть створювати сім’ї, а жінки найтяжкіше переносять самотність, що є для них неприкаяною. А ген зради — це атавізм, що дістався нам від далеких предків, яким треба було виживати, як можна більше мати партнерок для злягання. Аби лишень вона завагітніла, а там хай і трава не росте!
Сьогодні не велелюбність, а відчуття самотності штовхає людей на пошуки люблячої душі поруч, на зближення.
Всього лише одним слівцем «любвеобильная», кинутим ніби між іншим, російську царицю Марину було в один мент перетворено на таку собі... Клеопатру, знану світові єгипетську царицю-владарку, яка й справді не знала міри в любові. Правда, поєднувала цю благородну пристрасть з непомірною жадобою до влади. Від любові вона врешті-решт і загинула, перегравши сама себе. Це про неї історики писатимуть, що вона, «володіючи красою Олени, пристрастю Сафо і розумом Аспазії, могла б стати другою Семірамідою, але, будучи рабинею своїх бажань, залишилася тільки куртизанкою».
Аспазія — одна з найвидатніших жінок Стародавньої Греції, народжена 470 р. до н. е., дружина Перикла. Відзначалася розумом, освіченістю і красою. В домі Аспазії збиралися художники, поети й філософи.
Семіраміда (справжнє ім’я Шаммірамат, Шамірам) цариця Ассирії в IX ст. до н. е. Вела завойовницькі війни в Мідії, з її ім’ям (а вона була і вродливою, і напрочуд розумною!) пов’язують спорудження «висячих садів», що вважаються одним із «семи див світу».
Клеопатра, остання цариця Єгипту з династії Птолемеїв, була розумною і освіченою. У шістнадцять неповних літ вийшла заміж за рідного брата тринадцяти літ Птолемея-Діоніса, якого не без її допомоги буде благополучно відправлено на той світ.
«Клеопатра отримала чудову освіту, — пише автор статті про єгипетську царицю в збірнику «100 великих любовниц» (цариця, власне, й відкриває той вельми специфічний список). — Вона вільно володіла кількома мовами, вивчала філософію, добре знала літературу і грала на кількох музичних інструментах. Одне слово, це була освічена дівчина, яка успадкувала від своїх предків політичний розум. «У неї, — зазначає історик Гуго Вілльріх, — як у справжньої дочки Птолемея, не було нічого жіночого, окрім як тіла й хитрощів. Свою зовнішність, таланти, всю себе Клеопатра завжди підкоряла холодному розрахунку, завжди пам’ятаючи про інтереси держави, чи, вірніше, свої особисті вигоди». Але крім обачного розуму, вона володіла й незвичайно хтивою натурою. Будучи дружиною тринадцятилітнього хлопчика, Клеопатра для задоволення своїх пристрасних бажань утримувала цілий сераль молодих вродливих чоловіків, що й у ті часи вважалося аморальним».
Була коханкою Гея Помпея, прозваного Великим, потім була видана заміж за другого її брата Птолемея XIII, хворобливого шістнадцятилітнього юнака, котрий теж буде вбитий з її наказу, але так хитро, що доказів цьому так і не буде знайдено.
А вже прославилась у всьому тодішньому світі (та й у нинішньому теж) як коханка Юлія Цезаря, від якого народила сина Птолемея-Цезаріона (згодом буде вбитий з наказу імператора Августа).
Отримала не вельми привабливе прізвисько «єгипетська блудниця» (і дещо привабливіше — «нільська сирена»).
Коханка римського полководця Антонія. У храмі Венери була встановлена її статуя — як «александрійської куртизанки», що глибоко зневажило єгиптян і, як запевняли, самих богів.
Розуміла, що тільки близькість з римським полководцем дозволить їй владарювати в Єгипті. «Якщо Клеопатра, будучи коханкою Цезаря, розігрувала роль Аспазії — завжди чарівлива, дотепна, яка вишукано висловлювалася, коли говорила про політику, літературу й мистецтво, — пише вищецитоване видання, — без зусиль піднімаючись до всебічного розуму диктатора, — то з Антонієм, який нестримно захоплювався, не знав міри ні в чому, вона так же легко перетворювалася на велелюбну вакханку, куртизанку найнижчого ґатунку, потураючи його грубим інстинктам. Вона пила, вільно висловлювалась, цинічно жартувала, співала еротичні пісні, танцювала, сварилася з коханцем, відповідаючи йому вуличною лайкою. Грубому римлянину було залюбки отримувати побої від маленької ручки цариці і бачити, як із її божественного ротика, створеного для хорів Софокла і Сафо, вилітають слова, які вона чула в казармах».