Марина — цариця московська

— Гм... — цар ще кілька разів гмикнув, а тоді раптом кинув свій царський посох. — Карету мені й жоні моїй!

І відразу ж виїхав з Кремля — народ розступився, випускаючи його, і мовчав, але похмуро, — разом зі своєю дружиною до свого колишнього боярського дому. І Русь в один день опинилася ніби без царя. Але так тривало недовго. Василій Шуйський у своєму боярському домі переспав, ніби охолов, заспокоївся, випив доброго вина і вирішив ще за свій посох поборотися. Тим більше, він принародно не зрікався царської влади. Того ж дня він велів своїм людям послати москов­ським стрільцям гроші — заборговане жалування, що його видобув зі своїх особистих капшуків, і закликав стрільців захистити його — законного государя Московської Русі, а бояр-ізмєнніков наказати, позбавивши їх живота. Він уже вірив, що московські стрільці повернуть його на трон, а його противники і змовники будуть належно покарані. На його бік став і патріарх, вимагаючи, аби Шуйський повернувся до царського палацу.

Може б, так і трапилося, якби не Ляпунов. Бунтівний боярин не дрімав. Дізнавшись про звертання Шуйського до московських стрільців, він зі своїми озброєними людьми увірвався в боярський дім Шуйського і заявив, що для заспокоєння народу той має постригтися в монахи.

Негайно! Сієї ж миті — з Ляпуновим були монахи Чудового монастиря, котрі погодилися провести обряд постриження.

Як згадав цар Василій, що він стане таким же розстригою, яким не так давно обзивав царя Дмитрія («Господи, невже це мені за гріхи мої, що я скинув з трону Дмитрія і вбив його?» — майнула розпачлива думка). Якусь мить повагавшись, Шуйський навідріз відмовився постригатися в монахи.

— Не хочеш по своїй волі, зробимо по нашій!

Ляпунов кивнув своїм людям, вони кинулися до царя, схопили його за руки і тримали так міцно, доки монахи Чудового монастиря здійснювали обряд постриження.

— Дякуй Богові і народу, що вирішив не проливати твою чорну кров, не позбавляти тебе живота, а мирно зігнати тебе з царського сідала, званого троном! — насмішкувато вигукнув заводій змовників.

Під час обряду треба було, щоб Шуйський виголошував обітницю, погоджуючись стати монахом.

Шуйський навідріз відмовився давати обітницю і міцно стис тонкі посинілі губи, тільки очі його ще більше сльозилися, і з них падали йому на щоки краплі...

— Розтулити йому рота? — запитав один із людей Ляпунова. — Це ми могем.

— Біс з ним, хай німує, — махнув рукою Ляпунов. — Обітницю замість нього виголосять монахи. Будемо вважати, що Василій Іванович од радощів, що стає монахом, просто онімів.

І тоді Шуйський раптом закричав:

— Не хочу! Не хочу!! Не хочу постригатися у монахи! Ви чините наді мною насильство! Я звернуся...

— Із жалобою? — з’єхидничав Ляпунов. — На кого й до кого?

— До народу! — бризкаючи слиною, кричав Шуйський, голова й борода його були розтріпані, очі вирячені, рот перекривлений. — Не хочу!!! Ви розбійники з великої дороги! Мене вибирали на царство у Кремлі гуртом, а тому ви не маєте права відбирати у мене посох!

— Ха! — Ляпунов взявся руками в боки. — Он як ти... зашкабарчав. Чому ж ти цього не говорив цареві Дмитрію, коли його насильно позбавляв не лише посоха, а й самого життя? А він народом і патріархом був вінчаний на царство. Чи забув про це?

Шуйський знову зціпив сухі, тонкі й синюваті губи, і голова впала йому на груди, він захрипів.

— Будя! — сказав Ляпунов. — Далі він сам дійде! Гайда до народу, порадуємо його, що Василій Іванович уже всього-на-всього простий монах!

— Ізмєннік!! — хрипів Шуйський на адресу Ляпунова і бризкав слиною, що стала червоною — горлом у царя почала сочитися кров. — Вор і ізмєннік! Клятвопорушник! Ти мені, яко цареві, клявся бути вірним.

— Клявся, — шкірив Ляпунов міцні білі зуби, що особливо біліли на тлі його чорної бороди. — Клявся тобі... Але в кого я навчився? У тебе, голубе старий, і добряче підтоптаний! Ти теж клявся принародно служити цареві Дмитрію і сам же свою клятву й порушив — ставши ізмєнніком і вором!

Звичайно, постриг, як насильницький, не міг мати якого-небудь значення — хіба що морально підрубав Шуйського. Та й патріарх не визнав того постригу, а монахами назвав не Шуйського, а тих, хто вчинив над ним наругу.

Але заява патріарха не зробила аніякого впливу на рішення змовників.

— Хай дякує, що ми його скинули з трону без крові, — підсумував свої дії Ляпунов. — А могли взяти з нього приклад і вчинити з ним так, як він вчинив із законним царем Дмитрієм, убити його, тіло спалити, прах засипати до пищалі і шарахнути нею у світ білий!

Але не дивлячись на те, що Шуйського постригли силоміць, без його згоди, що не допускалося канонами християнської церкви, постриженика відвезли у якомусь лахмітті до Чудового монастиря і зачинили його в келії.

— Молись і проси у Господа прощення за те, що ти колись вчинив з царем Дмитрієм. Авось Господь тебе й пробачить, закоренілого старого грішника. Господь, кажуть, прощає і найзатятіших грішників, які щиро каються в содіяному...

Чи каявся запертий до келії Василій Шуйський — невідомо.

Другодні була пострижена в монахині і його жона, а братів його взяли під варту. Шуйського офіційно оголосили по­збавленим трону і царського посоху. Боярська дума у зв’язку з цим звернулася до гетьмана Жолкевського і погодилася, аби новим руським царем було обрано королевича Владислава, поляка, сина польського короля Сигізмунда III. Жолкевський поставив умову, і члени Боярської думи її прийняли: скинутий цар має бути відправлений до Волоколамського монастиря, а його брати — до Білої. Царицю Марію, позбавлену корони і пострижену в черниці, відвезти до Суздальського Покров­ського монастиря, що й було виконано. Екс-цареві і екс-цариці було дозволено ходити в мирському вбранні. Але в кінці жовтня Жолкевський виїхав під Смоленськ у табір короля Сигізмунда III. З собою він мав — кажуть, за наполяганням бояр, які все ще побоювалися, бодай і позбавленого трону, царя Василія, — «прихопити» його із собою. І його, і його сім’ю. Гетьман і «прихопив». 30 жовтня він урочисто в’їхав до королівського табору під Смоленськом, везучи у своєму обозі постриженого, одягненого чи не в лахміття руського царя, руки і борода якого тряслися. Він плакав і, здавалося, вже не тямив, де він і що з ним...

Жолкевський велів привести Василія та його сім’ю до короля.

Сигізмунд III з цікавістю, але без ворожнечі роздивлявся того, хто ще вчора був московським царем.

З жалю навіть звелів Василія пристойно зодягти.

Під час представлення королеві Василію сказали, аби він поклонився. Василій помовчав і тихо відповів:

— Не можна московському і всея Русі государю кланятись королю: праведними судьбами Божими, а не вашими руками приведений я в полон, але виданий московськими ізмєнніками, моїми рабами.

Його ще про щось запитали, Василій хитнув скуйовдженою бородою:

— Все сказав. Більше від мене не почуєте й слова.

— Мені його шкода, цього вчорашнього государя, — замислено мовив король. — Відведіть його під добру варту, і хай там спочиває. Більше ні на що не придатний цей жалюгідний дідок. А що з ним таке сталося — хай пеняє на себе. З ним сталося те, що він кілька років тому вчинив з царем Дмитрієм. Тільки трохи краще — бояри зберегли йому життя. Хай цьому і радується. І його брати теж — хоч і на них незмита кров царя Дмитрія.

У жовтні 1611 року король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ, взявши після довгої облоги Смоленськ, — як казали, «навічно» повернув його Польщі, — урочисто в’їхав до Варшави. Кавалькада його була довга, здавалося, що безконечна, але відразу за позолоченою каретою його мосці коненята тягли простий селянський візок, у якому сидів колишній руський цар Василій Шуйський та два його брати...

Hа площі відбулася препишна зустріч короля його підданими.

На тій зустрічі, на очах у всього люду до короля підвели руського царя і веліли висловити свою покірливість його величності.

І раптом сталося те, чого ніхто навіть з поляків не сподівався: вчорашній цар Московської Русі Василій Іванович Шуйський — правда, пристойно зодягнений з такого приводу, раптом...