Марина — цариця московська

— Хай пан негайно йде звідси, — казала, — бо я за себе не ручаюсь. Можу Московське царство залишити без... царя!

Барбару — таки огрядна була і грізна на вигляд дама! — «цар» хоч і кляв та погрожував їй своєю «царською немилістю», все ж таки остерігався. А тому змушений був під її натиском залишати намет Марини, хоч і багнув ще «любові від законної супруженції та ще й цариці». Крім вірної фрейліни, Марину тоді нікому було захистити в тушинському таборі. (Та якби вона й поскаржилась кому — що цілком виключалося, — то почула б у відповідь: «А що тут такого — ги-ги?.. Чоловік має право прийти до своєї законної... За... ги-ги... любов’ю, і вона не має права йому відмовляти».)

Але звертатися не було до кого, в тушинському таборі була повна анархія і безлад. Кожен покладався лише на самого себе, жив одним днем, і Тушинського вора вже ніхто не вважав за істинного царя — просто людям не було куди подітися. Та й стільки вже встигли натворити, що довелося б — тільки вийди за табір, — відповідати за свої діяння.

Не визнавали Лжедмитрія за свого царя і поляки, тож і відверто його зневажали, погрожуючи — якщо він не розплатиться з ними за службу, — відібрати гроші в нього силою.

Останні міста відпадали від Тушинського вора, а його загони, як знавіснілі, все ще гасали — особливо на Поволжі — за поживою. І — грабували, грабували, грабували... Як перед погибеллю. Лжедмитрій вже не міг їх приборкати. І не міг, і не бажав, пустивши все на самоплив. А сам «рятувався» «алфавітом» — теж як перед погибеллю. Що, власне, швидко його й спіткає. Тож жити і «царювати» йому залишалося вже не так і багато часу.

Тушинське «лицарство», бачачи таке, взяло Лжедмитрія II під варту — допоки не розквитається з ними за «вірну службу».

Заарештувавши, стали гадати: що з ним далі робити?

Марина могла нарешті вільно зітхнути — нічні візити «коханого чоловіка» в її намет на якийсь час припинилися.

Але це сьогодні так, а що буде завтра? І до чого допиячить тушинський «цар», якого всі інакше як «цариком» і не називали. Варта, що тримала його під домашнім арештом, була препильна.

Лжедмитрій нарешті прохмелився і запанікував. Боявся, що його уб’ють свої. Заметався, як у западні, з однією лише думкою: тікати! Негайно брати ноги в руки. Давати драла. Куди? А куди завгодно, хоч і до чорта на кулички, аби лишень подалі від Тушина і від поляків, які, оточивши його вартою, нахвалялися йому «нарешті порахувати царські ребра». Якщо він, звісно, не розплатиться з ними.

Лжедмитрій і радий був би розплатитися, але — не мав чим. А невиплачене жалування за службу полякам сягало за цифри з багатьма нулями.

І тушинський «царик» вирішив тікати...

Королівські комісари із ставки його величності під Смоленськом, які ще вчора вели Лжедмитрія II до влади (без підтримки поляків він би не зумів досягнути навіть того, чого досягнув, дійшовши до Тушина) і які зневажливо відгукувалися про свого підпанка («мізерний, неосвічений, без честі й совісті, страшний огудник, пиятик та розпусник»), прорахувалися. Коли думали, що вони пильно й надійно стережуть «царика».

Отямившись від гульбищ, «царик» обвів круг пальця варту і накивав п’ятами з Тушина. Сталося це 27 грудня 1610 року.

Марина Мнішек нічого не знала про втечу «царя» і свого «мужа», а сам Тушинський вор про існування своєї «цариці» та «жони» просто забув — як про щось несуттєве. Та й не до того було. Коли береш ноги в руки і рятуєш власну шкуру, вона тоді стає дорожчою за будь-чию іншу, в тім числі й жінчину. Де вже йому було думати про жону в статусі «цариці» — тут хоч би самому вискочити із западні!

Йому допомогли вибратися з царського «палацу», що ним влітку слугував намет, а взимку проста руська ізба з великою піччю, на якій «царик» і відігрівався та отямлювався після перепитого — разом з блазнем Петром Козловим. (Як «справжній» цар, Джедмитрій мав навіть свого блазня — знай наших! — якого буцімто навіть... «любив».)

А далі свідчення розходяться.

За одними його вивезли в санях з тесом — тонкими дош­ками, що ними й прикрили втікача, того, який ще вчора погрожував узяти Москву й отаборитися у Кремлі, — за другими, що й зовсім кепсько, — «в навозных санях». Усе ж таки добре, що він не прихопив у ті сани Марину Мнішек!

А ось королівський комісар Станіслав Стадницький у листі до короля Сигізмунда III, який тоді стояв з військом під Смоленськом, висловив ще одну версію, як Лжедмитрію вдалося непомітно залишити свою «столицю», себто Тушино. Буцімто він у «боярина, якому довіряв, узяв бахмута (ногайський кінь) і втік до одного донського отамана». (Невідомо, правда, куди саме втік і де саме перебував той «надійний донський отаман».) А вже далі втікав і справді у санях — слава Богу, що хоч не під гноєм. Буцімто його прикрили згадуваним тесом, зверху, на дошки, під якими, не дихаючи, лежав утікач, посадовили кілька чоловік, так і вивезли його в Калугу». Утік, як далі зазначається, «покинувши царські регалії і жону».

І все відбулося пізно «під вечір, після того як протрубили пароль». (Очевидно, в той час змінювалася варта, що його стерегла: одна вже пішла, а друга їй на зміну ще не встигла зайняти свої місця, цим і скористався «царик».) Прямо детектив!

Так Тушинський вор і драпіжник, забувши, що йому треба йти походом на Москву, столицю «свого» царства (обіцяв же, клявся, що піде, погрожував, що візьме Першопрестольну), дав доброго драпака на Калугу, що на лівобережжі Оки, забувши...

Пардон, про жону свою і царицю, покинуту напризволяще в Тушині, в обозі «царському», без засобів і в розпачі, що їй далі робити: куди поткнутися — ганьба, ганьба!

Правда, «цар» згадав про неї, як уже опинився в Калузі. (Спасибі, що хоч згадав. А міг і не згадати!)

І не просто згадав, а ледь не розплакався. Принаймні, розчулившись, вдарився в лірику! (Такій ліриці і поети можуть позаздрити!)

Коли Марина зосталася в Тушині, зганьблена втечею мужа, покинута, нікому вже не потрібна, без будь-якої надії й перспективи на завтрашній день, з Калуги драпак раптом надіслав їй записку — вершину ліричного послання!

Ось цей перл ніжно-любовної епістолярії (невже «царик» на неї ще був здатний? Чи мав досвідченого в інтимних справах писарчука?):

«Тому Бог свідок, що печалюсь і плачу я з-за того, що про тебе моя надія (просимо далі читати з паузами, аби не розридатися. — В. Ч.), не відаю, що з тобою робиться, і про твоє здоров’я не відаю (Господи, який турботливий чоловік!) чи добре, ти ж моя надія, коханая-с, дружочок маленький (ні, ні, утриматися, аби не розчулитися і не розридатися, — неможливо! — В. Ч.), не даєш мені знати, що з вами відбувається, мій-с друг, знай, що у мене за рана, а більше писати не смію».

Куди вже більше! І так вийшов світовий шедевр від збіглого чоловіка своїй вірній жоні, шедевр у галузі листування закоханих.

Та сам Петрарка пізніше не напише з таким запалом своїй Лаурі. Чи Данте Аліг’єри — Беатріче. Коли б уже тоді була відома поезія О. Олеся, то Лжедмитрій II переписав би її у свою цидулку покинутій жоні. Ось вона:

Чи повторив би вслід за Поетом (якби у ті часи Поет жив і творив):

Але — досить іронії!

Покинута, зневажена таким ставленням до себе з боку мужа свого, Марина була у відчаї. Досі її вели — батько, обставини, перший Дмитрій, а тут... Опинилася в багатолюдному Тушині як на безлюдді, наче на необжитому острові. Єдина опора і надія, батько, у той час перебував у Польщі і навіть — невідомо чому — не відгукувався на її листи, що додавало смутку в її душі й тривоги за батька: що з ним? Чому він мовчить?