Марина — цариця московська

Конрад Буссов:

«Єдиною причиною їх (міст. — В. Ч.) відходу від Дмитрія були несправедливості і великі безчинства поляків, котрі не могли відмовитись від грабунків та насилля, поки їх не стали спускати під лід, перерізати їм горло чи навіть здіймати на шибениці. Вони віднімали силою у бідняків, незважаючи на те, що ті присягнули Дмитрію, все, що у них було, так, якби це були найзліші вороги, а ці бідні люди багато віддавали в табір на утримання війська. З-за того їм доводилося все ховати і закопувати в землю від грабіжників поляків, що надто тяжко було постійно терпіти цим людям і давало їм привід повстати проти грабіжників — солдат Дмитрія і відпасти від нього. Деяких поляків вони убили, деяких вони спустили живими під лід, приказуючи: «Ви до тла розорили нашу місцевість і пожерли майже всіх корів і телят, відправляйтесь тепер до риб у Волгу і нажирайтесь там до смерті».

Вцілілі поляки і різні зграї місцевого люду почали перебігати хто куди — хто до царя-государя Московського, а поляки до гетьмана Сапеги.

Лжедмитрій запив.

Здається, на все махнув рукою і впав у відчай, що його погано приховував: пиятика йшла за пиятикою — як перед погибеллю.

Тверезим свого «царя» в Тушині вже ніхто не бачив. І самі пили — теж як перед погибеллю.

Розчарувалися у своєму протеже й поляки. Та й малися тому причини. Тільки сліпі не бачили, що в Тушині всі вже перестали навіть вдавати, що їхній «царик» і є буцімто чудом врятований цар Дмитрій Іванович.

«Про того свого підставного государя, — писалося у щоденнику королівського походу, — наші самі гучно говорять, що він не Дмитрій, руські — теж, що не той; але, не маючи другої особи, наші тримаються його, щоб домогтися виплати за вислугу, а нещасні руські, боячись тиранства Шуйського, раді були кому завгодно, аби лишень врятувати своє життя».

Королівські комісари ще свідчили: Дмитрій здавався їм втіленням всіх гріхів, людиною взагалі «мізерною, неосвіченою, без честі й совісті, страшним огудником, гнобителем, пиятиком і розпусником...».

А тому поляки (ті, які ще на той час вціліли і не забігли безвісти), трималися за «ім’я Дмитрія, а не за людину».

Лжедмитрій II таким і був — пиятиком і розпусником, людиною справді мізерною, яка вже ні в кого не викликала симпатій.

Єдине, що залишалося Дмитрію на час свого «сидіння» в Тушині, то це — пити, пити, пити, коли одні гульки змінювалися іншими, нічні переходили у денні, а денні, навпаки, у нічні, і, здавалося, цьому ніколи не буде кінця-краю. Як і питним братам, любителям випити на дурничку, що тоді оточували «царя». Пияком Лжедмитрій ІІ зарекомендував себе відмінним і на диво витривалим — він міг пити до безміру, не втрачаючи при цьому ґрунту під ногами і ясності свого жорстокого розуму. Лише ставав червоним, наче наливався буряковим соком, і надто лихословив.

Вважається, що горілку (рос. водка) винайшли у... Кремлі. І що це буцімто сталося — епохальне відкриття, щоб ми й робили нині без нього! — ні багато ні мало, а — 405 років тому. Себто 1503 року від Різдва Христового.

Це так і, як любив казати Шельменко, герой відомої комедії Г. Квітки-Основ’яненка, трішечки й не так.

Річ у тім, що дещо, схоже на те розвеселе зілля, що його нині ми споживаємо, випадково отримали ще у ІV ст. александрійські алхіміки.

Звичайно ж, вони шукали свій незбагненно який, але неодмінно філософський камінь. (А заодно намагалися шляхом переплавки прості метали перетворити на благородні.) У них для цього було й обладнання, ними самими й придумане, — власне кажучи, перегонні апарати. Так, так, прообрази майбутніх самогонних, таких популярних у народі у всі часи й епохи. Навіть за епохи розвинутого комунізму, що його невтомно будували в СРСР.

Бозна-якої саме, але неодмінно «філософської», ті апарати так і не дали, навзамін неї видавши «на-гора» якусь дивну рідину, що її треба вживати з горя. Попробувавши її, засмучені — що ніяк не вдається винайти філософський камінь, — алхіміки та різні шукачі еліксиру збадьорились. Хоч отриманий напій і не нагадував «філософський камінь», але до філософії після вживання того трунку тягло. До отого сакраментального: «Вася, ти мене п-поважаєш?..» Було приємним і швидко викликало р-розвеселий настрій. Як і піднесення — на душі і в усьому тілі, коли хотілося гори — і ті порозкидати. І всі невдачі та негаразди тоді відходили на задній план. Узагалі зникали, як їх і не було, а навзамін приходила радість життя, бажання поспівати і щось таке утнути, таке...

Після того диво-напою взагалі хотілося ще і ще жити.

І — співати.

І життя тоді здавалося розпрекрасним, кращого й не треба було бажати.

Ось чому винахідники назвали той трунок водою життя: «аква віта».

Вирішили засекретити свій винахід — як стратегічний, а вживати його лише самим — щоби веселіше жилося і співалося, щоби життя ставало ще кращим.

Але ж хіба сховаєш шило в мішку? Та ще від нашого народу. Який, між іншим, теж багнув той... роз-розпрекрасного життя.

«Аква віта» досить швидко стала в народі «оковитою». І під цим воістину безсмертним ім’ям фігурує й нині, приносячи її споживачам той... т-таке р-розпрекрасне життя. Правда, тяжке вранці, на похмілля — та ще як перебереш, — але це вже окрема тема.

Європейці спершу вживали «оковиту» (а ще кажуть, що Європа передова!) як напівфабрикат для настоянок, араби — в основному для духів. А руські спершу використовували цей напій як... антисептик. (Анти — префікс, що вживається для творення слів із значенням «протилежний», «ворожий чому-небудь». Антисептики — хімічні речовини, за допомогою яких знезаражуються рани або запобігають їхньому зараженню.)

Оковита стала антисептиком для душі й тіла.

Удосконалив її буцімто ще у 1430 році і створив свій рецепт чернець Ісидор з Чудового монастиря, що тоді знаходився на території Кремля. (Звідси й пішла яса, що оковиту винайшли у Кремлі!)

І пішов той «антисептик» гуляти по Русі — що й нині благополучно робить.

Разом з апаратами перегонки, що його винайшли ще алхіміки для перегонки буцімто якогось там «філософського каменю». Чи то пак — еліксиру життя. (Друге ближче до істини.) А руські назвали те причандалля (ще удосконаливши його) самогонним і почали... Самі гнати той «антисептик» та масово ним «знезаражуватися».

Але споживали продукт тих апаратів — самогон — лише прості люди, чернь.

У дворянських маєтках споживали горілчані настоянки. На основі винаходу алхіміків та їхньої «аква віта», удосконаленої ченцем Ісидором з Чудового кремлівського монастиря. Тож не було такого дворянського гнізда, де б не стояли цілі батареї пляшок — з цим «антисептиком», ласкаво прозваного «алфавітом».

Чому алфавітом? Та тому, що настоянки були на всі літери алфавіту — від анісівки — літера «а» до яблунівки — літера «я».

Знаходився такий «алфавіт» (невичерпний при тому!) і в тушинському таборі Лжедмитрія II — звезений його грабіжниками з різних маєтків.

Нажлуктившись свого «алфавіту», а він не заспокоювався, доки не проходив його увесь — від «а» до «я», — злегка похитуючись, розчервонілий, аж сизий, Лжедмитрій II нарешті вибирався з-за столу.

— А т-тепер, — похитувався, — х-хочу до... ца... цариці своєї — ги-ги... Хай к-коха свого ца-царя. М-мужа с-свого...

Літні намети Марини Юріївни та її людей стояли в тушинському таборі неподалік царських (на зиму ті і ті перебиралися в теплі ізби). І хоч заздалегідь була укладена домовленість — ще за сприяння воєводи Мнішека і посла Олесницького, що цар і цариця «розділять ложе» лише після того, як Лжедмитрій займе Москву й поселиться у Великому кремлівському палаці, «цар» не хотів чекати таку віддалену в часі подію. Та й не відомо було, чи перебереться він коли-небудь у Кремль. Тож не звертаючи уваги на ті домовленості, йшов до «цариці», вигукуючи:

— Х-хочу... лю-любові! Маю ж-жону, м-маю п-право!..

Марину він уперше узяв силою, по суті, зґвалтував, грубо й свавільно, і звідтоді діяв перевіреним способом: приходив у її намет, валив царицю (незважаючи на свій щуплий вигляд, виявився достоту сильним) і йшов, вдовольнивши свою хіть. Марина після такої «любові» до ранку плакала, але кому-небудь поскаржитись чи попросити в когось захисту не могла, і соромилась — вона ж усе-таки цариця! — і не мала до кого звернутися. Так і минало її подружнє життя — із «законним» мужем. Іноді, як Марині ставало не під силу терпіти таку «любов», її фрейліна, вірна Барбара Казановська, вельми дебела й рішуча дама, хапала якогось замашного дрюка і силоміць виганяла з намету «царя»: