Страница 125 из 168
А потім і під’їхав до її карети той молодий шляхтич і відкрив їй очі, хто такий той Дмитрій. Самозванець і все таке інше...
Для Марини це було не просто ударом обуха по голові, це був — крах.
Властиво продовження того нищівного краху — тільки ще більш стрімкішого, — що спіткав її 17 травня 1606 року в Москві...
...І було їй сказано: істинний цар Дмитрій Іванович тоді, під час бунту 17 травня 1606 року в Москві, насправді був убитий. А той, до кого вона їде і співає веселі пісеньки, насправді зовсім інша людина. Він лише прибрав собі ім’я убитого, назвавшись Дмитрієм Івановичем...
Для чого так вчинено? А для того, що так... треба. Всі інші пояснення — потім, потім. Тож якщо Марина Юріївна хоче повернути собі Московське царство і знову посісти трон у Кремлі, має визнати ту людину за свого мужа, з яким два роки тому вона вінчалася у Кремлі... Себто за істинного, справжнього царя Дмитрія Івановича, який буцімто вцілів під час злощасного бунту... Це говориться Марині Юріївні для того заздалегідь, аби вона, приїхавши до Тушина та вгледівши, кого їй видають за її мужа... Ну, одне слово, щоб чого такого... м-м... не натворила і була готова до всього. У тім числі й визнати чужого за свого мужа, і визнати привселюдно. А вже він проголосить її царицею російською.
Марина Юріївна відчула, як під нею крутиться земля — це ж добре, що хоч її зарані попередили і вона ще має час підготуватися до зустрічі з «царем Дмитрієм Івановичем», але мову в неї тоді відібрало. Отямившись, дала слово зробити так, як від неї вимагають — визнати того чоловіка за істинного царя Дмитрія і свого вінчаного — гріх перед Богом — мужа. Погодилась, хоча й збагнула, що має чинити щось таке... таке, що на Русі називають «воровством», але інакше вже не могла.
Тa в неї не було й вибору — як і іншого способу повернути собі втрачений трон...
Додому, на свою батьківщину, вона вже не повернеться. Ніколи. Принаймні до кінця свого життя, а жити їй, двадцятилітній, залишалося всього нічого — якихось там шість років.
Їдучи в Тушино, вона раз по раз плакала — хоча сліз уже й не було, — а плачучи, шепотіла лише одне слово: «катастрофа».
Це була катастрофа, і вона свідомо на неї йшла. І це була не нова катастрофа, це було відлуння тієї катастрофи, що спіткала її у Москві 17 травня два роки тому. Її продовження.
А може, й завершення.
Так, так, швидше всього — завершення. Що триватиме ще чотири роки — аж до того трагічного 1614 року...
Катастрофа (грец. kataσtroϕη′ — переворот, кінець, загибель) — несподіване лихо, подія, що спричинює тяжкі наслідки, руйнування, крах.
А ще — тяжке потрясіння, що стає причиною істотної зміни, різкого перелому в особистому або суспільному житті, — із тлумачного словника.
Все так і відбудеться, як словники тлумачать термін «катастрофа»: переворот, загибель, кінець, тяжке потрясіння, крах...
За свідченням секретарів гетьмана Сапеги, 6 вересня відбулася перша зустріч Марини Мнішек — як цариці — з тушинським «царем Дмитрієм».
Марина ще й оговтатись не встигла, що він, тушинський «Дмитрій», зовсім не той, на якого вона сподівалася, як він в оточенні кінних вояків, з шиком і гамором, з гиком і свистом з’явився в обозі Яна Сапеги, де вона тоді перебувала зі своїм почтом.
Приїхав, аби зустрітися з нею, з Мариною Мнішек. Хизувався, хоч у самого душа теленькала: а раптом Марина «не визнає» його? Відмовиться його визнати за справжнього Дмитрія, за мужа свого? Тоді — все. Тільки стане про це відомо, як йому одразу ж свої дадуть ногою під зад — котись далі! Бо якщо жона-цариця не визнає його за мужа свого, з яким дев’ять днів у Кремлі святкувала весілля своє царське і дев’ять ночей ділила з ним любов, то все. Сподіватися Дмитрію більше не буде на що.
Але за натурою своєю той, хто видавав себе за Дмитрія, був не лише хитрий, підступний та жорстокий, а й цинічний. А відтак гадав, що й усі інші у цьому світі суть циніки, бо всі в цьому світі гравці. У тім числі й ця гоноровита полячка, їхня графиня. Тож має «визнати» його. Бодай це й пахне цинізмом. Хоча... Що таке цинізм? Відверто зневажливе, зухвале ставлення до загальнопоширених норм моралі (а хто їх поширив?), етики, до всього, що користується загальним визнанням (а може, він не визнає цього «загального визнання»?), відвертість, доведена до безсоромності... Овва! Все це — велемовність. Красивість тих, кому ліньки на щось зважитись. А насправді, кожен у цьому світі цинік, він був переконаний. Тільки приховує — до певного часу — свій цинізм. А він не буде приховувати. Бо це — гра. Життя в цьому світі. Гра і не більше. Гра за владу — ще й кривава боротьба, — за вивищення над усіма. І Марина це має збагнути — якщо ще не збагнула. Бо інакше не бути їй царицею російською. А вона дуже хоче бути царицею російською, тож хай визнає його за істинного царя. Удвох і захоплять владу в Московії. Все інше — не суть важливо. Все інше виправдає влада, і люди проголосять їх тоді святими та праведниками. І самі ж будуть тому вірити.
З такими думками він і примчав зі своїми людьми до обозу гетьмана Яна Сапеги...
І та зустріч — перша! — відбулася. Як тушинський «цар» приїхав до обозу Сапеги, у якому тоді перебувала Марина Мнішек. Зі своїми людьми.
Як свідчать секретарі гетьмана у «Щоденнику Яна Сапеги», «ЦАРИЦЯ НЕ ДУЖЕ ОХОЧЕ З ЦАРЕМ ПРИВІТАЛАСЯ...».
І як далі зазначають секретарі (свідчення, як кажуть, з перших уст чи з перших рук), Марина не стала дякувати «Дмитрію» за те, що той, мовляв, визволив її з полону, на що «цар» цілком міг сподіватися і розраховувати, — додають секретарі, — але за умови, ЯКБИ СПРАВДІ БУВ ЇЇ МУЖЕМ...».
Вийшло, що Марина тоді — у першу свою зустріч з тушинським «царем» — не визнала у ньому свого законного чоловіка.
Це всі загледіли і в першу мить порозгублювалися: не визнала, а як же далі? Він уже пів-Росії підняв на ноги, вже крові стільки пролито, Польща на допомогу йому прислала свої війська на чолі з гетьманом Сапегою, а вона, цариця, не визнала його за мужа свого...
Чому? Що тому стало на заваді? Не змогла переступити через власну гордість? Але ж... Пів-Росії його визнало за царя, Польща в се діло встряла, Литва, себто Річ Посполита, а вона...
Марина була надто гордою, тож надто була вражена, прямо-таки душевно травмована тим, що новий «цар Дмитрій» виявився зовсім не тим, за кого себе видавав. Розгублена й принижена, Марина не могла себе перебороти та утаїти в першу зустріч, що вона розчарована.
Та якби тільки вона одна.
Міколай Мархоцький, польський прихильник тушинського «царя», згадуватиме:
«Це повернення принесло нам більше шкоди, як вигоди, бо цариця — як і інші персони, які знали Дмитрія у столиці, побачивши нашого, не захотіли його признавати, і утаїти це було неможливо. А московити скористались цим, щоб відхилити від Дмитрія своїх людей».
Марині потрібен був час, аби «визнати» тушинського «царя» за свого мужа, і це для неї було не просто. Мала переступити через саму себе.
В ім’я вищих цілей. Мала і не могла.
Навіть в ім’я вищих цілей. Тушинський «цар» був явно розчарований такою зустріччю зі «своєю» жоною. Ба навіть розгублений.
Скочив на коня, як жених, якому дали від воріт поворіт, свиснув-гикнув, вишкіривши зуби, і помчав з обозу геть.
Мабуть, у Тушино, у свою «столицю». Помчав, явно піймавши облизня...
І тоді взялися за Марину.
Всі, хто був зацікавлений у визнанні нею тушинського «царя» за справжнього Дмитрія, а найперше посол Олесницький з обов’язку служби і воєвода Юрій Мнішек, адже в такому разі всі його розрахунки отримати в Росії землі (Смоленщина та Сіверщина) та інші блага ставали примарними.
І взялися за Марину як слід.
— Від тебе не чекав такого... такого свавілля!!. — кричав воєвода Мнішек. — Ти собі багато дозволяєш! Та й хто ти така? Хто?..
— Я — цариця російська, — стримано відповіла Марина.
— Цариця! — вигукував воєвода Мнішек, і Марині тоді вперше здалося, що насправді він не є їй батько. — Вона — цариця! Була ти... царицею! Дев’ять днів! — Як він боляче її ранив, рідний батечко. — А тепер ти... тепер ніхто! Без царя Дмитрія не бути тобі царицею — чуєш?!. Без царя Дмитрія ти ніхто... чуєш, ніхто на Русі. Без царя Дмитрія тобі доведеться повертатися у Самбір і принишкнути там, аби не показуватися шляхті на очі та не слухати їхніх кпинів і насмішок!