Страница 122 из 168
Все почалося значно серйозніше та складніше. І не у якійсь там фанатичній (чи фантастичній) велелюбності («любвеобильности») Марини Мнішек річ. Дуже складною була у ті смутні часи політична ситуація, у якій вона опинилася, великий тиск було на неї вчинено.
Марину Мнішек просто використали в нечесній грі, вона стала мимовільною заручницею тих махінацій, що їх розкрутили, починаючи від самого короля Сигізмунда III і закінчуючи її рідним батечком, воєводою Юрієм Мнішеком, якого вона звикла слухатися ще змалечку.
Походження нового «царя Дмитрія» (він же Лжедмитрій II, просто Вор, пізніше Тушинський вор), як справедливо пише один з авторів, оповито ще більшою завісою таїни, як обставини життя його попередника.
Найпершим «званням», що його Лжедмитрій II отримав, було — Стародубський вор, адже з’явився він, як уже писалося, на пограниччі Литви в містечку Стародуб.
А втім, як бути точним, спершу там з’явилися дві людини, одна з яких назвалася Андрієм Нагим, а друга — московським піддячим (помічник дяка) Олексієм Рукіним.
«А приидоша неведомо откуда и сказаша, что пришли от царя Дмитрия к ним. И сказаша стародубцам, что царь Дмитрий присла их наперед себя для того, таки ль ему все рады: а он жив скрыте от изменников».
Стародубці напосіли на піддячого, аби він їм розповів, де знаходиться цар Дмитрій.
«Возопиша единодушно, что все мы ему рады, скажите нам, где он ныне, и пойдем все к нему головами».
Олексій Рукін і зізнався:
«Здеся есть у вас царь Дмитрий».
Стародубці спершу не повірили і влаштували піддячому чи не «пытки с пристрастием», після яких він заявив, що та, друга людина, яка прийшла з ним у Стародуб, і є цар Дмитрій.
«Асей есть царь Дмитрий, кой называетца Ондреем Нагим», і тоді «стародубцы же все начаша вопити и начаша звонити в колокола».
Про це пише і ротмістр Міколай Мархоцький, який служив Лжедмитрію II разом з козаками Ружинського, у своїй «Історії Московської війни». Спершу «царя Дмитрія» у Стародубі сприйняли за шпигуна і посадили до холодної у містечку Пропойськ. Він спершу назвався Андрієм Нагим, якого переслідує цар Василій Шуйський, аби «уничтожить все «дмитриево племя», а по нашему — родичей». А вже тоді «Нагой» і об’явився царем Дмитрієм.
«Царь Дмитрий очень оригинально сумел доказать, что он царь: взяв в руки палку, он набросился с руганью на стародубцев: «Ах вы... вы еще не узнаете меня? Я — государь!» І стародубці миттєво повірили, що він і справді цар.
І все ж загадку походження другого Лжедмитрія, що всіх хвилювала, так нікому й не вдалося встановити — ні його ворогам, ні союзникам. У тім числі й цареві Шуйському, який намагався вивідати, хто ж він, його головний противник. Але справжнього імені його так і не було встановлено: «цар Дмитрій», «вор», «царик», та й усе.
Білоруський священик Федір Філіппович у своєму «Баркулабівському літопису» пише, що то був вельми жалюгідний чоловічок.
«Каждому забегаючи, послугуючи, а имел на себе одеяние плохое: кожух плохий, шлык баряный, в лете в том ходил». І що в Стародубі його «москва по знаках царских и по писаных листах, которы он, утекаючи с Москвы по замках написавши давал, через тыи уси знаки его признали, иж он ест правдивый, певный царь восточный Дмитр Иванович, праведное солнце».
Звичайно, всіх цікавило, звідки самозванець так добре знав історії Лжедмитрія І? Вважається, що це воєвода Юрій Мнішек відкрив другому самозванцю тайни самозванця першого.
Як писатиметься в посольській грамоті царя Михайла Федоровича в році 1615-му, що була направлена королю, Юрій Мнішек «пришел к тому другому вору в табор... и дочь свою за тового другого вора дал, и с ним был в таборех многое время, и на всякое зло ево научил, и обычаи всякие прежняво вора растриги тому вору рассказал».
Один з істориків (С. Ф. Платонов) найточніше підкреслив відмінності між першим і другим «царевичами Дмитріями»: «Расстрига, выпущенный на московский рубеж из королевского дворца и панских замков, имел вид серьезного и искреннего претендента на престол. Он умел воодушевить своим делом воинские массы, умел подчинить их своим приказаниям и обуздать дисциплиною... он был действительным руководителем поднятого им движения. Вор же вышел на свое дело из Пропойской тюрьмы и объявил себя царем на Стародубской площади под страхом побоев и пыток. Не он руководил толпами своих сторонников и подданных, а, напротив, они его влекли за собою в своем стихийном брожении, мотивом которого был не интерес претендента, а собственные интересы его отрядов».
Ті, хто добре знав Лжедмитрія I і служив йому, бачили, що Лжедмитрій II — це зовсім інша людина, але...
Ось і козацький гетьман Іван Заруцький, той, який пізніше відіграватиме таку важливу роль і в долі Лжедмитрія II, і в долі самої Марини, змушений був пройти через процедуру «впізнавання царя», що чудом врятувався. Він добре знав першого Дмитрія і коли прибув у Стародуб до Лжедмитрія II, то відразу ж збагнув, що це зовсім інша людина, що з першою у нього лише спільне ім’я і бажання теж посісти царський трон у Москві.
Як свідчить Конрад Буссов, «атаман с первого взгляда понял, что это не прежний Дмитрий, однако на людях виду не показал и, невзирая на это, воздал ему царские почести, как будто он был обязан сделать это и прекрасно знает его, хотя раньше он его никогда не видал».
Це — такі «зізнання» і такі «визнання» — допомогли декому для досягнення влади творити міф.
Так змушена була діяти і Марина Мнішек — визнавати зовсім чужу їй людину за свого чоловіка, який буцімто врятувався. В ім’я все тих чужих інтриг, хто все це затіяв, аби досягнути влади і вигод...
Уже тоді, як 23 липня 1608 року воєвода Юрій Мнішек разом з дочкою, родичами і деякими шляхтичами залишив Москву, прямуючи буцімто додому, в Польщу, у нього вже був план, як йому діяти далі, — той план він узгодив з послом Міколаєм Олесницьким (а це був до всього ж ще й родич воєводиної жони, дядько Марини).
Вирішили вони діяти разом, в супрязі. В ім’я «вищих інтересів королівства».
Ще знаходячись у Москві, воєвода разом з іншими послами адресував королю Сигізмунду III «Меморіал», що був, по суті, планом, як діяти «воскреслому Дмитрію», аби цього разу справа нарешті вдалася і дві держави — Річ Посполита і Московське царство — нарешті б створили унію. Воєвода Мнішек, якщо судити по його «Меморіалу», вже тоді був не лише готовий виявити підтримку «воскреслому» Дмитрію, а й схиляв до того його мосць пана круля.
В «Меморіалі» все розписано: і як діяти новому Дмитрію, як себе тримати з боярами, які були винуватими в травневих подіях у Москві, як організувати особисту охорону та вести справи в канцелярії (погоджуючись на вжиток «народної» мови, а не латинської — поки що), про те, що треба вже зараз відправляти молодих людей на навчання до Європи — вони потім будуть опорою новому режиму, — а головне полягало в тому, що треба все робити для того, аби вдалося нарешті створити унію з католицизмом.
Для себе і своєї дочки воєвода хотів перш за все надійних гарантій її царському титулу і цілісності майна як у Московській державі, так і в Речі Посполитій, щоб при «зміні обставин вона була під захистом королівства», щоб «сенатори і піддані по городах дали присягу її царській величності, як своїй государині на підданство і послушаніє», щоби був складений реєстр всім «вещам, забранным у Сандомирского воеводы Юрия Мнишека и дочери его Марины», — далі йде перелік тих речей та коштовностей, починаючи з окованого сундука.
І ще багато про що писав — навіть ставив умови та ультиматуми — у своєму «Меморіалі» Юрій Мнішек.
Шлях, що з Москви слався до Польщі, був неблизьким, але воєводу з дочкою чомусь повезли ще довшим шляхом, вибираючи чи не манівці.
Можливо для того вибрали обхідний шлях, аби люди «царя» Дмитрія не перехопили кортеж поляків: через Углич, Твер і Білу до литовського кордону. І все ж не виключено, що про такий «хитрий» шлях дізнався «цар» Дмитрій, який тоді перебував у Тушині, — як вважається, не без допомоги людей воєводи Мнішека.