Страница 127 из 168
І всі визнавали його за свого государя, а Марину Юріївну за свою государиню, і тому паломництву знатних і великих людей не було кінця-краю. Ніхто не хотів більше служити Шуйському, а всі хотіли служити законному государю Русі Дмитрію Івановичу!
В історії збереглася глуха і, зарані скажемо, бездоказова згадка, що ні-ні та й нині вигулькує в тій чи тій публікації, як начеб істина в останній інстанції: Марина Мнішек таємно обвінчалася в Тушині з Лжедмитрієм II. Провини в цьому нашої героїні, якби вона й справді таємно обвінчалася, немає, та все ж... Як і документів, що підтверджували б її, теж немає. (Та і які документи, якщо — припустимо таке — вінчання було таємним?)
Тож повернемося до початку — як усе було.
Крапку поставив Міколай Мархоцький, «Історія Московської війни»:
«Після довгих умовлянь погодились усі, в тім числі й цариця, удаючи разом з нами, що це не інший цар, а той самий, що був у Москві».
Написано чорним по білому і, як кажуть, ясніше ясного: Марина Мнішек, скоряючись волі батька, переступивши через власні душу й сумління, потрапивши в безвихідь, разом з усіма змушена була вдавати, що тушинський «цар» — той самий Дмитрій... А батькові вона перечити не могла. Не в одному з листів до батька, воєводи Юрія Мнішека, Марина як слухняна дочка підкреслює, що клянеться «виконати все те, що ви мені поручити зволили, і так вчинять, як ви мені повеліли», аби нарешті побачити «вимріяні успіхи дому нашого». Велів батько їй визнати тушинського «вора» за «істинного царя Дмитрія», вона й визнала, скоряючись батьковій просьбі, а радше наказові — не забуваймо, вона все життя була слухняною дочкою батька свого.
Така достовірність. І все ж деякі автори, нехтуючи історичною правдою, і далі пишуть з «лихим» кавалерійським наскоком, знаючи, що Марина Юріївна їм уже відповісти не може. Пишуть на кшталт того, що «як тільки на історичній арені з’явився Лжедмитрій Другий, вона (Марина Мнішек. — В. Ч.) відрізу ж закрутила з ним роман. Вони таємно обвінчалися...».
В той час як «єдиним компромісом з боку Марини Мнішек стало те, що вона дозволила створити видимість того, що «цар» Дмитрій, якого вдавав Тушинський вор, і є справжній чоловік» (В. Козляков).
І далі в цього ж автора:
«Немає підстав вважати її слідом за деякими істориками простою коханкою Тушинського вора. На таку роль Марина ніколи б не змогла погодитись, адже це назавжди кинуло б ганьбу як на неї саму, так і на всю її сім’ю, і, головне, означало б крах її надій на царську корону».
«А для чого ж вона тоді так небезпечно дала волю своїм неприязним почуттям при першій зустрічі з самозванцем, який двічі її обманув і назвався ім’ям царя, її чоловіка? Один слуга посла Міколая Олесницького розповідав потім, що Марина Мнішек готова була звести рахунки з життям з-за огиди до обманщика, який зневажив її надії...»
(За кинджал вона таки хапалася — у відчаї, аби урвати своє життя, і лише дивом залишилася живою.)
Згадуваний вже історик В. Козляков слушно запитує (стосовно версій, що буцімто вона таки взяла таємний шлюб з Лжедмитрієм II):
«Але чи є для цього хоч які-небудь підстави, крім чуток неясного походження? Швидше, правий отець Павло Пірлінг, який побачив драму Марини Мнішек, яка на той час перейшла від стану “втіленої покірливості” волі батька до самостійних дій: “Її називають коханкою Вора. Навряд чи справедливий такий надто категоричний присуд. По суті, і Марина, і Лжедмитрій II були абсолютно вільними. Канонічні правила не ставили їхньому союзу ніяких перепон... А втім, в очах деяких суддів законний шлюб колишньої цариці з Тушинським вором ще обтяжує її провину: з точки зору самої Марини, то було б, мабуть, непослідовністю... Помилковості долі тільки б порушили її душевну рівновагу. В самотині та вигнанні її пристрасність перетворилась на екзальтацію. Марина вся поринула у свої переживання. Але в самій собі вона здобула могутню силу спротиву. А тому, коли новим капризом долі чи власним поривом вона знову була кинута у вихор подій, то не ухилялась від ролі, що їй випала: навпаки, вона прийняла її, ризикуючи погубити себе навіки».
Шлюб, тайний чи явний, був би сполучений для Марини Мнішек з певними обов’язками і участю в церемоніях. Марина ж практично не брала участі у внутрішньому житті Тушина. Про її присутність там мовчать майже всі джерела. Навіть автор «Щоденника Марини Мнішек», що приписується їй, розлучившись з «царицею» і паном воєводою у Ярославлі, а потім після заслання у Вологді, знову з ними опинився у Тушині в грудні-січні 1608 року, тільки один раз говорить про спільний виїзд царя і цариці «до церкви на богомілля».
А щодо буцімто таємного вінчання Марини Мнішек з Тушинським вором, то... Навряд чи для цього дійства була потреба з боку Марини Мнішек.
Вона була офіційно повінчана з царем Дмитрієм Івановичем (відомим тепер як Лжедмитрій I), то який резон чи сенс (і — смисл) їй був вінчатися (та ще невідь-чому таємно!) і з Дмитрієм Другим, Тушинським вором. Тим паче, він видавав себе за «справжнього» Дмитрія (Марина це змушена була, як ми знаємо, «підтверджувати»). А зі справжнім Дмитрієм вона була повінчана, тож ще одне вінчання... Ні, в цьому не було сенсу. Та й церковні канони це забороняли робити — з однією і тією ж особою двічі вінчатися. Не було в цьому ані сенсу, ані нагальної потреби.
Як і бажання у самої Марини Юріївни, адже до того, хто вдавав себе за її чоловіка, вона не відчувала не лише любові, а й навіть благенької симпатії. Просто змушена була його терпіти, граючи свою вимушену роль та вдаючи, що він — «той Дмитрій», її чоловік.
То для чого з ним було ще й вінчатися — та ще й таємно?!. (З цієї нагоди посли Речі Посполитої прямо заявили: «Найяснішій цариці не було причин удруге поєднуватися шлюбом, адже з неї досить було одного вінчання її, здійсненого самим папським нунцієм у присутності короля». (Мається на увазі у Кракові.)
Та й чутка про буцімто таємне вінчання Марини Мнішек з Тушинським вором була пущена лише тому, що явного вінчання не було. «Але, — сказали собі декотрі, — якщо не було явного вінчання, то, можливо, було... таємне?»
І чутки пішли гуляти — із століття в століття, з однієї праці (історичної чи й белетристичної) в іншу.
Її життя в Тушині насправді виявилося зовсім не таким, яким вона його уявляла, коли їхала в це підмосковне сільце.
Її, правда, величали царицею, але й тільки. Що б вона не просила, нічого не виконувалося. На неї просто не звертали уваги. Більше того, у неї навіть не було самостійних засобів до існування.
У листах до батька (який на той час був у Польщі, поїхав буцімто туди на сейм) Марина прохала прислати їй що-небудь... поїсти. Правда, просила не якоїсь там, а — вишуканої їжі (страв).
«Пам’ятаю, милостивий государ мій батечко, — писала в одному з листів, — як ми з вами споживали кращих лососів і старе вино пити зволили, а тут цього немає, якщо маєте, покірно прошу вислати».
(А втім, відстань між Самбором і Тушиним була такою, що пан воєвода якби й хотів потішити дочку вишуканими яствами й питієм, то при всьому бажанні не зміг би вволити її прохання щодо «вишуканих страв». Та й прохання прислати «вишукані страви» було слабенько замаскованим проханням прислати хоч що-небудь, адже вона в Тушині чи не голодувала.)
А тим часом успіхи Тушинського вора танули, як торішній сніг на весняному сонці. Тушинці чинили відверті грабунки, і від Лжедмитрія II одне за одним відпадали міста й області.
Конрад Буссов описує картину неймовірного розкладу підмосковних таборів, що нагадувала Рим часів занепаду. І це результат дій «десятків тисяч ратників», які «не лінилися, палили, убивали, грабували всюди, куди їм тільки вдавалося проникнути».
Лжедмитрій II катастрофічно втрачав владу. Про взяття Москви, що раніше було реальним, вже й мови не могло бути. Його люди тільки тим і зайняті були, що грабували руські міста, які на знак протесту переходили до противників Лжедмитрія, кидаючи його напризволяще. Військо Тушинського вора розпадалося, всюди була апатія і збайдужіння, що оживлялися лише пиятикою, бійками та грабунками місцевого населення.