Дисертація лейтенанта Шпильового

— Не змогли б ви детально описати зовнішність хлопця, який ударив вас кухлем?

— Хіба це може стосуватися Петрищева? — цілком щиро вихопилось у мене. Нагадування про цей інцидент було мені неприємне.

— Все може його стосуватися, — сказав Танюшин. — Ви повинні зрозуміти це.

Я описав хлопця: червоне широке обличчя, воляча шия. Одягнутий у сіру спортивну куртку на блискавці. Хриплий голос. Здається, був напідпитку.

— Він стояв за вами один? — запитав Танюшин.

— Начебто один.

— А ви не помітили у його поведінці, жестах чогось характерного?

Я подумав.

— Коли він говорив зі мною, то його обличчя було повернуте трохи вбік, а очі дивились на мене.

Ми пробули у Танюшина більше як дві години. Прощаючись, він наказав:

— Матеріали про Петрищева збирайте, але пам’ятайте: ви тепер учасник крупної і, можливо, небезпечної гри.

Коли ми спускалися з другого поверху, Скосирєв сказав:

— Видно, дисертація вам дісталась не з легких. © http://kompas.co.ua

— Схоже на те, — мовив я, почуваючи в душі хвилююче напруження, наче хтось всередині у мене натягнув тонку стальну струну.

У бухті Прозорій

До бухти Прозорої ми приїхали разом з Скосирєвим і Танюшиним. Нас зустріла машина — верткий зелений газик, біля якого стояло три чоловіки: один у формі прикордонника і двоє в цивільному.

Ще дорогою Танюшин запитав мене, як ідуть справи. Я відповів, що поки що нічого нового. Дзвонила Марія Андріївна, просила зайти.

— Зайдіть сьогодні ж, — сказав Танюшин.

Я обіцяв.

Коли ми під'їхали до бухти, один з цивільних підійшов до Танюшина і доповів:

— Товаришу полковник, за вашим наказом берег оглянуто, шлюпку виявлено.

— Отже, ваше припущення правильне.

— Так, але чи це та шлюпка? — відповів цивільний у темному костюмі. Як пізніше я довідався, це був заступник Танюшина — капітан Костін.

«Виявляється, Танюшин полковник», — подумав я. Оцього я ніяк не припускав. Він здавався зовсім молодим, і поки Танюшин розмовляв із своїми співробітниками, я подивився на море. Воно було спокійне. Ідеальну гладінь не вкривав брижами вітер, не краяли хвилі. Білясті хмари грайливо відбивалися на полірованій поверхні, поправляючи пінисті зачіски. Немилосердно пекло сонце. Природа була безмовна. Я підійшов на край урвища і подивився вниз. Вода така прозора, що видно все до самого дна. На дні темніли рожево-зелені валуни, жовтіли розсипи піску і хитались густі хащі водоростей. Поміж камінням шмигали невиразні тіні — там ішло своє, підводне життя. Я сів на зелену траву, яка ще не встигла висохнути. Добре! І я згадав Галинку. Аж серце защеміло, що так вийшло з нею.

Збоку щось зашаруділо. Скосивши очі, я побачив маленьку ящірку з зеленою спиною і довгим хвостом. Вона припала до землі і з цікавістю втупилась на мене блискучими оченятами. Широко розкривши рот, вона важко дихала, роздуваючи, наче міхи, біленьке черевце. Все її пружинисте тіло було насторожене. Дихни сильніше, і вона враз щезне у щілині скелі. Справді, так і вийшло. Коли Скосирєв покликав мене, ящірка, метнувши хвостом, зникла так само швидко, як і з’явилась.

Ми всі почали спускатися стежкою вниз. Зверху біля машини залишилися тільки шофери.

Спускалися довго. Урвище було круте, а стежка вузька і покручена. Час від часу вона взагалі губилась, і тоді доводилось продиратися навмання, чіпляючись за гострі виступи скель і гілки колючого чагарника. Зате берегом моря іти було легше. Під ногами приємно хрускотів бурштиновий крупний пісок. Я нагнувся до золотавого камінця, який лежав метрів за три від води, і підняв його. З-під каменя метнулися врозтіч маленькі краби. Я підняв інший камінь — теж краби. Під кожним каменем їх було сила-силенна.

Нарешті за виступом скелі ми побачили шлюпку. Коло неї походжав вартовий.

Ми підійшли до шлюпки. Вона була виготовлена із синтетичного матеріалу, невелика, легка і завдяки висувному кілю досить стійка. Невеликий мотор, який працював від акумуляторних батарей, давав можливість робити на шлюпці тривалі переходи.

Капітан розповідав Танюшину:

— Шлюпка була затоплена метрів за тридцять від берега. Дозорні Сигбатулін і Телешов о шостій годині тридцять хвилин ранку оглянули берег моря і, не знайшовши нічого підозрілого, піднялися нагору. Одержавши ваше попередження про те, що в бухті має бути шлюпка, і діючи згідно з інструкцією, вони зверху оглянули дно бухти і помітили затоплену шлюпку.

— Може, її захлеснуло хвилею і вона потонула? — перебив Танюшин.

— Ні в якому разі, — заперечив капітан. — Шлюпку затопили навмисне. Ось дивіться. — Капітан нагнувся до шлюпки і показав отвір з різьбою: — Сюди вгвинчується пробка. Як бачите, пробку викрутили, і вода вільно попала в шлюпку.

— Ну, а берег ви обслідували? — запитав Танюшин.

— Так точно. Берег обслідували дуже ретельно. Порушник тут не висаджувався.

— Де ж він міг висадитись?

— Найбільш можливе місце — рибальське селище Скелясте. Три милі звідси. Там поруч шосейна дорога.

— Та-ак, — протягнув Танюшин і, звернувшись до цивільних, додав: — Займіться своєю справою.

Супутники Танюшина дістали з чемоданчиків якісь прилади і почали вимірювати і фотографувати шлюпку.

Полковник глянув на мене:

— Що ви скажете, товаришу Шпильовий?

Я готувався до цього запитання, придивлявся до шлюпки, але, відверто кажучи, певної відповіді дати не міг.

— Начебто й вона і наче не вона, товаришу полковник.

Танюшин нетерпляче потер руки.

— А точніше?

Я подивився на шлюпку ще раз, потім одійшов метрів за п’ять вбік.

— Ні, не певен.

Танюшин обійшов шлюпку і, звівши на мене погляд, запитав:

— Приблизно на якій відстані ви її бачили?

І тоді я догадався.

— Нехай хтось сяде в шлюпку, — попросив я полковника.

Відбігши метрів за двісті, я обернувся. Все стало ясно. Це була та сама шлюпка. Я звернув увагу на характерну обводку і на положення людини. Все, геть усе збігалося. Картина уявлялася настільки чітко, що мені навіть здалося, наче я стою на щиті.

— Це та сама шлюпка, — сказав я Таиюшину.

На зворотному шляху у нас кілька разів перевіряли документи. Крім того, я побачив прикордонників з собаками, які прочісували місцевість. Мабуть, цю ділянку було оточено.

Уже коли в’їздили в місто, нас наздогнав мотоцикліст.

— У районі рибальського селища Скелясте знайдено водолазний скафандр, — доповів він стиха Танюшииу.

Полковник вийшов з машини:

— Їдьте без мене. Я повертаюсь.

Він підійшов до мене і сказав:

— Майте на увазі, Шпильовий, ви зараз на передньому краї боротьби. Чим більше ви зберете даних про Петрищева, тим краще. Але будьте обережні і розсудливі.

Я вирішив негайно їхати до Марії Андріївни і запросив з собою Скосирєва, але у нього були свої справи. Йому доручили систематизувати всі відомості про Гужву.

В музеї мене зустріла дуже молода дівчина.

— Директора нема, — сказала вона, — почекайте, незабаром повинен бути.

— А ви хто? — запитав я дівчину.

Вона трохи почервоніла і з викликом подивилася на мене:

— Науковий співробітник.

Я пройшов по залах музею і побачив, що все в ньому дуже змінилось. Експонати були розміщені в певному порядку. З’явилися пояснювальні написи і покажчики. На стенді, присвяченому Петрищеву, білів текст, який свого часу я вже читав. Скрізь було чисто й затишно.

Прийшла Марія Андріївна. Вона була жвава, помолоділа.

— Нізащо не вгадаєте, куди я їздила.

— Куди ж?

— У Слобідське! — урочисто сказала Марія Андріївна.

— В Слобідське?

— Так. Між іншим, вам багато привітань. Від голови, від Нюри Пасивіної. Дякують за шефів. Там ваш товариш Селін має величезний успіх.

Я здивувався:

— Невже мене пам’ятають?

— Аякже! Після вашого від’їзду в селі закипіла бурхлива діяльність по розшуку матеріалів про Матвія Петрищева. Особливо старанно працює Пасивіна. До речі, саме з її допомогою я зібрала дуже багато цікавого.