Страница 143 из 168
Хоч сталося те у Марини й Івана, цариці і гетьмана та отамана, не одразу. Ще раз повторимо: не до любові їм тоді було.
Марина тоді була убита горем (загибель Дмитрія Другого, біля якого вона тільки-но почала пригріватися й оживати, повіривши у свою зорю), а потім вагітність — яке вже там захоплення чоловіками!
Ще потім народження дитинчати. У чужому краї, у фортеці, де вона перебувала чи то під захистом, чи то під вартою — так, про всяк випадок, як розмінна монета в політичній грі. Опинилась на час народження сина без рідних і близьких, без захисту, далеко від батьківщини, у засніженій і все ще для неї незбагненній країні під назвою Московська Русь. Та й доки вона сидітиме у фортеці, серед засніжених просторів дрімучої Русі? Поки її поведуть під білі ручки і віддадуть ворогам, викупляючи нею собі блага чи й життя? Все ж вона для декого в Калузі була козирною картою, виграшним ходом у грі, і нею таки справді багато хто мріяв у крайньому разі викупити собі волю...
Було від чого впасти у відчай (навіть батько, рідний батечко, якого вона звикла все життя слухатися і який завів її в цю Московію, десь подався до рідних країв і принишк там, не відповідаючи навіть на її розпачливі листи, у яких вона просила рятунку). І ось у цей час чорного відчаю і розпуки, коли і другий її чоловік наклав головою, а вона опинилася на чужині вагітною, хоч і в примарному статусі російської цариці, і з’явився він — молодий лицар, життєрадісний і вродливий козацький отаман, зі своїми відчайдушними козаками. Сам Господь послав його Марині, як захист і опору у цьому жорстокому світі. І як велику — спасибі Тобі, Отче наш, Батько наш Небесний, — велику любов! Послав, аби порятувати — в першу чергу порятувати! — і втішити бідну жінку; порятувати і втішити перед загибеллю, що вже тоді замаячила у неї за спиною.
А можливо, ще за далями, за холодними крижаними обріями, за безмежними і пустельними, забитими снігами рівнинами чужих країв...
«...Марині довелося остаточно розлучитися з мрією про московський трон. (Це після загибелі Лжедмитрія Другого. — В. Ч.) Правда, вона сподівалась, що син, який невдовзі з’явився і був названий Іваном Дмитрійовичем, дасть їй можливість все-таки залишитися царицею...» («100 великих аристократов». — Москва: «Вече», 2003).
Ось тут і з’явився він, отаман, красень-козак Іван Заруцький, і взяв її, вагітну на останньому місяці, під захист свого війська, яке в калузькій фортеці — як і взагалі у тих краях, — було чи не найгрізнішим військом професіоналів-вояків, а не зграєю грабіжників, яких тоді чимало рискало безмежними просторами Русі.
— Хто хоч пальцем зачепить її величність царицю російську Марину Юріївну, — сказав, граючись оголеною шаблею, — на її лезі спалахували блики неяркого зимового сонця, — той матиме справу з моєю шаблею і з моїми козаками, а вони у мене, самі знаєте, — нікому в броду не стоять і за правду та справедливість готові й життя віддати!
Марина, притримуючи руками великий живіт, дивилась на нього — маленька на високого — справді як на захисника, посланого їй Господом. Йому вона вірила. Тому файному козацькому отаману і лицарю вона повірила одразу: цей не зрадить, не підведе і справді за неї готовий головою накласти.
Та ще й гарний бісів козак! Навіть будучи вагітною і почуваючись кволо, вона відзначила про себе його вроду. Але подумала тоді не про себе: «Гарний молодик якійсь дістанеться! Ой гарний!..» Про те, що «якоюсь» буде вона, тоді й не подумала. Та й не до того було, як ледь стояла, відчуваючи, як нуртує у ній теж, можливо, козак, нуртує, намагаючись вирватися з її лона у світ цей білий. Не підозрюючи, що він хоч і білий, але такий жорстокий!..
«Гарний, гарний козак, — думала, позиркуючи на Заруцького. — І дістанеться ж якійсь... Най вона щасливою буде з ним!..»
Ще й місяць не минув після загибелі Дмитрія, як у Марини почалися передпологові перейми. Їх чекала, і все одно вони почалися несподівано. Але жіноцтво з почту цариці останній місяць перед пологами було напохваті.
У слов’ян вагітну жінку, як і велить звичай оберегових повір’їв, старанно оберігали від усіляких несподіванок, аби сприяти нормальному протіканню вагітності, щоби породілля, Боже борони, не зазнала, бува, якихось неприємностей, зайвих клопотів, не кажучи вже про тривоги від усього того, що нині ми величаємо стресами. Але як можна було вберегти од стресів молодицю «на сносях», у якої місяць тому так жорстоко було вбито чоловіка і батька її ще не народженої дитини, а сама вона, усіма покинута, потерпівши крах в усьому, на що сподівалася, замість того, аби царювати в Москві, опинилася в глухому, снігами загаченому місті чужої і явно ворожої до неї країни.
Але — хрестини та родини не ждуть години. Як і відповідного настрою та сприятливих обставин. Хоч для можної-ясновельможної, хоч для простолюдинки чи й холопки.
Народження дитини у слов’ян завжди було гарантом створення міцної сім’ї, адже за давнім звичаєвим правом, сім’я набирали чинності лише тоді, коли в ній були діти. Родина без дітей вважалася неповноцінною, а бездітна — нещастям. Хата з дітьми, казали, базар, без них — цвинтар.
Так баба-повитуха, дебела, із закачаними рукавами, завжди готова до дії, схожа на воєводу народного ополчення, розказувала Марині, аж прицмокуючи. (Вона чомусь прицмокувала чи не за кожним словом.) І водночас її втішала. («Що без чоловіка будеш народжувати — не переймайся. Спершу народи, а потім і нового мужа собі знайдеш. Ти ж не холопка якась — цариця. А цариця завсіди знайде собі чоловіка. — Додавала упевнено: — Бо який же не захоче біля цариці і собі цариком стати, га?»)
Заодно й застерігала породіллю, нагадуючи про різні табурації, що оберігали жінок «на сносях». Породіллі заборонялося споживати горілку (та Марина її майже не вживала), дивитися на змій (ба, ба, а де цих створінь нині загледиш? Хіба що двоногих, цих на Русі завжди було і є щедро), зустрічатися з каліками, сліпими та хворими, чи не тому до Марини пускали лише здорових, вдатних із себе й безперечно вродливих — породілля має дивитися лише на красу, «щоби дитина була красивою», казала повитуха.
А ще поменше показуватися «у своєму положенні» на людях. Чому? Та тому... Вважалося; чим менше людей знатиме про вагітність, тим легше пройдуть пологи.
Чим менше людей знатимуть про вагітність...
Тим, мовляв, краще. Бодай з морально-етичних міркувань, не кажучи вже про звичаї передпологових обрядів.
Гай-гай, якими ж бо наївними і чисто-цнотливими були наші предки! Ось переді мною номер газети, що виходить в Україні. Великими червоними літерами набраний заголовок:
«ІМ’ЯРЕК ДОЗВОЛИЛА СФОТОГРАФУВАТИ ЖИВОТИК».
«Популярна співачка (далі йде ім’я і прізвище такої собі естрадної співачки, котра на естраді під «фанеру» просто розкриває ротик) знаходиться вже на восьмому місяці вагітності. За кордоном нині модно знаменитим майбутнім мамочкам демонструвати публіці оголений животик у глянцевих журналах і отримувати за це гонорари. Переймають цю практику й наші глянці — зокрема сьогодні вийшов номер українського журналу, де опублікована ексклюзивна фотосесія «ім’ярек» з оголеним животиком під назвою «В очікуванні дива». Переговори про фотозйомку вагітної співачки з її менеджером велися практично три місяці, хоча суму, отриману за угоду, обидві сторони не розголошують. (На фотографії співачка з явним задоволенням демонструє свій «животик».) Також вона (співачка) розповіла, що її чоловік не буде присутнім при пологах, як це сьогодні модно...» — Гм-гм... Так, так, повідомляється, як про велике диво, що «чоловік не буде присутнім при пологах (а йому для чого там, пардон, треба бути присутнім? Аби витріщатися на се «діло»?), як це нині модно...
Як подумаєш, все нині модно. Навіть заглядати у ті природні щілини людини, куди наші цнотливі предки старалися не заглядати й іншим не радили те робити. Тож і не дивно буде, якщо яка-небудь «зірка» (а це звання нині отримати простіше простого, навіть сама співачка може себе так назвати — «зіркою»), займатиметься в ліжку, даруйте, сексом, і неодмінно під скрекіт кіно- і телекамер — за великий, звісно, гонорар. Бо все продається і все купується. Та Бог з ними — з такими продавцями і такими покупцями!