Страница 123 из 168
Тож і не дивно, що тушинський загін на чолі з ротмістром Зборовським швидко наздогнав біля Білої кавалькаду поляків.
Воїни Шуйського, що її охороняли, порозбігалися від гріха подалі — ніхто з них не захотів за якусь там «дєвку з Польщі» накладати головою.
Марині було врочисто оголошено, що вона, російська цариця, з цієї миті вільна і може їхати в Тушино до свого вінчаного мужа — царя Дмитрія Івановича, котрий чекає її там з великим нетерпінням — «з ласкою і любов’ю превеликою». Як законну царицю російську і свою теж законну жону.
Чи могла Марина відмовитися від пропозиції повернутися до свого мужа, за яким все ще мала тугу? Та й для чого їй було повертатися в Самбір (чи й у Польщу) після дев’яти днів свого заміжжя і царювання? Аби вислуховувати кпини й насмішки шляхти? У Кракові на заручинах і коли вона виїздила в Москву вже як цариця, їй шалено заздрили вельможні шляхтянки, тепер же вони будуть відводити свої душі в насмішках з її дев’ятиденного царювання... Ні, додому вона не могла повернутися. Та й попри все вважала себе законно вінчаною царицею Московської Русі — щоб там не було.
Як свідчить очевидець, коли ротмістр Зборовський, скочивши з коня, опустившись на одне коліно, поклав перед нею свою шаблю і передав бажання Дмитрія її бачити, Марина неймовірно зраділа.
Ось тоді до царя Василія і дійшла вістка, що «вор послал людей под Дмитров переимат Юрья Сендомирсково с дочерью и послов литовских».
Розлючений цар Василій дав указівку воєводам «беречь послов литовских и Юрья Сендомирсково», але вже було пізно. «Юрья Сендомирсково» з дочкою вирвався на волю. Чи як би сьогодні сказали військові, на оперативний простір. А далі... Далі шукай вітра в полі!
За воєводою, котрий, знехтувавши царевим указом щодо курсу, яким йому належало рухатися, повернув до Волги, були послані навздогін царські воєводи зі стрільцями.
16 серпня втікачі стали станом, і там же їх наздогнали царські воєводи, але... Люди Юрія Мнішека несподівано вчинили їм збройну відсіч, напавши на стрільців, котрі їх наздогнали.
Сутичка була рішуча, хоч і недовга.
Діти боярські і стрільці, почувши, що поляки б’ють государевих людей смертним боєм, кинулись... Ні, не виручати своїх. Взяли ноги в руки і дали драла. Воєвода з дочкою нарешті змогли вільно зітхнути.
Невдовзі поляки підійшли до Білої і біля села Верхове знову стали станом — в очікуванні посланців від Лжедмитрія.
«Вважається, що Марина Мнішек відразу ж прийняла правила гри і «признала» самозванця своїм чоловіком. Але джерела прямо свідчать про протилежне, суперечачи поширеній думці про її готовність жертвувати всім заради одного честолюбства і збереження царських почестей. Присутність Марини Мнішек у Тушинському таборі була вигідна перш за все тушинському «царю Дмитрію». Вона підтверджувала в очах решти країни істинність і «легітимність» знову чудесно врятованого царя Дмитрія Івановича. Конрад Буссов, який на той час опинився в таборі другого самозванця, писав, що тільки в Тушині було отримано вістку про перехоплення цариці посланими для цього людьми і про те, що вона знаходиться в дорозі під Москвою, був влаштований салют. «Дмитрій... зрадів і розвеселився, наказав випалити кілька разів із великих гармат, а всі ратники по всьому таборі мали на знак радощів 3 чи 4 рази вистрелити з мушкетів та інших рушниць».
Полковник Олександр Зборовський, перехопивши Марину Мнішек біля Волги, повіз її в табір Лжедмитрія II. Але дорогою до Тушина, де тоді була ставка Лжедмитрія II, заїхали в Любениці, що неподалік Царевого Займища, де тоді стояв табором польський гетьман Ян Сапега. Як свідчить «Щоденник Яна Сапеги», а його вели гетьманові секретарі, 19 серпня 1608 року гетьман особисто зустрів царицю. Зустрів її з усім пошанівком, як і належить зустрічати царицю, — Марина лишилася задоволеною. Більше того, на честь прибуття Марини Мнішек гетьман влаштував огляд свого війська. Воно криками вітало царицю, яка стояла разом з гетьманом на узвишші. Проходячи мимо узвишшя, полки віддавали честь цариці і гетьману.
Потім був обід, тости виголошувалися за царицю й гетьмана.
Марина лишилася задоволеною.
— Наче побувала вдома, у Польщі, — казатиме вона розчулено.
Після недовгих гостин цариця далі рушила в супроводі гетьмана, який вирішив особисто її відвезти в Тушино, до царя Дмитрія. Крім людей полковника Зборовського, царицю також супроводжували ще й воїни гетьмана Сапеги. Це було не зайвим, адже тоді на дорогах Московії нишпорили цілі зграї різних підозрілих людей, які видавали себе за вольних козаків і грабували села, що траплялися їм на шляху.
Вирушили через Можайськ і Звенигород, погода була гарна, і Марина перебувала в доброму гуморі. Дорогою вона отримала листа від Дмитрія і, як зазначатимуть джерела, «тому її милість була рада».
По дорозі гетьман розважав царицю своїми великосвітськими балачками, ще й радувався, що цар Дмитрій так чудесно врятувався тоді, під час бунту в Москві 17 травня і тепер уже не віддасть нікому престолу і керувати царством буде «більш належним чином». Обоє вони тоді — і цариця, і гетьман — щиро вірили, що цар Дмитрій таки й справді врятувався. У крайньому разі були переконані — особливо Марина, — що її в Тушині чекає «істинний цар». Вона тоді навіть не підозрювала, навіть думки не припускала, що все не так. Зовсім, зовсім не так.
Всю правду на той час знав лише воєвода Юрій Мнішек, у якого не було ані найменших сумнівів, що в Тушині зовсім інший Дмитрій. Але про це він з обережності й словом не прохопився перед дочкою — а раптом вона відмовиться їхати в Тушино? Тому вирішив покластися на руське «авось»: якось, мовляв, воно вирішиться. Саме собою. А поки що дочка хай перебуває в надії, що в Тушині її чекає істинний цар.
Про те, що воєвода знав усю правду, писав ще автор «Бельського літопису»: «с вором тушинским он (воєвода) сложился заодин, и назвал того вора тушинского опять царевичем Дмитрием Ивановичем, и дочь свою Марину отдал ему в жены место. И всей рати воровской и в Тушино полякам и литве и русским ворам, и изменникам, и казакам, умысля с тушинским вором и забы крестьное целованье и своего обещанья, и объявил воровски, преступя крестное целованье, что будтося то прямой царевич Дмитрей Иванович, а его зять».
Ставлячи на нового самозванця, який вдавав із себе «царя Дмитрія», воєвода Мнішек, як і його спільник посол Олесницький, добре знали, що цар Шуйський (на той час він ще був при владі) більше двох років не протримається, трон під ним вже хитається, і не сьогодні-завтра він просто злетить з нього. Та й Московське царство було на той час ослабілим, так що повернутися до Кремля у них був шанс. Зі свого боку «цар Дмитрій», відразу ж як з’явився в Стародубі й відкрився, що він «істинний цар», шукав підхід до воєводи Мнішека і до Марини Мнішек. Хто, хто, а він добре розумів, як непросто йому буде грати свою роль і вдавати з себе «істинного Дмитрія» та переконати підданих у правдивості своєї легенди. Якщо взагалі можливо — без визнання Мариною його своїм, істинним чоловіком, себто царем Дмитрієм.
Зі свого боку, воєвода Мнішек сподівався, що тільки-но «цар Дмитрій» повернеться до Москви — тоді це здавалося цілком реальним, — він має виконати зобов’язання першого Дмитрія по відношенню до його дочки і до нього самого, і тоді Мнішеки стануть спадковими володарями Смоленської і Сіверської земель, і нарешті здійсниться його давня мрія щодо об’єднання двох держав і двох християнських церков.
Визнати нового Дмитрія за істинного мусив і посол Речі Посполитої Міколай Олесницький. Оскільки ж він на той час ще не мав інструкцій свого патрона, як діяти офіційно, то діяв на свій страх і ризик, будучи переконаним, що його мосць урешті-решт таки офіційно визнає Лжедмитрія за істинного Дмитрія.
Але ще й тоді Марина не знала, що «цар Дмитрій», який чекав її в Тушині, насправді інший Дмитрій, — в цьому їй ще належало розчаруватися і випити до дна свою гірку чашу та з примусу визнати якогось жевжика-самозванця за того, хто був її мужем і котрого вона так щиро кохала — з усім запалом дівочого серця.