Страница 7 из 17
Я спробував звернути вбік, але Трубников міцно вхопив мене за руку:
— Куди ж ви? Ходімо по кухлю пива вихилимо.
Я відмовлявся, та Трубников мало не силоміць підвів мене до ларка.
— Дві для початку, — сказав він продавщиці.
— Прошу, — весело відповіла та і почала обмивати кухлі.
Я глянув на продавщицю і був приємно вражений її вродою. Весела усмішка на ніжно-білому обличчі. Чорне, гладенько зачесане волосся, зібране в тугий скрутень на потилиці, висока шия. Довгі з вузьким розрізом очі, прикриті густими віями, надавали ЇЇ обличчю східного виразу. Але найпримітнішими були дві глибокі ямочки на щоках. Здавалось, дівчина весь час усміхається.
Блиснувши білими зубами, вона подала кухоль. Я взяв пиво і відчув поштовх у спину. Позаду мене стояв широкоплечий здоровань у спортивній куртці з широким червоним обличчям. Я звернув увагу на його похмурий погляд.
— Ти що, один у черзі стоїш? — спитав він.
— У чому справа?
— А ні в чому! Гадаєш, як начепив погони, так я повинен тобі давати звіт?
— А ви ввічливіше.
— Я тобі покажу ввічливість! — І в ту ж мить я відчув удар кухлем по голові.
Продавщиця зойкнула. По моєму обличчю збігали пивна піна і кров. Відразу зібрався натовп. Здоровань зник. З натовпу пролунало:
— Офіцер, а бешкетує!
— Ай-ай-ай, як негарно вийшло! — голосив Трубников, витираючи хусточкою моє обличчя. — Оце халепа.
Потім люди розступились, і до мене підійшов патруль.
— Прошу документи, — суворо звернувся капітан-лейтенант, поправивши червону пов’язку на рукаві.
Я дав посвідчення. Капітан-лейтенант перегорнув його і поклав до кишені.
— Пройдіть у машину.
— Він не винний! — заступився було Трубников.
— У комендатурі розберемося, — сухо відповів начальник патруля. — Крім того, йому потрібна медична допомога.
Я пішов до машини і тут побачив Галинку. Вона виглядала з вікна світло-зеленої «Волги». Це була та сама «Волга», якою ми збиралися їхати на відпочинок. На Галинчиному обличчі помітний був переляк і подив.
— Вадиме, що з тобою?
Я мовчав.
Капітан-лейтенант розчинив дверцята, я вмостився на сидінні патрульного автомобіля, і ми поїхали до комендатури. Поки лікар перев’язував голову, капітан-лейтенант доповідав черговому:
— П’яний бешкет у громадському місці.
— Це неправда. — заперечив я.
— Помовчіть, — попрохав лікар, — ще виправдаєтесь. Прийшов комендант, високий, ставний підполковник.
Він подивився на мене з докором.
— Як же це вас?
Я пояснив.
— Виходить, підійшов сторонній громадянин і вдарив вас кухлем по голові?
— Так, — відповів я і зрозумів, що моя відповідь здається непереконливою.
Комендант дзвонив, дмухав у трубку і пояснював:
— Розпитайте продавщицю. Вона була свідком пригоди. Підполковник поїхав. Вернувся він години через дві. З ним був Скосирєв. Справа набирала серйозного характеру. Скосирєв суворо оглянув мене:
— Цього я од вас не чекав…
— Але… — спробував заперечити я.
— Я звільняю вас від доручення, — заявив капітан третього рангу. — Не можна допустити, щоб людина, яка поводиться легковажно, займалася розшуком матеріалів про Петрищева. Тим більше, коли це стосується державних інтересів.
У той момент я не зовсім зрозумів останню фразу Скосирєва. При чому тут державні інтереси? Але я тоді не знав, що Скосирєв побував у редакції волногорської газети і дізнався, що ніякого кореспондента у Слобідське не надсилали і, отже, портфель з документами Петрищева попав до невідомих рук. Капітан третього рангу пішов у Комітет держбезпеки. Там його уважно вислухали і надали дуже великого значення повідомленню.
Надівши на забинтовану голову кашкет і незграбно козирнувши, я вийшов на вулицю. У світлі матових ліхтарів яскраво зеленіло листя дерев. Нечутно пропливали машини. У бухті басовито загудів буксир. Я подивився через дорогу і на тротуарі побачив Галинку. Підперши кулачками підборіддя, вона сиділа на чемодані.
— Галинко! — зрадій я. — Галинко, ти не поїхала?
— Ні, — похитала головою Галинка. — Хіба я могла?
Мені стало жарко. Я розстебнув комір кітеля і кинувся цілувати її. І відразу признався:
— Скосирєв усунув мене од пошуків.
— От бачиш… — докорила мене в чомусь Галинка.
Я промовчав. Що я міг їй відповісти?
З Волногорська і назад
Другого дня мені дали відпустку. Не можна сказати, щоб я дуже зрадів їй. На душі було неспокійно. Галинка трохи розвіяла мої думки. І ось тепер я в себе дома упаковував рюкзак. Галинка сиділа поруч, спостерігала, як я метушусь, і час від часу кидала ущипливі зауваження.
Нарешті ми зібралися в подорож. Правда, тільки не на «Волзі». Ми поїдемо спочатку крилатим судном, а потім подамося пішки через гірський хребет до високогірного озера. Я накреслив на карті маршрут, і ми обговорили його до дрібниць.
— Керівництво експедицією беру на себе, — сказав я Галинці.
— Ну що ж, переживемо, — відповіла вона ніби ображено і, не витримавши, розсміялась. Потім закрутилася по кімнаті:—Ми мандрівники… Мандрівники… Тра-ля-ля— тра-ля-ля!
Я ледве зупинив її:
— Почекай, ще не все тобі сказав.
— Слухаю, адмірале!
— Тільки дай слово — не ображатися.
Відчувши, що я хочу сказати щось незвичайне, Галинка притихла і занепокоєно дивилася на мене. Я випалив, ніби кинувся у вир:
— Взагалі не знаю, як освідчуються в коханні, але я прошу тебе… щоб ми… щоб ти… вийшла за мене… і ми були б навіки разом…
Галинка мовчала.
— Ти розсердилась? — спитав я, гніваючись на себе.
— Ні, ні, — тихо відповіла Галинка, — але у мене безліч вад. Не можу навіть бути серйозною…
Я полегшено зітхнув.
— Це не страшно, і в мене є вади. Будемо перевиховуватися разом.
Галинка засміялась:
— Хочу перевиховуватися!
— Ура! — з радістю вигукнув я. — Біжу по шампанське.
Я побіг, перестрибуючи через кілька сходинок. У гастрономі став у чергу, і час, здавалося, зупинився.
Нарешті я купив усе і подався назад. Галинка чекала мене. Її обличчя чогось стало сумним.
— Що з тобою?
— Нічого.
Я налив у келихи шампанського.
— За наше з тобою щастя, рідна!
— Так… — пошепки мовила Галинка і заплакала.
Я допитувався, що з нею, але Галинка вперто твердила, що нічого. Та я бачив: настрій у неї змінився. І навіть коли ми були вже на теплоході, їй було сумно.
Теплохід линув по дзеркалу моря. За круглими, наче в легендарного Наутілуса, ілюмінаторами відкривалися краєвиди — один кращий за інший.
Спочатку берег був пологий і рівний. На мисі височів маяк. Здавалося, ніби він знаменував собою межу двох великих стихій: моря і землі. Перед маяком — безмежна блакить, а за ним — безкраїй зелений степ. Далі — пагорби, які поступово переростали в гори. Своїми вершинами гори врізувались у голубе небо, а в воду заходили прямовисними скелями.
— Ти глянь, яка краса! — щоразу казав я Галинці.
Але вона тільки мляво кивала головою. Що ж сталося?
Ці думки бентежили мене всю дорогу. Може, вона шкодує, що погодилася стати моєю дружиною?
Я відверто сказав про це Галинці, але вона похитала головою:
— Ні, Вадиме, зовсім не те.
Раптом пішов дощ. Теплохід став схожий на гігантський підводний човен: навколо була вода — і зверху, і знизу, і збоку. Потоки зливи огорнули нас. Чіткі обриси гірських вершин стерлись і розтанули в мокрій далечі. Дощ періщив хвилин п’ять, не більше. І враз перестав. Хмари зникли, мов випарувалися. Повітря стало прозорим. Відкрився горизонт — рівний і чіткий, наче хтось приклав лінійку і накреслив тонку, рівну лінію. Над горизонтом ще висіла темна розпливчаста хмара. З неї стовпом у воду йшла сиза смужка дощу. За хмарою ховалося сонце.
Теплохід круто повернув до причалу біля невеликої, але дуже привітної бухти. Ми зійшли на берег. У буфеті продавали пишні рум’яні пиріжки. Я купив їх десятків зо два, але Галинка й не доторкнулася до їжі, і мені довелося розправлятися з ними самому. Скинувши босоніжки, Галинка забрела у прозору воду, а я бавився тим, що кидав у море камінці. Поруч по пляжу бігали з палицями хлопчики. Вони зображали бій (я чув «кулеметні черги» і хвацькі вигуки «ура»). Потім вони щось не поділили і, зчинивши галас, кидалися один на одного, наче півні. Довелося втрутитися в цю баталію і мені. Я схопив двох найзавзятіших забіяк і розвів їх.