Страница 116 из 168
Раптом за давнім руським звичаєм уклонився в пояс, доторкнувшись рукою до землі, а коли його підвели до короля, поцілував йому руку. Кажуть, що то було видовисько велике — ще б пак! Жоден король Речі Посполитої не повертався з походу із такою «здобиччю». Тож було те видовисько великим, предивним, яке викликало до поверженого царя жалість.
Але не у всіх. Воєвода Юрій Мнішек вимагав суду над Шуйським — за вбивство Дмитрія. Вимагав настирливо, але сейм віднісся до поверженого царя із співчуттям і ухвалив суду над Шуйським не влаштовувати — буде з нього і так ганьби. Та й старість треба поважати.
Ухвалу сейму підтвердив король, але велів усіх трьох братів Шуйських ув’язнити в Густинському замку під Варшавою — так закінчилося похмуре і нещасливе царювання Василя Івановича. Посадили його в замок під препильну варту, утримання йому виділили, як свідчитимуть сучасники, «паскудне» — це видно із списку речей та одягу, що залишилися після нього. Помре він тихо та непомітно, засне й не прокинеться, через рік по тому, у 1612 році, і десь там, неподалік замку його й зариють — як наче якогось безіменного жебрака, безрідного бродягу.
Коли вісті про кончину Шуйського дійшли до Москви, кілька князів висловилися з цього приводу. Князь Кагирєв-Ростовський сказав, що цар Василій був розумний, хоч тепер його розум уже нікого не дивує і не може вважатися... розумним, а його хитрість, здатність заплутати інтригу тоді сприймали за тямковитість. Коли ж йому довелося цей розум показати в державних справах, то всі побачили з боку Василія ряд помилок, розгубленість перед бідою, нездатність керувати державою... Інший князь — Хворостинін — назвав його нечестивцем, який, залишивши Бога, звертався до бісів і, мовляв, був схильний до волховання. До єресі. І загалом був безчесним, який ні до кого не мав жалю, а любив лише донощиків та різних нашіптувачів. Народ його ніколи не любив, не шанував, тож на його смерть не звернув аніякої уваги. Наче Московська Русь і не мала такого царя, як Василій Іванович Шуйський...
По смерті Василя Івановича в чужій землі майже три роки Русь залишатиметься без царя і фактично без центральної влади. Її роздиратимуть міжусобиці і польсько-шведська інтервенція. Зі свого офіційного зображення (мініатюра з «Тітулярніка») Шуйський хитро скосив око з-під насунутої на лоба шапки Мономаха, наче ось-ось підморгне і скаже: «А що — спробували, як без мене, га? Було б мене не чіпати, то й не була б Русь аж цілих три роки без царя-батюшки!»
А може, то тільки так здається, може, на тій мініатюрі зображений нещасливий дідок з довгою густою бородою, якого всі не любили і царювання якого всім — у тім числі й самому Василію Івановичу — завдало стільки лиха і потрясінь.
Його прах знаходитиметься в чужих палестинах ще двадцять три роки, аж доки року 1635-го не буде перевезено до Москви — який-не-який, а все ж таки цар!
Вигнаний за життя з Кремля, Василій Шуйський повернеться до нього по своїй смерті, але повернеться вже навічно.
На північному боці Боровицького горба у Кремлі — Архангельський собор: зведений за Івана III італійським майстром Алевізом Новим як великокняжа усипальниця Московської держави.
Різні там лежать князі, герої, мученики, святі. Біля іконостаса похований Василій Темний — онук Дмитрія Донського. На великий престол він зійшов ще дитиною (маючи близько десяти років), і в Московському князівстві відразу ж почалися міжусобиці, що тривали двадцять років. Князь навіть осліпив свого двоюрідного брата Василія Косого — під час тих перетурбацій за престол. Думав, що й це зійде йому з рук — великий-бо князь! Аж ні. Його самого осліпили (тому він і став Темним, себто незрячим) — що творив, те й заслужив. Тепер обидва князі лежать рядком — кат і його жертва, обидва осліплені. Невже й справді має рацію народна мудрість, яка застерігає: не рий яму ближньому!
Із 54 поховань собору 52 знаходяться під землею. Князі великі й удільні поховані в тесаних білокам’яних гробах, скритих під підлогою, а над похованнями зведені цегляні надгробки. У XVIII ст. на них були встановлені білокам’яні плити з написами і орнаментом. (У 1903 році, аби зберегти надгробки від руйнування, їх сховали у мідні чохли.)
Перша гробниця біля західних воріт, ближче до північної стіни — царя Василія Шуйського, померлого в Польщі у 1612 році, де він перебував в ув’язненні, прах якого був перевезений до Москви і похований в Архангельському соборі у 1635 році.
На підлозі собору розташовані дві раки із святими мощами. В одній з них покояться останки святого благовірного князя Михайла Чернігівського, мученика, убитого в Золотій Орді у 1245 році, у другій — святого страстотерпця (так називали у християн мучеників, які постраждали за релігійні переконання). Ім’я йому — Дмитрій.
Просто Дмитрій.
Так, так, молодший син царя Івана Грозного, буцімто — офіційна версія — убитий у 1591 році в Угличі. (Хоча при чім тут страстотерпія, маленький царевич Дмитрій — якщо його таки справді убито було в Угличі, — до релігії і, тим більше, боротьби за свої переконання не мав аніякого відношення.)
Перевезений з Углича і похований в Архангельському соборі Кремля царем Василієм Шуйським, котрий ще за Бориса Годунова їздив до Углича з урядовою комісією, аби встановити причини загибелі молодшого сина Івана Грозного. Той самий Василій Шуйський, який потім скинув з трону і велів убити царя Дмитрія Івановича, який буцімто і був істинним сином царя Івана.
А тоді, в часи Шуйського, з Углича привезли до Москви останки хлопчика — нібито Дмитрія, нібито справді убитого в Угличі у 1591 році.
Коли у 1812 році Архангельський собор був пограбований наполеонівськими солдатами, були зруйновані княжі надгробки, була викрадена й рака святих чернігівських чудотворців. Тоді ж зникли й мощі святого хлопчика-царевича Дмитрія. Потім вони буцімто знайшлися, і їх по великому чину повернули до собору у 1813 році. Звідтоді вони й там.
Але сама рака, у якій зберігалися мощі царевича, так і не була знайдена, тож на кошти одного московського купця була виготовлена нова, срібна, на яку поклали срібний барельєф з викарбуваними на ньому княжими регаліями. Пізніше перед ракою поставили срібний підсвічник з круглою чашею, що її підтримують чотири визолочені двоголові орли. На чаші виливними буквами зроблено напис: «1832 года усердием граждан города Углича».
На кришці раки — лик царевича у віці, коли він загинув. (Якщо він тоді й справді загинув — ось у чім питання!) Із срібла викарбуване княже вбрання і те намисто, яке схопив убивця, занісши руку над дитиною.
Над чолом царевича два вінці: один — земний, другий — небесний, мученика.
За склом позолоченого кіота зберігаються його особисті речі: дерев’яні складні із зображенням «Деісус» та срібний позолочений ковчежець з різними зображеннями царевича Дмитрія на кришці. В самому ковчежчику зберігається волосся царевича, горіхові шкаралупинки, дві ладанки із шовкової тканини та інші речі.
Але чи справді там знаходяться мощі убитого царського дитяти у 1591 році, а чи когось іншого, котрого тоді зарізали під виглядом царевича, — хто тепер скаже? Сам Шуйський, тоді голова слідчої комісії, тричі змінював свої свідчення: спершу, що так, царевича убили, потім — коли царевич Дмитрій підійшов до Москви, — що ні, то вбили іншого хлопчика, а царевич Дмитрій тоді насправді уцілів, і втрете, організувавши проти царя Дмитрія змову, заявив, що ні, царевича Дмитрія тоді в Угличі у 1591 році таки справді вбили, а той, хто прибув до Москви, є самозванець.
Можливо. Але коли Василій Шуйський був щирим і правдивим — за яким із трьох своїх свідчень? Чи тоді, коли він заявляв, що царське дитя було вбито чи тоді, коли заявляв, що воно вціліло, виросло і перетворилося на царя, якому Шуйський присягав на вірність?..
Цього так досі ніхто з істориків з певністю і не може сказати. І вже, мабуть, і не скаже достовірно: мощі царевича Дмитрія, убитого в Угличі у 1591 році, справді лежать у раці Архангельського собору, чи якогось іншого хлопчика, а мощі справжнього Дмитрія у 1606 році змовники Шуйського спалили, а попіл та недогорілі кістки, зарядивши до жерла пищалі, вистрелили на захід, у бік Польщі, звідки він приходив до Москви, де був урочисто вінчаний на царство московське (Шуйський тоді на хресті присягнув, що він — істинний син царя Івана).