Страница 8 из 17
— Негарно вирішувати конфлікти за допомогою кулаків.
Закричали всі:
— А чого він лізе?.. А ти чого!
— Е, так не розберемося. Ану давайте по черзі. Що трапилося?
Спочатку я нічого не міг зрозуміти, але потім дещо з’ясувалося. Виявляється, якийсь Федько — хлопчик з облупленим носом — повівся «нечесно». Грали в Матросова. Матросовим усі були по черзі. І ось Федько ухитрився вже чотири рази закрити грудьми амбразуру, а всі тільки по двічі. Так, це була кричуща несправедливість, і я роз’яснив, що амбразуру повинні закривати всі порівну.
— От бачиш, бачиш!.. — загули вдоволені голоси.
І хлопчаки з войовничими вигуками побігли пляжем.
— Ну що там? — запитала Галинка.
— Грають у Матросова. Не поділили, хто частіше амбразуру грудьми закриє.
Мої слова справили на неї несподіване враження. Обличчя у Галинки миттю стало винним.
— Вадиме, я повинна тобі признатися… Коли ти бігав по шампанське, приходив Скосирєв…
— Скосирєв?!
— Так. Він сказав, що в інциденті біля пивної будки ти зовсім не винний і що ти потрібен для з’ясування дуже важливої справи.
— А ти що відповіла?..
Галинка схлипнула:
— Сказала, що ти вже поїхав.
— Навіщо ж ти збрехала?..
— Я боялася, що ти знову підеш із Скосирєвим і… і… ми знову не поїдемо…
— Ну, знаєш! — сказав я різко. — За такі речі…
Я не доказав, що буває «за такі речі», схопив рюкзак і побіг від причалу. Я думав тільки про одне: у Волногорськ! Негайно!
Вибіг на дорогу. Мені пощастило. До міста саме їхала вантажна машина. Молодий шофер із задерикуватим виразом обличчя сказав: «Якщо протягів не боїшся, лізь у кузов». А мені пригадалася приказка: «Обізвався грибом, лізь у кіш».
Вмостившись у куточку, я трохи охолов і пожалкував, що так обійшовся з Галинкою. Але повернутися до неї не міг. Я мусив побачити Скосирєва.
До Волногорська приїхали, як уже стемніло, і я негайно пішов до Скосирєва. Побачивши мене, він зрадів:
— Ну, ось і пропалий. А вас уже по всій області розшукують. Вчасно прибули.
Одягнувшись, він повів мене до тролейбусної зупинки.
— Куди поїдемо? — цікавлюсь.
— Побачите, — лаконічно відповів капітан третього рангу.
Ми вийшли з тролейбуса на Якорній площі. Скосирєв попрямував до сірого будинку, на фасаді якого поблискувала вивіска: «Управління державної безпеки». Я здивовано подивився на заступника командира по політчастині, а він одчинив двері, запросив:
— Прошу.
Нас уже чекали, бо відразу ж видали перепустки. Ми піднялись на другий поверх, і Скосирєв постукав у двері, оббиті чорним дерматином.
У кімнаті з широкими вікнами за невеликим письмовим столом сидів чоловік у світло-сірому костюмі. Він підвівся назустріч і, потиснувши мені руку, коротко відрекомендувався:
— Танюшин.
Із Скосирєвим, мабуть, вони були уже знайомі, бо йому він не називав свого прізвища. Ми сіли за стіл. Танюшин відклав пачку паперів і уважно подивився на мене:
— Ми запросили вас у важливій справі.
Обличчя в нього стало добре і ніби знайоме. У мене проходила скованість.
— Що ви скажете з приводу цієї радіограми? — Танюшин подав мені папірець.
Я пробіг його очима. Це було донесення командира нашого корабля про помічену з щита шлюпку. Повідомлялися також орієнтовні координати і те, що з шлюпки не відповіли на оклик.
— Так, шлюпку бачили всі — і я, і мої товариші.
— О котрій годині?
— Близько четвертої.
— Ви певні, що в шлюпці були люди? — запитав Танюшин.
— Цілком. Там була одна людина. Нам навіть здалося, що вона чула наші крики.
Танюшин побарабанив пальцями по склу письмового стола. Потім встав і підійшов до карти, завішеної темною шторкою.
— Отже, шлюпку ви помітили приблизно тут?
— Так, — відповів я, теж підійшовши до карти.
— Який був вітер?
— О четвертій годині вітер почав стихати і дув від норд-веста, балів три-чотири.
— А течія?
— Течія тут стала. За годинниковою стрілкою швидкість два вузли. Вітер міг збити швидкість, але не дуже.
— Ви добре пам’ятаєте обстановку.
— Мені доводиться нести вахту, — відповів я, — а вахтовий повинен знати обстановку. В тому районі наш корабель буває досить часто.
Танюшин підійшов до столу і дістав з яіцика логарифмічну лінійку. Він швидко і вправно щось обчислив і, прокресливши пальцем по карті, ткнув у край берега:
— Враховуючи курс шлюпки, швидкість вітру і течію, можна припустити, що шлюпка йшла в напрямку бухти Прозорої.
— Так, ви точно все розрахували.
— Я хоч і не вахтовий офіцер, — усміхнувся Танюшин, — а ці премудрості й мені треба знати.
Я ще раз подивився на карту. Бухту Прозору я знав. Вода там майже завжди кришталево чиста. З кручі, мов крізь скло, можна побачити водорості і навіть рибу.
— Завтра вранці я поїду в бухту, — мовив Танюшин. — Вам теж треба поїхати. Не заперечуєте?
— Ні, звичайно. Але що я там робитиму?
— Ви змогли б впізнати шлюпку?
Я трохи подумав і похитав головою:
— Навряд. Все-таки ніч, шторм…
— Незалежно від цього, якщо ми її знайдемо, ви повинні подивитись, — сказав Танюшин і сів за стіл. — А зараз поговоримо про інше. Але я мушу вас попередити: все, про що тут буде сказано, повинно залишитися між нами.
— Хіба я не розумію?
— Мій обов’язок — попередити, — сухо сказав Танюшин. — Проаналізувавши з товаришем Скосирєвим хід вашої роботи, або, як ви її називаєте…
— Дисертації, — усміхнувся Скосирєв.
— Нехай буде так. Ми прийшли до висновку, що збирання матеріалу для лекції якимось чином збіглося з незрозумілою діяльністю невідомих нам осіб. Поміркуйте самі! Ви шукаєте фотографію Петрищева, а вона весь час вислизає з-під ваших рук. Ви намагаєтесь зібрати документи, і документи щезають невідомо куди.
Мені довелося перебити Танюшина:
— Я зустрів свідка вибуху, якогось Гужву, але він теж виявився не свідком і не Гужвою, а невідомою особою.
— Он як! — зацікавився Танюшин. — Може, це ряд випадковостей?
Я знизав плечима. У мене ворушилися непевні підозри, але я ніяк не міг зіставити всі факти разом, щоб зробити певний висновок. Не дочекавшись моєї відповіді, Танюшин вів далі:
— Могли б бути і випадковості, коли б не кілька важливих обставин. По-перше, у Волногорську не було ніяких складів з боєприпасами…
Я сподівався почути що завгодно, але тільки не це. Новина вразила мене. І, коли чесно признатися, вразила неприємно.
Танюшин помітив моє розчарування:
— Ви не хвилюйтеся. Можливо, подвиг все-таки був. Але висадили в повітря не склади з боєприпасами, а цілком секретну лабораторію професора Іващенка. В ній провадилися досліди, пов’язані з виробництвом ракетного палива… — Танюшин встав і пройшовся по кабінету. — Давайте підсумуємо дані. Професор Іващенко і тепер працює в тій галузі. Правда, не у Волногорську. Нам стало відомо, що розвідка однієї іноземної держави зацікавилася його роботою. Ми одержали про це спеціальне попередження з центру.
Танюшин підійшов до Скосирєва:
— І ось приходить товариш Скосирєв і розповідає про дивні речі, з якими ви зіткнулися, коли розшукували матеріали про Петрищева. Припускається, що Петрищев висадив у повітря лабораторію, якою керував Іващенко. А тепер саме роботою Іващенка цікавиться іноземна розвідка.
Я спробував уявити собі, як можна довідатися про секрети Іващенка за допомогою Петрищева. Але нічого конкретного на думку не спадало.
— Напевне, ніякого Петрищева не було, — сказав я.
— Перейдімо краще до фактів, — відповів Танюшин.
Ми присунулися до столу, і я розказав про розшуки документів. Танюшин досить часто перебивав мене запитаннями. Його цікавили, на мій погляд, навіть зовсім незначні деталі. Як був одягнутий Гужва? Який він мав вигляд? Як поводилась Марія Андріївна, коли я виявив пропажу документів? Що казав голова Слобідської сільради завідуючому клубом? А потім він зовсім мене здивував.