Марина — цариця московська

І в Росії у неї вже не було, здається, аніяких перспектив. Сама вона нічого не важила — та ще у боротьбі за царський престол, а більше у неї не було нікого. Не чекати ж, поки з’явиться Дмитрій Третій? Досить з неї і двох Дмитріїв — інших рятівників не було. Як і спільників, бажаючих військовою силою допомогти їй повернутися у Кремль.

І раптом він з’явився.

І ось як це сталося.

Через місяць після загибелі Дмитрія Другого — як вона протрималася у фортеці зі своїм жіноцтвом той час, сама не відає, — вона народила...

Вважається, що коли б вона, приміром, народила дівчину, то калужани на таку подію й уваги не звернули б. І Марині тоді довелося б залишати місто — як такій, що нікому не потрібна. Хто б тоді й згадав, що вона вінчана — двічі! — з російськими царями і коронована — теж двічі — на російську царицю.

Але Марина народила сина — гарненького міцненького хлопчика, викапаний батько. У цариці народився син. Себто спадкоємець. Претендент — як виросте — на російський престол! Законний, адже син вінчаної цариці і царя, у свою чергу сина Івана Грозного. Такого завжди можна буде використати у боротьбі за верховну владу.

І це вмить збагнули противники Москви.

З повідомлення німецького хроніста:

«Невдовзі... вона народила сина, якого руські вельможі з її дозволу і згоди взяли у неї і пообіцяли виховати його в тайні, щоб він не був убитий переслідувачами (що врешті-решт таки й станеться, враховуючи непрості часи й обставини Смути. — В. Ч.), а якщо Бог дарує йому життя, став би в майбутньому государем на Русі. Її ж, царицю, в той час утримували і шанували по-царському».

Ті, хто тоді претендував на верховну владу, покладали великі надії на сина Дмитрія Другого. Адже його можна буде використати в майбутньому, як прапор у боротьбі за владу — Смута не затихала на Русі.

Марининого сина-царевича вирішено було назвати Іваном.

Іван Дмитрович, царевич російський!

З ним, як підросте, і підуть на Москву.

Смута здавалася вічною, і Марина, хотіла вона того чи ні, — знову опинилася у вирі політичної боротьби.

І в неї знову спалахнула божевільна — чи не маніакальна — ідея: розпочати боротьбу за Москву, але вже з сином-царевичем. Уже як мати царевича. Та й до всього ж вона двічі вінчана й коронована на російське царство, цариця руська, якій на вірність присягало Московське царство. І тієї присяги ніхто не відміняв. І що з того, що її противники називають її «воровской женкой», вона все ще титулувала себе як «Марина, милостию Божьей царица и великая княгиня всеа Русии».

Але потрібна була військова сила, яка б підтримала її з сином на перших порах і на яку вона могла б обіпертися. А з нею і вірна людина поруч, знана, відома, авторитетна і рішуча, котра б зважилася разом з нею колись таки вирушити на Москву.

І така сила з’явилася — невдовзі після того, як вона народила сина.

Марину, як царицю російську, велику княгиню і матір царевича, спадкоємця російського престолу, бодай ще й не визнаного, — взяли під свій захист донські козаки.

На той час їх було числом 1500.

Не багато — всього лише 1500, — та ще як для такого діла, завоювання царства, але й не мало — аж півтори тисячі шабель!

Та ще донців! Козаків з козаків! Кожен з яких чорту брат!

Але Марина, як почула якої кількості загін в отамана, спершу було засумнівалася.

— Хай кожен з них і вартий десятьох, — почала обережно.

— Вартий, вартий! Кожен десятьох, — підтвердив отаман.

— Кожен вартий десятьох, — повторила Марина. — Але з такою малою силою розпочинати похід на Москву?

На це в отамана була своя (тверда і впевнена) відповідь:

— Мала, кажеш, царице, сила? Але не забувай: з малої іскри великий вогонь буває!

Була в отамана свята віра і сподіванка: досить роздмухати полум’я боротьби і вирушити з першими хоробрими на Москву, як спалахне не вогонь, а пожежа превелика і до них всі незадоволені Москвою, — а таких чи не півцарства набереться, — почнуть дорогою приєднуватися (в першу чергу селяни та інші, «гулящі»), і загін, щодня зростаючи, швидко перетвориться на військо, яке й візьме Москву.

— Іскра хоч і мала, а поле спалить, — був певний отаман.

Правда, уточнював:

— Якщо вона — лиха...

У його розумінні лихі люди, це люди завзяті, відчайдушні, істинні лицарі, які за правду готові із самим сатаною на герць-двобій стати.

Марина зітхнула.

— Я ще в Самборі чула: лиха іскра поле спалить, але й сама щезне...

— І ми колись щезнемо, але вогонь великої пожежі встигнемо роздмухати! А там... Там на Бога й удачу молодецьку залишиться надія. Нe ризикнувши — як можна виграти? Та й ризик для козака — звичне діло. Або пан, або пропав! Або на коні, або під конем — іншого козаку не дано. Я все життя своє ризикую, а бачиш, досі поки що живий, і — на коні!

Це так казав він, отаман Іван Заруцький, якому судитиметься до всього ж ще й стати останньою любов’ю Марини Мнішек.

І до неї, до любові, було вже близько.

До загибелі — трохи далі.

Але любов і загибель їхні вже тоді йшли поруч з ними, рука в руку, і вони вже тоді відчували — і любов, і загибель, але, радіючи першому, не захотіли думати про друге. Зрештою, як Бог дав, так і буде. А дав їм Бог багато — любов велику, то що у порівнянні з нею значить загибель? Всього нічого. А там і справді: або пан, або пропав!

Повість п’ята. Роду «Худого», татарський бранець, козак, отаман, наказний гетьман, боярин, державний злочинець

Це — Іван Мартинович Заруцький. В одній, як кажуть, іпостасі. Один із героїв книги «100 великих казаков» (Москва: «Вече», 2007). Йому знайшлося місце серед таких великих козаків Росії та України, як Ілля Муромець, Єрмак, Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Дежньов, Петро Дорошенко, Разін, Пугачов, Мазепа, Булавін, Розумовський, Денисов, Максим Залізняк, Безбородько, Краснов, Платов, Гладкий, Потанін, Суриков, Каледін, Мамонтов, Дутов, Шапошников, Шкуро, Семенов, Шолохов, і багато-багато інших — більш чи менш значних імен.

І посідає він у цій плеяді п’яте місце.

Івана Заруцького зазвичай відносять до авантюристів Смутного часу, що став справжньою трагедією Російського царства. Більше того, він замахувався і на шапку Мономаха, щоб «бути при ній у Московському Кремлі». А втім, за свій авантюризм (а який справжній козак та ще в ті часи не був авантюристом — навіть у доброму значенні цього слова, якщо так можна висловитись) він дорого заплатив. Поляки, як слушно зауважить Богдан Сушинський у своїй двотомній праці «Козацькі вожді України», — «дуже й дуже важили на козацьку військову силу. Для командування українськими військами (у складі військ Дмитрія Івановича. — В. Ч.) король навіть призначив спеціального (наказного) гетьмана України. Ним і став...»

Так, так, він, уже тоді знатний козак і отаман, Іван Заруцький.

Російська цариця Марина Юріївна Мнішек спізнала у своєму молодому житті дві великі любові: першим її, ще дівочим захопленням став царевич, а потім московський цар Дмитрій Іванович, прозваний Лжедмитрієм І (Лжедмитрій II, з яким вона змушена була — під тиском батька, поляків, власної гордині та обставин — «мати справу» і навіть народити од нього дитину, дістався їй з обов’язку, а не з почуття), а другим став він, козак, отаман, наказний гетьман України, боярин московський, а потім авантюрист і державний злочинець, який прийме найлютішу смерть од своїх ворогів; вродливий, ставний та вдатний із себе, розумний та винахідливий, мужній та відважний, яким вона захопилася, як наче з високої кручі в бурхливу безодняву кинулась...

Він і став другим і останнім у її короткому житті коханням...

Вродливець! Наче намальований! Як у пісні співається: «високий та стрункий і на бороді ямка...». Поверх жупана на нім — китайкова черкеска з вильотами, з прорізами й відкидними рукавами, на ногах — червоні сап’янці. Шапка з червоним денцем і малиновим шликом набакир збита.