Страница 114 из 168
Лжедмитрій тоді міг узяти Москву, але так і не зробив для цього бодай спроби — це і врятувало Шуйського. На якийсь час. Хоча становище його було вкрай тяжким. На той час в Російській державі з’явилися ніби дві столиці: одна стара, Москва, де сидів, як щур в горах, перепуджений цар Шуйський, і друга нова — сільце Тушино, де сидів Лжедмитрій II. Чи то пак врятований цар Дмитрій Іванович.
І Росія розділилася на два табори: одні визнавали Шуйського, інші — Дмитрія, перші спішили до Москви, другі до Тушина. Вплив Лжедмитрія зростав, йому стали підкорятися міста: Ярославль, Кострома, Вологда, Муром, Кашин та багато інших. Але так довго тривати не могло. Поляки і руські «вори», які нишпорили по містах, швидко налаштували проти себе руський люд. Спершу він вірив грамотам «Дмитрія», які звільняли руських від будь-яких податків, але швидко побачили, що доведеться давати. І давати стільки, скільки з них захочуть брати — із Тушина раз по раз мчали збирачі податі, повсюди безчинствували польські та руські зграї грабіжників...
Руські вже сумнівалися, що в Тушині сидить справжній Дмитрій. Швидко чи ні, а деякі міста почали його зрікатися за той — як би сьогодні сказали, «беспредел», що чинили його люди.
Тоді нарешті була зроблена спроба тушинців захопити Москву — запізніла аж-аж! Москву не вдалося взяти. А тим часом з півночі йшов Скопін-Шуйський із шведами, у Пскові й Твері тушинці були розбиті і розбіглися хто куди, а радше на великі дороги — грабувати. Москва була звільнена від облоги. Першими під владу Шуйського повернулися міста Галич, Кострома, Вологда, Білоозеро, Устюжино, Городець, Бежецький Верх, Кашин. До них приєдналися Володимир і Ярославль. Ці міста, виганяючи тушинців, утворювали між собою союзи, збирали за свій рахунок війська.
Шуйський миттєво вловив цю переміну в громадській свідомості і в своїх грамотах почав звертатися прямо до земель, із вмовлянням зберегти єдність і зібратися всім разом. «А если вскоре не соберутся, — писав, — а станут все врозь жить и сами за себя не станут, то увидят над собою от воров конечное разорение, домам запустение, женам и детям поругание; и самим себе будут, и нашей христианской вере, и своему отечеству предатели». (Умілі були писарі в Кремлі, тямили, як складати в даний момент «воззвания» до народу!)
Лжедмитрія почали залишати поляки, які перебігали під Смоленськ до короля Сигізмунда III. Бачачи, що досидівся в Тушині до краху, Лжедмитрій злякався і, перевдягнувшись простим селянином, втік до Калуги, де знову зажив — правда, тимчасово — в розкоші. Б’ючи байдики. Із тих міст, що йому не так давно присягнули, у нього залишилися лише Коломна і Кашира.
Але перестало щастить і Москві.
Весною в Москві скінчився хліб. Новий через облогу підвезти було неможливо. Харчі подорожчали, в столиці почалося хвилювання. Діти боярські та чорні люди приходили до царя з криком: до чого досиділися? Хліб дорожчає, а промислів ніяких немає.
Щоб збити ціни на хліб, Шуйський переконав пустити в продаж хліб із багатих монастирських запасів, що знаходилися у Москві. Це трохи заспокоїло народ. У цей час Скопін-Шуйський з новгородським ополченням і великим шведським загоном генерала Делагарді виступив на допомогу Москві. Одночасно вгору по Волзі виступив з Астрахані боярин Федір Шереметєв, і доля самозванця повисла на волосині. Але тут польське військо під командуванням короля Сигізмунда II обіклало Смоленськ. До внутрішньої смути додалася війна зовнішня. Але Шуйського врятувало те, що Лжедмитрій, покинувши Тушино, перебрався до Калуги. Частина його прихильників подалася за ним, інша частина перейшла до московського царя. Зрештою, Москва звільнилася від облоги Тушинського вора, в березні Скопін і Делагарді врочисто в’їхали до столиці. Цар Василій не мав дітей, але мав двох братів. Старший після нього, Дмитрій, вважав себе спадкоємцем престолу. Але народною любов’ю з усього роду Шуйських користувався тільки племінник Скопін-Шуйський. Руські люди тільки його вважали спадкоємцем і тільки у ньому вбачали свій порятунок. Дмитрій Шуйський, який себе вважав спадкоємцем, затаїв проти племінника ненависть. 23 квітня на хрестинах у князя Івана Воротинського князь Скопін раптом занеміг — пішла кров з носа. До того був здоровий і раптом... Прохворівши два тижні, молодий князь помер. Для Василія-царя це був черговий удар. По Москві, а потім і по Русі поповзли чутки, що молодого князя отруїли, що це буцімто вчинила жона Дмитрія Шуйського, щоб прибрати чоловікового суперника у боротьбі за трон. Цар Василій — а він усі надії покладав на небожа Скопіна — теж зліг. Називав себе нещасливим царем, Богом не благословенним.
А далі посипалися, як із гори снігова грудка покотилася, на ходу обростаючи й обростаючи, все нові і нові невдачі та нещастя на московського царя Василія Івановича Шуйського. І тим невдачам та нещастям, здавалося, не буде ліку. Смута, що було притихла, знову ожила і почала набирати силу. Далі — гірше. Боярин Прокопій Ляпунов підняв проти Василія всю Рязанську землю, князь Дмитрій Шуйський був наголову розбитий польським гетьманом Жолкевським біля Клушина. Самозванець, засівши в Калузі, почав збирати — вельми успішно — нову армію і знову намагався вирушити на Москву. Змовник Прокопій Ляпунов перетягував на свій бік бояр і дворян, як колись те робив сам Шуйський, виступаючи проти царя Дмитрія. Швидко чи ні, а бояри та дворяни на чолі з Ляпуновим домовилися за допомогою москвичів скинути з трону царя Василія. 17 липня поводир змовників Ляпунов з великим натовпом увірвався до кремлівського палацу і заявив Шуйському: «Чи довго за тебе буде литися кров християнська? Земля запустіла, нічого доброго не робиться у твоє правління. Зжалься над нами, над погибеллю нашою, поклади посох царський, а вже ми якось самі собі дамо раду!»
Шуйський вигукнув: «Ти сміливий мені це говорити, коли бояри мені нічого такого не говорять!» І вихопив ніж, готовий захищатися до останнього. Хирлявий на вигляд, він в одну мить ніби в плечах поширшав і зростом побільшав, а ніж у його руці загрозливо спалахував відблиском свічок.
— Н-ну, — кричав цар, — хто з вас, ізмєнніки, сміливий, виходь першим під мій ніж!!.
Ляпунов кинувся було вперед, вихоплюючи свій ніж, але раптом інші змовники зупинили його: почекай, ще, мовляв, рано за ножі братися! Ще треба миром спробувати все уладити. А смути, різанини та крові і без тебе, боярине, на Русі нашій вистачає. Негоже все це розпалювати ще й у Кремлі.
Ляпунов сплюнув з досади і пішов на Красну площу, де вже збирався народ. Заходився закликати народ дружно виступити проти царя. Але його ніхто не підтримав. Ухвалили компроміс: іти всім разом до Серпуховських воріт, де більше місця, і там вирішувати всім народом, що далі робити. Пішли. До натовпу, що нуртувався біля Серпуховських воріт. І там спільно галасували, кричали — довго, тяжко, до хрипоти. Одні були за те, що треба царя — чого з ним панькатися — одразу ж усім гуртом порішити. Але таких була меншість. Гору взяла більшість, яка ухвалила: бити чолом государю Василію Івановичу, щоби він, государ, царство залишив, тому що багато крові ллється, а в народі говорять, що він, государ, нещасливий, але гордий, що міста українські, які підтримали Вора, його, государя, не хочуть на царстві.
Народ мовби з такою думкою погоджувався, хоч єдності серед нього не було. Вагалися бояри, але недовго. Не погоджувався патріарх, але його не послухали, обірвали на півслові, і патріарх, ображений і червоний від злості, кудись подався, плюючись і проклинаючи якихось «бєсов».
Вирішено було, і до царя пішов його свояк, князь Воротинський, аби оголосити Шуйському вирок собору — як назвали те зібрання біля Серпуховських воріт: «Уся земля б’є тобі чолом: залиш своє государство заради міжусобної брані, тебе не люблять і служити тобі не хочуть!».
— Це воля всього московського народу? — приречено запитав цар — по всьому видно було, що він уже стомився і зломився.
— Так, государю, це воля всього московського народу, — повторив йому свояк його. — Ти маєш покласти свій царський посох, а життя тобі московський народ збереже. Якщо послухаєш його і виконаєш волю його.