Марина — цариця московська

Пишні вуса. Теж як у пісні співається: «лице біле, чорний вус!..»

Для Марини він увесь був якийсь пісенний, наче нереальний, неземний. Бруд життя до нього не липнув, він завжди був якийсь осяйний, усміхнений, карі очі зичливі, примружено-добрі. Й увесь він хвацький, бравий, голінний... Марина ним милувалася. Любила торкатися його вусищ... Коли він, цілуючи, лоскотав її тими вусами, тихо мліла — від щастя і повноти жіночого задоволення.

Про його походження існує кілька версій. Автор «Піскаревського літописця», вважаючи Заруцького злочинцем, щодо його походження писав, що буцімто він народився «на Москві..., от выезжачего литвина худого». Що він, мовляв, «много времени был в воровстве, у Литвы и у русских воров».

Був він і справді простого роду («худого»). Родом з України, українець з галицького, як тоді казали, міста Тарнопіль.

Для українського вуха в назві цього міста вчувається щось знайоме — хоча на сьогоднішній мапі України міста з такою назвою немає, а є Тернопіль (різниця в одній літері). Нині це на заході республіки обласний центр, розташований на річці Серет (притока Дністра). Виник у XVI ст. навколо польського замка-фортеці. Місцевість, де було засноване місто, називалася Тарнопіль — від польського «тарн», себто терен, терн. Спершу так звалося урочище — Тарнопілля, а потім і однойменне місто навколо фортеці, заснованої у 1540 році... Ймення «Тарнопіль» згодом трансформувалося в українське Тернопіль, себто «Тернове поле», степ, зарослий терном.

Як відомо, терен — дуже колюча рослина з темно-синіми їстівними плодами з терпким кисло-солодкуватим присмаком. Улюблене дерево в народнопісенній творчості українців («Цвіте терен, цвіте терен, / А цвіт опадає, / Хто в любові не знається, / Той горя не знає...»). Про чий-небудь життєвий шлях, сповнений труднощів, страждань, горя тощо, казали: шлях — устелений терном. Коли неможливо було кудись дістатися, зітхали: заросли шляхи тернами. (У Максима Рильського: «Хочу я ридати — та не маю сліз, хочу вдаль полинути — терном шлях заріс».) Терни — зарості цих колючих рослин...

Іван Заруцький народився в краю терновім і все життя його — така символіка — з малих літ і до загибелі було тернами вкрите. Це наче про нього через віки писатиме поет Щоголів: «Перед ним лежить дорога, вкрита тернами, убога, / Повна крем’яха, курна, і далека, і страшна».

П’ятилітньою дитиною Іванко потрапив у хижі пазурі татарської орди, яка, грабуючи, спустошувала Україну, й опинився на довгі роки в неволі. Не в символічній, тяжкій, а в справжній, адже чи не до юнацьких літ був рабом в мурзи...

Але духом ніколи не падав, сліз задарма не лив — та й що б вони змінили у його житті. Добре вивчив татарську мову (це крім рідної, а також польської та російської). Кмітливий, сильний, він усе вмів, до всього в нього руки стояли, голова варила добре, тож навіть у людоловів користувався деяким полегшенням. Йому довіряли як своєму — мову ж їхню знав і тримався як справжній татарин. Іванко цим скористався, втік з Криму при першій же можливості і після довгих та небезпечних мандрівок, що тільки загартували його і загострили й без того гострий хлопців розум, опинився на Дону — де й став козаком.

Там Заруцький пробув щось з десяток літ, став професійним козаком і навіть, як свідчить один з істориків, зробився «серед козаків уже головою». Себто став отаманом. І до Дмитрія Івановича на службу пішов уже «человеком значительным». І далі: «Был он храбрым мужем, наружности красивой и статной». (I те і те — мужність і врода — і кинулось в очі Марині, як вона з ним познайомиться.)

А між козакуванням на Дону (це російські автори чомусь опускають) і службою в Дмитрія Івановича була служба на Україні, де він став полковником (абикого на таку посаду не візьмуть) Новгород-Сіверського полку.

Так, на Чернігівщині та Сіверщині і перехрестилися шляхи козацького полковника Івана Заруцького і російського царевича Дмитрія Івановича, який свій похід на Москву розпочинав саме з тих українських країв і за відчутної допомоги українських козаків... Полковник Іван Заруцький, який на той час уже був наказним гетьманом (на час походу) зі своїми козаками, а їх під його командуванням було до 12 тисяч відчайдух — значна на той час сила! — не просто допоміг царевичу Дмитрію у його битвах з царськими військами, а, власне, виручив його. Ба навіть порятував претендента на російський престол — зокрема у битві з військом Годуна під Севськом, під Новгород-Сіверським, на території Московії під містечком Кроми, під Рильськом і Путивлем...

У тому, що тоді Дмитрій не просто переміг і зміг невдовзі вирушити на стольний град Московії, величезна заслуга саме козаків Заруцького. І величезна, і вирішальна — Дмитрій виграв завдяки військовому таланту та мужності Івана Заруцького — козака, отамана, полковника і гетьмана України.

Про це зокрема пише і згадуваний вже тут письменник Богдан Сущинський у своїй двотомній праці «Козацькі вожді України», в есеї «Іван Заруцький»:

«Яcна річ, може виникнути питання: чи варто було українським козакам і, зокрема, гетьману Заруцькому допомагати полякам у їх пориваннях до московського трону? Міркувати з цього приводу можна всяке, але не слід забувати, що українські козаки на той час служили під прапорами польського короля, а сама Україна входила до складу польської імперії. Кожен гетьман, який відмовлявся вести війська за наказом короля, мусив оголошувати цьому королю війну. Деякі гетьмани, як ми вже бачили, так і робили. Та тільки тоді, коли відчували, що здужають виступити проти Польщі, і український народ їх підтримає, а ззаду не нападуть татари. Хто ж не брав до уваги цих передумов, той гинув сам і вів до загибелі десятки тисяч найкращих, найвірніших синів України та призводив до страшної трагедії український народ.

А крім того, не слід забувати, що в ті часи в уяві козаків московити здебільшого поставали такими ж самими друзями-недругами, як і поляки, татари, турки чи молдавани. І так воно було не лише в уяві, а й у дійсності — все залежало від політичної ситуації, що складалася між Московією та Україною-Польщею».

Здавалось, що після таких блискучих перемог Заруцький мав би іти з Дмитрієм на Москву, але з невідомих нам причин тоді — 1605 року — Заруцький несподівано зникає. Про наступні півтора року його життя й військової діяльності майже нічого не відомо — де він був, чим займався. Бувши головною військовою силою Дмитрія Івановича, він його чомусь залишає — принаймні у Москву з ним не вступає і в Кремлі біля нового царя не займає належне місце, як його гетьман.

Іван Заруцький зникає з поля зору хроністів та літописців аж до початку Селянської війни під проводом Івана Болотникова, у військах якого він пробув до літа 1607 року, де командував великим козацьким загоном, беручи найактивнішу участь у боях з царськими військами.

А вже коли на Русі раптом з’явився «второлживый самозванец» Лжедмитрій II, Іван Заруцький від Болотникова перейшов до нього — «на царську службу». Прибув він до Лжедмитрія в Тушино, де у претендента на російський престол була головна ставка — на чолі п’ятитисячного загону козаків, кожний з яких важив за десятьох. На той час це була значна сила. Та ще таких професійних вояків, якими споконвіку були козаки. Зраділий такій підмозі, Лжедмитрій II відразу ж «пожаловал казачьего атамана в бояре и приблизил к своей особе». Правда, польські пани на чолі з гетьманом Жолкевським, певно вбачаючи в особі Заруцького свого конкурента «при царській особі», не прийняли його до свого кола. І конкурент по впливові на Дмитрія дієвий, і надто він був самолюбивим, та ще й простого — «худого» роду, а вони ж усі суціль ясновельможні пани. Тож всіляко йому шкодили і робили все, аби козацький отаман і боярин московський не став головним командиром (до цього йшлося) над російською частиною війська «второлживого самозванца». Але все ж, скріпивши зуби, мусили з козацьким отаманом і гетьманом рахуватися. Тим більше коли військо царя Василія Шуйського влітку 1609 року зробило спробу захопити Тушино. Саме козаки Івана Заруцького, виявляючи чудеса героїзму у бою на березі річки Химки, і порятували Лжедмитрія II від краху, що було над ним навис. Російське військо вони тоді розігнали, а багатьох вояків узяли в полон, і вони невдовзі перейшли на бік Тушинського вора.