Марина — цариця московська

Уже в її почті не сумнівалися, хто такий насправді «воскреслий Дмитрій», тушинський царьок, одна лише Марина все ще перебувала в невіданні. І чим довше вона в ньому перебувала, тим гіркіше розчарування чекало її попереду. Але що станеться, те станеться, і ніхто вже й нічого переграти не міг. Марина їхала — весела й радісна, наспівуючи пісеньки, — до своєї ганьби, що затьмарить її світлий образ.

Веселилася, сподіваючись, що нарешті вона, з’єднавшись із дивом уцілілим мужем і царем, заживе щасливо і зоря її яскраво спалахне і ніколи більше не буде тьмяніти. Наївна! Як їй гірко доведеться розчаруватися. Всі в її почті знали, що «цар Дмитрій» — то якась пройда, що затіяв криваву гру в Росії, а Марина все ще була наче глуха і сліпа. Вже й секретарі гетьмана Сапеги записали до «Щоденника Яна Сапеги» (не без іронії, що була ледь-ледь прикрита), що Дмитрій тушинський — несправжній, а Марина все ще веселилась, веселилась, веселилась...

Але недарма кажуть: все погане, що ховається, неодмінно гляне на світ білий, а все тайне колись та стане явним.

Все сталося дорогою, зненацька і звалилося на голову Марини каменем з неба, після чого вона так і не змогла вже отямитись і повернути собі добрий веселий настрій та легкість душі й райдужні сподіванки, з якими вона тоді їхала в Тушино.

Дорогою до Тушина Марину зненацька — з власної ініціативи — застеріг один «молодий польський дворянин», не підозрюючи, чим це все швидко для нього, необачного, закінчиться.

Ось як про те пише Конрад Буссов:

«Дорогою, приблизно за 18 миль до табору, коли цариця в кареті радувалася і співала, один молодий польський дворянин набрався духу, під’їхав до карети і сказав: «Марино Юріївно, милостива пані, ви дуже веселі і співаєте, і варто було б радуватись і співати, якби вам трапилося зустріти законного государя, але це не той Дмитрій, який був вашим чоловіком, а інший».

Так і сказав, під’їхавши до карети цариці.

Так і сказав, необачний! Краще б йому було промовчати — всі мовчали, а йому що — найбільше треба було? І хай би й далі цариця перебувала в невіданні, хай... Вже б у Тушині вона сама на власні очі переконалася б, що то зовсім інший Дмитрій, хай... Але молодий дворянин надто був чесним і вважав, що недостойно так обманювати царицю, і вихопився наперед, не відаючи, як дорого йому обійдеться той вчинок лицарський. Його буде негайно знищено — за його язик. За передчасне розкриття таємниці. Хоча він знав те, що знали всі в почті Марини і в таборі Лжедмитрія.

Юнака буде схоплено й обеззброєно, і сумно закінчиться його доля серед ворожих йому просторів Московії. А він же хотів як краще. Вчинив благородно, сказавши правду, бо не міг далі терпіти, що всі обманюють царицю, а вона всім вірить, їде весела і пісеньки наспівує...

Почувши таке з уст молодого шляхтича, Марина в першу мить оніміла. Але повірила шляхтичу і нарешті збагнула, що всі її дурять — дивляться в очі і брешуть. І так занепала духом, що де вже там було веселитися і співати пісень. Хотіла негайно повернути назад. Та й для чого їй їхати в Тушино, коли там зовсім не її Дмитрик, а якийсь пройда, самозванець-авантюрист...

Сльози текли по її щоках, цариця плакала, сама не відчуваючи, що вона гірко плаче. Здавалось, усі надії-сподіванки на краще в одну мить рухнули і померли.

Її печаль і сльози загледів один з тих польських вельмож, яких послав Дмитрій навстріч цариці, і запитав: а чому це ясновельможна пані вже не весела, сумна і гірко плаче?.. Що стряслося? Чому вона плаче, коли, навпаки, має радіти, адже їде не до кого-небудь, а до свого мужа, який з нетерпінням чекає її в Тушині?

— Це так, судар, — відповіла йому Марина. — Але я дізналася про дещо інше. Тож і веселощам моїм надійшов край.

І не втримавшись, розповіла йому все, про що їй повідав молодий пан.

— Як його звати-величати? — швидко запитав вельможа.

Думаючи про щось своє, вбита горем, що негадано на неї звалилося, за сльозами не бачачи світу білого, Марина механічно назвала ім’я того юнака необачного... Назвала, не усвідомлюючи, що вона чинить.

— Взяти того балакуна! — розпорядився вельможа, і молодого шляхтича, який нічого лихого не підозрював, було негайно схоплено, стягнуто з коня.

— Зрадник! — було йому заявлено.

Юнак хотів щось сказати на своє виправдання...

Ба навіть подивуватися, в чому ж полягає його зрада, не встиг, як тієї ж миті прогриміли квапливі постріли...

— Ти недостойний бути воїном короля!!!

Це буде останнє, що він почує в цьому світі, і ці слова на якусь останню скороминущу мить його життя стануть для нього страшнішим і болючішим ударом, аніж рушничні постріли в груди...

І все ж у Марини Юріївни ще залишався деякий сумнів. Власне кажучи, крихта його отакунька, що все не бажала розсіятися, як вранішній туман, коли підніметься сонце. Сумнів у тому, що слова бідного юнака-шляхтича, що цар Дмитрій буцімто несправжній, правдиві.

І причиною того сумніву був її батько, якому вона досі майже сліпо вірила. Батько вже побував у Тушині з розвідкою — який там «цар» засів? Справжній чи...

Воєвода Мнішек повернувся з розвідки вельми задоволений, просто аж веселий. Погладжуючи широку руську бороду, що він тоді носив, сказав майже ласкаво:

— Заспокойся, донечко моя. Я власними очима, ось цими, — показав на свої очі, — упізнав свого зятя. Це справжній Дмитрій, московський цар і твій муж. А мій зять.

Марина тоді сонцем засяяла.

— Правда, тату? Бо таке говорять, таке...

— Правда, дочко, і не сумнівайся. Не вір тим, хто пасталакає усяке про Дмитрія. Буцімто він... не він. Я мав з ним авдієнцію в Тушині, балакав з ним, як оце з тобою. Вір: тушинський Дмитрій — справжній Дмитрій. Твій муж, а мій зять, московський цар. Хіба б я не впізнав свого зятя?

Справді, як би це тесть та не впізнав свого зятя? І Марина тоді повірила батькові. Повірила, як усе життя йому вірила — рідному батечкові.

І ось той молодий шляхтич. Котрий з власної забаганки примчав до її карети. Із карколомною новиною. І його застереження, що царевич «не той» і що про це всі вже знають — крім її величності...

Марина була у відчаї — кому вірити? Батькові чи люд­ській ясі? У найжахливішому сні не могло приснитися те, що Марина побачить у Тушині, коли навстріч їй виїде, як їй сказали, її чоловік Дмитрій!

Вона була не просто шокована, а вбита. Перед нею був якийсь... тип... Радше типик — «обличьем слуга, волосом черен, нос поклеп, ус не мал, брови велики нависли...».

Він нічим не був схожий на її Дмитрика, абсолютно нічим.

І Марина з жахом збагнула: перед нею чужа людина! Незнайома їй, яку вона бачила вперше. І певно хитра, коли зважилась на таке, жорстока, підступна, яка видає себе за її чоловіка, і вона мусить визнати ту людину за свого коханого мужа...

О, боги, боги, як їй все це витримати?

Кому це потрібно? Їй? Та ні ж бо. Чи батькові? Польщі та її королю? Чи руським дворянам, яких повно в Тушині?

Кому, кому, кому?

І як вона може того нелюба, чужака визнати за коханого чоловіка?

Матка Боска!

Єзус Марія і ви, святі угодники, — спасіть і помилуйте!..

Але це буде потім, потім... А тоді...

Автори «Щоденника Яна Сапеги», його секретарі, які скрупульозно занотовували всі події, що траплялися в стані гетьмана, записали й про поїздку воєводи Юрія Мнішека в Тушино до «царя Дмитрія». І записали не без іронії: пан воєвода їздив «упізнавати царя, той він чи не той».

Чому з іронією? Та тому, що знали: у Тушині засів не той Дмитрій. Як знали про те майже всі — і в Тушині, і в оточенні гетьмана Сапеги.

Повернувшись з Тушина, воєвода Мнішек усіх запевняв, що це таки «той» Дмитрій. На те у нього був свій резон: той не той, а коли він, властолюбний, захопить владу в Москві, ставши властителем (Марину тоді він неодмінно зробить властителькою), то він, воєвода, матиме від цього великий зиск — крім усього, ще й кілька міст та повітів у Сіверській землі.

Як і його Польща. Тому й проголосив тушинського «Дмитрія» тим Дмитрієм. І Марина батькові повірила, ожила, наче вдруге на світ білий народилася, була веселою і все наспівувала пісеньки, радуючись скорій зустрічі з Дмитриком...